«Чехія для мене вже точно не є тимчасовим прихистком» — очільниця хабу Nusle Людмила Коросташевич
Людмила Коросташевич добре відома українській громаді в Чехії. Сьогодні вона очолює один із найбільших молодіжних центрів у Празі — Hub Nusle, організовує разом із колегами культурні та благодійні заходи на підтримку України й активно бере участь у житті української спільноти в Чехії.
Але за цією активною громадською діяльністю стоїть дуже особиста історія. До Чехії Людмила приїхала навесні 2022 року разом із сином, рятуючись від війни. Вони виїхали з міста Бахмача на Чернігівщині, до якого вже наближалися російські війська. У новій країні вона майже одразу почала волонтерити і допомагати іншим українцям, тоді як її батьки вступили до лав ЗСУ. Згодом її батько загинув на війні.
Radio Prague International поспілкувалося з Людмилою Коросташевич про шлях адаптації в Чехії, втрату батька і про те, як вона бачить своє майбутнє.
— Давай повернемося в лютий 2022 року. Яким ти пам’ятаєш момент, коли зрозуміла, що треба їхати, і що відчувала в ті години?
— Звісно, пам’ятаю цей день, 24 лютого 2022 року, коли життя поділилося на «до» і «після», як і в багатьох українців. Пам’ятаю, як прокинулася від вибуху десь на початку п’ятої ранку. Заходить мама в кімнату й каже мені: «Люсю, вставай, почалася війна».
Моя родина — батько, мама, я із сином і молодша сестра. Батьки готувалися до того, що буде повномасштабне вторгнення, і в нас був, так би мовити, план дій. Ці перші вибухи справді були десь біля Бахмача. І просто руки трусяться, ти вся у шоці. Розбудила сина, він починає плакати, ми в такому хаосі збираємося. А тим часом, поки ми бігаємо по хаті й кидаємо речі до сумок, батько стоїть і варить каву. Такий спокійний.
Так почалася наша подорож на захід України, до Івано-Франківської області, де на нас уже чекали. Батьки відразу того дня вступили до лав ЗСУ.
— Яким був перший рік у Чехії? Що було найважче для тебе і чи був момент, коли ти подумала, що, може, вже краще повернутися?
— Звісно, було важко. Я приїхала, мені було приблизно 27 років, зі мною були троє дітей і бабуся, якій було 80. Пізніше ще приїхала тітка. Уже за два місяці я знайшла роботу в освітньому проєкті.
Син пішов до школи в перший клас. Стрес — це навіть не те слово, щоб описати стан, у якому ми всі перебували. Діти були максимально фрустровані, я так само, тітка, бабуся — усі хотіли повернутися додому. Бахмач звільнили десь у квітні, але війна тривала, а батьки служили. Тому питання, повертатися чи ні, залишалося відкритим.
— Сьогодні ти очолюєш Hub Nusle, один із найбільших центрів для української молоді в Празі. Як відбувся цей шлях: від людини, яка сама шукала опору, до людини, яка стала опорою для інших?
— Я прийшла в «Празький Майдан» як волонтерка, бо хотіла допомагати людям, які цього потребували. Адже насамперед я сама отримала допомогу від чехів, чеського уряду та українців, які мене підтримали. І хотіла, як то кажуть, віддячити за неї.
Потім почала розбудовувати Hub Nusle, створювати команду разом із «Празьким Майданом» та директоркою. І хаб для мене, власне, теж став опорою. Адже в мене не було жодних зв’язків чи розуміння того, як усе працює в Чехії та Празі.
Це те, що я хотіла робити ще у своєму рідному Бахмачі. Я мріяла створити молодіжний центр. Власне, я вже рухалася цим шляхом, тому мала бачення того, яким він має бути. Тут я просто реалізовувала цю ідею відповідно до потреб молоді.
Як відбувався цей шлях? Складно. Було і вигорання, і робота без вихідних. Але водночас було цікаво й весело. На цьому шляху я зустріла багато чудових людей. У нас сформувалася прекрасна команда. Це безцінний досвід, за який я неймовірно вдячна.
— Твій батько добровольцем пішов до Збройних сил України і загинув. Як його смерть змінила тебе як людину? І чи змінила те, що ти робиш тут, у Чехії?
— Моя мама й батько одразу вступили до лав ЗСУ. Це було очікувано, адже вони готувалися до такого розвитку подій і це було частиною нашого плану.
Батько загинув у 2024 році. Він дуже виріс як військовий і став командиром групи FPV-дронів. Вони їхали на бойове завдання поблизу Покровська, коли ворожий дрон влучив в автівку. Після другого влучання хлопці встигли витягнути батька. На жаль, поранення були несумісні з життям, і він помер у лікарні у Вінниці.
Звичайно, смерть батька змінила мене, бо він був моєю опорою. Це була людина, поруч із якою я була впевнена: що б не сталося, війна чи будь-які інші труднощі, є батько, який допоможе, підтримає і зробить усе, щоб мені та родині було добре. Тому це величезний шок. Думаю, я досі повністю не усвідомила цю втрату, бо намагаюся занурюватися в роботу, щоб менше про це думати.
Не можу сказати, що це змінило те, що я роблю в Чехії. Я й до цього намагалася допомагати людям. Це ті цінності, які були зі мною завжди й залишаться надалі. Батько багато зробив для того, щоб вони сформувалися в мені. Він добре знав історію, був патріотом України, як і моя мама, як і я та моя молодша сестра.
— Ти вже згадала, що твій син навчається в чеській школі. Як ви вдома балансуєте між інтеграцією і збереженням української ідентичності: мови, традицій, пам’яті про дім?
— Так, син уже четвертий рік навчається в школі, до першого класу він пішов уже тут. Із першого класу чеська мова для нас була пріоритетом зі зрозумілих причин, щоб дитина могла адаптуватися й інтегруватися.
Але мову, традиції й пам’ять про дім ми берегли ще до повномасштабного вторгнення. Ці цінності, які були важливими для нас до війни, такими ж залишилися і після її початку. Єдине, що зараз ми живемо в Чехії, тому це трохи складніше.
Син ходить до Пласту, української скаутської організації в Чехії. Ми вважаємо це дуже важливим для збереження його української ідентичності, адже він перебуває в якісному українському середовищі.
Також ми зберігаємо традиції в родині і маємо власні сімейні звичаї.
— І наостанок хочеться запитати: за ці роки Чехія стала для тебе тимчасовим прихистком чи вже частиною життя? І як ти бачиш себе в майбутньому?
— Чехія для мене вже точно не є тимчасовим прихистком. Назвати її другим домом мені поки що трохи складно, але це вже й не просто тимчасовий прихисток. Я десь на шляху до того, щоб сприймати її як другий дім.
Мені дуже подобається Чехія як країна, її історія та культура. Як фольклористці, мені цікаво порівнювати чеський фольклор з українським, чеські традиції з українськими, знаходити між ними спільне. Загалом, коли порівнюєш свою країну з іншою, то краще пізнаєш власну.
Цікаво й те, що Чехія та Україна історично пов’язані. Мене дуже захоплюють українці в Чехії. Тут сильна українська діаспора. Водночас великий вплив має й нова українська спільнота, яка формується через приїзд багатьох українців, що були змушені залишити свої домівки через війну.
Як я бачу себе в майбутньому? Це складне питання, адже зараз непросто планувати навіть найближчі пів року. Але я намагаюся знову вчитися бачити своє майбутнє, бо після повномасштабного вторгнення такого відчуття в мене взагалі не було.
Я бачу себе в Чехії, у своїй роботі, у подальшій діяльності для української діаспори, у реалізації проєктів, пов’язаних з Україною і для України, а також для українських дітей — як в Україні, так і тут.
Хотілося б і надалі бути корисною українкою — як для українців в Україні, так і для чехів у Чехії.
