«Етика померла»: український режисер Євген Тітаренко презентував фільм у Чехії
У чеській Їглаві завершився ювілейний 30-й Міжнародний фестиваль документальних фільмів Ji.hlava IDFF. Найкращими чеськими стрічками визнали картини Zářit («Сяяти») Мартіна Пава та Land of Fire («Країна вогню») Ніколи Клінґера.
Українське кіно потужно зафіксувало себе в міжнародному контексті. Дарія Ковальчук отримала нагороду за найкращий короткометражний документальний фільм, представивши інтимну подорож пам’яттю про дім, що руйнується через війну. Також у межах фестивалю презентували картину «Вода камінь точить» Катерини Ружиної (Water Wears Away, в оригіналі Vyprahlá ústa kamene — «Спраглі вуста каменю»).
Однією з найгучніших подій головного міжнародного конкурсу Opus Bonum стала світова прем’єра повнометражного документального фільму «Я не бачу смерті» (See No Death, у чеському прокаті Smrt nevidím) українського кінорежисера, парамедика та добровольця Євгена Тітаренка.
— Повна зала на прем’єрі твоєї стрічки в Їглаві і дискусія після її презентації — чи вдалося чеській публіці сприйняти те, що ти намагався показати у своїй картині?
— Мені здається, так. Я не ставив перед собою мети показати якісь космічні чи незрозумілі речі. Усе абсолютно очевидно: нові технології стрімко йдуть уперед. Це кардинально змінює і підхід до ведення війни, і саму психологію цього процесу. Фільм демонструє, як швидко все трансформується. Світові потрібно готуватися до цього, адже війна змінює своє обличчя, і, на мій погляд, це стає дуже страшно.
— Як, на твоє бачення, змінилася психологія війни? Коли ти про це говориш, що саме маєш на увазі?
— Я знімаю війну з 2014 року. У своїх фільмах я простежив лінію еволюції: спочатку це були просто добровольці, потім активізувалася фронтова медицина, а згодом повномасштабна війна взагалі перевернула уявлення про бойові дії завдяки новітнім технологіям.
Звісно, ми нікуди не дінемося від того, що на позиції все одно має зайти піхотинець і, умовно кажучи, встановити прапор. Але реальність така, що оператори дронів зараз перебувають за 10—20 кілометрів від лінії фронту. Територія між ними та ворогом — це суцільна «кіл-зона» (зона знищення). Ти можеш уразити ціль дроном, нейтралізувати ворога й далі спокійно пити чай. Психологічно це значно легше, ніж було під час Першої чи Другої світових воєн, адже ти працюєш на величезній дистанції. Проте, якщо ми вийдемо з окопу, пройдемо ці 15 кілометрів і подивимося на той самий труп зблизька — тоді, мабуть, ми побачимо війну зовсім інакше.
— Твоя картина «Я не бачу смерті» якраз і розповідає про небезпечні будні українських операторів безпілотників на фронті. Ти почав працювати над нею у 2023 році. Скільки часу тривали зйомки до моменту монтажу, де саме вони відбувалися і який підрозділ погодився на співпрацю?
— Я знімав із кінця 2023 року — якраз тоді, коли в ЗСУ почали активно формуватися ці нові технологічні підрозділи. На зйомки погодився 14-й окремий полк БпАК. Наша перша місія була в Донецькій області під Мар’їнкою, потім довгий час знімали в Красногорівці. Згодом довелося переміститися в траншеї неподалік, бо місто було повністю зруйноване й підрозділи відступали. А завершив я цей знімальний шлях уже в Курській області Росії.
У пресрелізах ми пишемо, що зйомки тривали рік — це просто звучить краще для сприйняття, ніж «рік і чотири місяці». Але насправді процес тривав довше. Ми закінчили кольорокорекцію буквально за тиждень до офіційної прем’єри.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Після показу фільму від глядачів лунали запитання про етику — чи етично взагалі показувати смерть у документальному кіно? Ти відповів, що етика померла. Які запитання тебе здивували або змусили замислитися?
— Наші дідусі й бабусі поверталися з Другої світової війни, виростили наступне покоління, ми з тобою — вже третє покоління після них, і загалом суспільство впоралося. Тобто людство вже має успішні кейси реінтеграції та повернення з війни.
На фестивалі було багато запитань, люди часто питали: «Що буде далі?». Я відповідав, що я не Ванга і не телевізійний експерт, який знає все наперед. Моє завдання — зафіксувати цей короткий історичний період, коли рішення все ще приймає людина, яка сидить за пультом і керує дроном.
Я впевнений, що за рік-два все кардинально зміниться, і нас із тобою просто викреслять із цього процесу. Ми перетворимося на червоні чи сині фігурки у сприйнятті штучного інтелекту, який сам вирішуватиме, хто ворог, а хто ні. Ось це мене по-справжньому лякає. Ми йдемо до цього гігантськими кроками, і далі буде значно страшніше. Бо зараз ти ще можеш якось домовитися з оператором дрона — умовно, здатися в полон за допомогою безпілотника, там ще є людський фактор. А далі рішення ухвалюватиме машина, у якої немає людського розуму.
— Коли ти планував знімати цей фільм і виникла ідея його створення, ти, напевно, орієнтувався на аудиторію. Якщо вийти за межі цього фестивалю та фестивалів взагалі, хто глядачі твоєї картини?
— Я з 2014 року роблю фільми переважно для іноземної аудиторії. Із самого початку я був упевнений: якщо ти живеш в Україні, тобі й так усе зрозуміло.
У мистецтві ще з XVI століття існує такий напрям, як реалізм. Він виник тому, що з’явилася величезна прірва між багатими й бідними — між тими, хто живе у своєму вигаданому комфортному світі, і тими, хто стикається з суворою реальністю. Реалізм потрібен для того, щоб долати цю прірву, щоб ми всі дивилися в одне вікно й однаково розуміли процеси. Моя мета — просто показувати реальність. Нам важливо говорити про ті самі речі спільною мовою.
Коли про війну розмовляють політики, це зазвичай двоє людей у костюмах, які ніколи не бачили її зблизька. Але коли ми через кіно бачимо одну й ту саму реальність, у нас з’являється спільне підґрунтя для конструктивного діалогу.
Ще один цікавий інсайт прийшов до мене на фестивалі. У 2014 році, коли я повернувся з фронту й спілкувався з цивільними українцями, багато хто казав: «О, я піду воювати, але тільки тоді, коли війна прийде в моє місто». Я вже тоді пояснював: якщо війна приходить у твоє місто — ти вже програв. Краще воювати на Донбасі, ніж у себе під вікнами. Але сталося повномасштабне вторгнення, війна прийшла на наше подвір’я, під наші квартири, навколо все почало вибухати, й тоді воювати пішли всі. Тож тепер європейцям я наполегливо рекомендую: краще допомогти зупинити війну в Україні, ніж потім воювати у власному саду під домом.
