«Чим більше нас хочуть загасити, тим більше ми хочемо розгорятися і нести українське слово далі»: часопис «Пороги» тепер має новий формат
У Чехії запрацював онлайн-портал porohy.cz — це культурна, політична, мультимедійна платформа для української спільноти. Видання об’єднує голоси з України та з різних країн Європи, публікуючи інтерв’ю, аналітичні есеї та культурну критику, що осмислюють український досвід у ширшому європейському контексті. Портал було створено на основі українського культурно-політичного часопису «Пороги», яке виходить у Чехії з 1994 року. З представниками видання — журналістом, редактором і менеджером Олегом Баландою і редакторкою та артдиректоркою Тетяною Пилипчук — ми поспілкувались про зміни.
— Розкажіть про журнал та його історію. Перше видання побачило світ у 1994 році чи раніше?
Тетяна: Ми хочемо зараз створити архів диґітальний, де будемо публікувати всі номери. Вони на сайті вже поступово з’являються. Ці архіви ми знайшли від 2004 року.
Олег: В нас зараз є в доступі від попередньої редакції в цифровому вигляді архіви від 2002 року.
Тетяна: Але за ці 90-і роки в нас немає диґітального, ми будемо їх оцифровувати по бібліотеках, найімовірніше. Ми хочемо зараз позбирати це все докупи, бо статті в цих номерах цікаві, незважаючи на те, коли вони були опубліковані.
Олег: Ми його поступово наповнюємо, він вже є у PDF-форматі, в нас відсутні номери від 2004 по 2014 роки, а також від 1994 по 2002 рік.
Тетяна: Ці статті актуальні і досі, бо серед них багато аналітичних статей від професорів щодо історії України, щодо нашої меншини тут, життя українців як в Україні, так і за кордоном. І є підозра, що журнал побачив світ раніше, в нас просто на руках немає цих номерів, але ми будемо це поступово видавати, навіть оцифровуючи в бібліотеках їх, і всю історію нашого видання можна буде знайти на porohy.cz. Якщо людина захоче поцікавитися, то є інформація в «Вікіпедії», або на ukrajinci.cz — це старіший портал, де, власне, не тільки «Пороги», але і вся діяльність Української ініціативи, завдяки якій виходить цей часопис. «Пороги» зараз будуть не тільки друковане, але і онлайн. Ми будемо публікувати нарешті ці статті не лише українською, але й чеською та англійською мовами. Ми хочемо комунікувати з суспільством, яке живе світом, в контексті України, нашої перспективи, інформуючи світове суспільство. І ми як українці, будучи в контексті, знаючи, що тут відбувається в Європі, що потрібно і як це потрібно комунікувати, ми будемо зараз це робити. Ми хочемо заповнити багато прогалин у знаннях і міфів, які були створені.
— Ким був започаткований часопис?
Тетяна: Пані Лідією Райчинець-Затовканюк. Вона була педагогиня і політикиня. На жаль, в нас дуже мало досі українців в політиці тут, у Чехії, які б могли представляти нашу меншину. І вона відреагувала на потреби українців, які тут живуть, і стала ініціаторкою цього друкованого видання, побачила потребу в цьому, і підтягнулися інші меншини. Ми були перші, які почали друкуватися знову. Бо я впевнена, що друковані видання були раніше, але потім був просто довший час паузи з відомих причин.
Олег: Така практика була до комуністичного режиму, який тут утворився в 1948 році. До того існувало друковане видання українське. І, власне, Українська ініціатива в Чеській Республіці в 1993—1994 році відновила цю традицію, і ми зараз її підхопили і продовжуємо.
Тетяна: Ми ледь-ледь не згасли, був такий маленький промінчик, але ми далі роздмухуємо це полум’я і намагаємося продовжувати цю діяльність — навпаки, ще більше розширюємося. Чим більше нас хочуть погасити, тим більше ми хочемо розгорятися і нести слово українське далі. І не тільки слово, але і українську історію, культуру, погляд в європейське та світове середовище.
— Якщо говорити про потреби, потреби української спільноти все ж таки змінилися з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну? Ви навіть переформатували діяльність журналу під запити українців. Чого зараз потребують, на вашу думку, українці? Про що хочуть читати, про що дізнаватись?
Тетяна: Я почала працювати над часописом ще в 2017—2018 роках, і в нас була наша постійна тематика — життя діаспори — і, відповідно, культурно-політична. І на початку повномасштабної війни від нас пішов наш головний редактор, і ми з Богданом Райчинцем думали закривати журнал, бо в нас немає часу, ми всі волонтерською діяльністю багато займалися. Я кажу: «Богдане, стоп, в нас є хороша можливість мати в друці офлайн», — коли люди ще не повністю перейшли, наприклад, на інтернет, де, наприклад, немає інтернету або перенавантаження, бо насправді перші дні реально була з цим проблема, коли навіть не могли підключитися до мережі, бо дуже було багато підключень і вона просто злітала.
— Люди взагалі не знали, що робити.
Тетяна: І я кажу: давай скоренько переформатуємо це видання і зробимо роздоріжник — будемо друкувати перевірену інформацію, бо дуже багато усіляких ініціатив і проєктів з’являлося, і людям потрібно було знати про це. І навіть в перші дні я сама верстала, наповнювала і друкувала, бо друкарня не встигала. Я брала, скільки могла видрукувати, тих видань, ходила і роздавала людям це в чергах, які тут були на Вацлаваку, довжелезні черги. Я просто знала, що їм краще, наприклад, диверсифікувати, навіть ту чергу, бо знала, що є ще центри, які займаються інформаційною підтримкою, щоб люди просто могли про це знати. До речі, це на те питання, де нас можна найти як видання: завжди часописи присутні в Будинку національних меншин (Dům národnostních menšin) у Празі за адресою: Vocelova 3, це біля І.П. Павлова. Цей будинок відкритий кожного дня від 10:00 до 22:00. І ці часописи у вільному доступі в фоє. Але, звичайно, ми намагаємося більше зробити цей часопис доступним. Ми навіть приносили його в «Празький Майдан», у «Світло». Навіть в The Boršč якийсь час. Ми намагалися людям дати відчуття присутності цієї старої української меншини. Я би навіть не сказала, що це діаспора, присутність громади.
— На вашу думку, вам це вдалося? Ви відчуваєте цей зворотній зв’язок?
Олег: Ми, власне, створюємо портал через те, що від друкованого видання дуже мало зворотнього зв’язку. Він є, але його недостатньо для того, щоб ми були заряджені на роботу як потрібно. Тому це, можливо, один із не ключових, але факторів, які нас змушують робити інтернет-видання. Щоб мати можливість комунікувати з людьми напряму.
Тетяна: Тому ми будемо раді коментарям, за підписку на наші соцмережі «Порогів», щоб ми знали, що людям цікаво.
– Якщо говорити про те, що зв’язок є, але він мінімальний, ось з чим до вас звертаються українці? І що їм цікаво зараз?
Тетяна: Переважно, якщо йде якась комунікація, то через e-mail. І через те, що ми більше займаємо цю культурну, аналітичну нішу, то ми радше в цій культурній темі більше засвідчені. Ми відійшли від цієї інформативної, швидкої інформації, що відбувається — ми не можемо зараз собі дозволити і часово, і фінансово — робити якісні розбори, і критику, — але ми робимо інтерв’ю з культурними та політичними діячами. Коли хтось приїжджає сюди, ми намагаємося робити з ними інтерв’ю. Ми робили інтерв’ю з Любомиром Мельником.
Олег: Ми з ним поговорили про важливі речі. Сподіваюся, скоро вийде інтерв’ю. Зазвичай нам люди пишуть, пропонують свої персонажі для висвітлення в медіа.
— Свої історії?
Олег: Так, але здебільшого це виглядає радше як якась рекламна інтеграція з їхнього боку. І нам насправді це не дуже цікаво. Не завжди, скажімо так, дуже цікаво.
— Але є виняткові історії, мені здається.
Тетяна: Так, і ми раді підтримати наших — українців.
Олег: Стосовно нашого матеріалу, як ми себе позиціонуємо, то я б сказав, що ми зараз прагнемо більше вийти на комунікацію з іноземною аудиторією. Тут, в Чехії, зараз очевидно, наскільки український наратив незрозумілий для середньостатистичного іноземця. Зокрема, чеська історіографія, яка має певну свою тяглість, і ми знаємо, що Чехія була під радянським впливом дуже довгий час, і що цей вплив також включав в себе і науку. Відповідно, історія, яка в них зберіглася, теж дуже сильно була під впливом російських радянських наративів, і, як ми бачимо, вона досі не до кінця позбулася цих власних наративів.
— Це ще відчувається?
Олег: Так, це відчувається, тому що українці зустрічають величезну кількість усіляких дорікань щодо нашого національно-визвольного руху. Наприклад, не треба говорити це «погане» слово — бандерівці. Для чехів це звучить як лайка. Коли українців просять пояснити про бандерівців, виникає така ситуація, що зміщується акцент від сучасної нацистської агресивної ідеології Росії, і не тільки ідеології, а вони прямо її втілюють просто воєнними злочинами в Україні кожного дня, — але українці чомусь мають вибачатися за недостовірні речі, які їм прив’язують, які відбувалися майже століття тому. І, власне, ми хочемо говорити на ці некомфортні теми, ми хочемо їх розказувати самим українцям, як це все було насправді, який наратив існує, який він був насправді, на що треба звертати увагу, чому ці аргументи варто використовувати в діалогах з іноземцями. Також ми це перекладаємо чеською, англійською, для того, щоб ці наративи були присутні в медіаполі, і люди, які дійсно прагнуть розібратися, що відбувається, могли це черпати з нашого ресурсу.
Повне інтерв’ю — у аудіоформаті.
