Інтеграційний центр у Кутній Горі — допомога для українців не припиняється
Українських біженців від розв’язаної Росією війни розкидало по всій Чехії, і у невеликому місті Кутна Гора, яке входить до списку культурної спадщини ЮНЕСКО, українці також намагаються наново побудувати своє життя. Одним з перших пунктів, куди вони звертаються, приїхавши до міста, є Центр підтримки інтеграції іноземців.
Про роботу центру та допомогу українцям ми поспілкувалися з його директоркою Міхаелою Їндровою.
— Як змінилася робота центру від початку повномасштабної війни в України?
— Ще до початку війни у нашому центрі було багато роботи, але, звичайно, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну наш об’єм роботи збільшився, бо ж приїжджають біженці — не знали куди звертатись, що робити. Спочатку вони мали проживання безплатне, також для того, щоб їх тут направити у правильному напрямку, ми більше над цим працювали, і так далі.
— Чи змінилися зараз потреби українців, котрі до вас звертаються, від тих потреб, що були на початку повномасштабного вторгнення?
— Зараз люди більше цікавилися питанням проживання, тому що воно на даний момент змінилося, тому що спочатку проживали безплатно, а зараз повинні були собі вже оплачувати, або кудись переселитися, де буде для них вигідніше це проживання, тому з цими питаннями зверталися. Також стосовно середніх шкіл, стосовно освіти, хотіли допомогти з цим проконсультувати.
— Яким чином центр допомагає в отриманні житла та роботи?
— Для того, щоб знайти кращу роботу, звичайно, потрібно знати мову, хоча б на якомусь рівні, а також мати освіту, і ми також багато допомагали з визнанням освіти, робили нострифікацію дипломів. Багато жінок з України мають педагогічного напрямку освіту, і також стараємося допомогти, щоб вони працювали у цій сфері за своєю спеціальністю. Спочатку вони починали працювати як асистенти педагогів, але після двох років перебування в Чехії, звісно, вони вивчили мову на рівні В1 і можуть виконувати роботу вчителів-педагогів. Звичайно, вони не навчають тут чеської мови, але свою спеціальність, інші предмети, які вони можуть викладати, і досить цим покращили ситуацію українських учнів, тому що якщо вони чогось не розуміли, то можуть підказати.
— А стосовно амбіцій — чи хочуть зараз українці чогось більшого, ніж на початку повномасштабного вторгнення?
— Звичайно, що коли вони приїхали на початку з України, тоді ніхто не знав, на який час вони тут зупиняться, спочатку хотіли зорієнтуватись взагалі, в даному місці, в даній державі, дізнатись, які закони, і так далі. Зараз вони вже бачать, що це все вже затягнулось і ніхто не знає, скільки часу вони тут далі будуть проживати. Тому, звичайно, їхні амбіції вищі, тому що багато хто хоче працювати у своїй сфері, що вони робили досі в Україні.
— Стосовно настроїв у українців: якими вони стали в них, коли прийшло розуміння, що швидко війна в Україні не завершиться?
— Це все індивідуально, тому що все залежить від того, яка ситуація у конкретної людини, конкретної сім’ї. Багато людей, які приїхали з України сюди, мали вже тут чоловіків, і питанням часу було, коли саме вони до них сюди переїдуть, а це їм відкрило можливість приїхати сюди в Чехію і залишитися тут, тому що тут, звичайно, економічна ситуація краща, ніж в Україні. Є люди, які тут чекають на закінчення війни, тому що в них вдома є родина, тому вони не планують тут залишатися. Тому сказати на даний момент ще не можна.
— Стосовно дітей: ви сказали про те, що вони вже знають мову, в них краще з мовою, я так розумію, ніж у дорослих, — а наскільки в них краще з інтеграцією? Наскільки добре чеські діти приймають українців, яке ставлення до них?
— Ця ситуація є також індивідуальною, не можна сказати, як конкретно, але у більшості випадків тут були мішані класи, тому діти з України навчалися з чеськими дітками, і вони досить швидко знайшли спільну мову, вивчили чеську. І коли, наприклад, були якісь виступи, якісь віршики, пісні співали разом, то на перший погляд неможливо було відрізнити та зрозуміти, що дитина з України. Вони дуже гарно розмовно спілкувалися чеською мовою. Звичайно, є винятки, наприклад, у старших діток, коли вони відмовлялись вивчати чеську мову, був якийсь блок психічного фактору, чи просто дитина з якоїсь певної причини не хотіла навчатись мові. Але все одно за допомогою психологів якось вирішувалось це питання, і далі вони адаптувались тут. Конкретно у Кутній Горі у кожній школі були українські асистентки, а також психологи, тому це досить полегшувало роботу самих чеських вчителів, а також допомогло самим діткам. Тому що якщо вони не розуміли, не могли, не знали, як відреагувати на якусь конкретну ситуацію, то відразу була допомога. А також якщо були — звичайно, що не обходиться ніде без, не можу сказати, що прямо конфліктів, але є якісь суперечки, — то одразу це вирішували на місці, щоб якось той конфлікт не розвивався і не погіршувався.
— У вашому центрі, напевно, є якісь майстер-класи, заняття для дітей — що ви пропонуєте саме українським дітям?
— Так, звичайно, у нашому центрі проводиться багато клубів, добровільних заходів. Наприклад, для старших діток — 12—13 років та 15+ — є різні настільні ігри та різні добровільні заходи, а у молодших діток проводяться мистецькі клуби-воркшопи: виробляють, зустрічаються разом, також спілкуються. Тобто досить багато є різних таких заходів, які наш центр пропонує. Протягом літа від обіду на чотири години мали різні клуби, а також були додаткові заняття, або проводимо також одноразові добровільні заходи, якісь семінари.
— Ще хотіла запитати з приводу чеської, тому що курси та набори на них тривають безперервно, — чи дійсно є така потреба в них, чи українці проходять по кілька разів один і той самий рівень?
— Ми починаємо курси з початкового рівня А0 — А2, і далі люди, які дійсно хочуть навчатися і хочуть покращити свій рівень знань, такі витривалі вони, — то вони йдуть далі продовжують навчатися, аж до рівня В3 — це такий найвищий рівень. Ці курси безплатні, можливо, через це така велика зацікавленість, бо ці курси не лише для біженців, але і для людей, котрі вже мають тут дозвіл на перебування, довший час вони тут, і також продовжують — навчаються.
— А за вашими відчуттями, як змінилося життя з початком повномасштабної війни в Україні саме у Кутній Горі, коли сюди приїхало багато українців?
— Як на мене, то нас досить це з’єднало — з школами, з органами влади, з іншими організаціями. На даний момент ми більше маємо уявлення про кожну установу, хто чим займається, хто чим може допомогти, щоб якось надати цю підтримку, цю допомогу у більшій кількості. Наприклад, також приїжджають дітки з інвалідністю, також знаємо вже, яка організація займається з такими дітками, і можемо дати контакти. Як на мене, то це досить нам допомогло з того боку, щоб краще про себе дізнатись і поєднатись разом.
— Які нагальні потреби у вашого центру зараз?
— На даний момент, як на мене, ситуація у центрі є досить доброю, я думаю, що ми вміємо задовольнити потреби наших клієнтів і дійсно зробити свою роботу так, як вони цього очікують. Досить помітно, що громада українців адаптувалася настільки, що вони створюють свої якісь клуби, якісь проводять добровільні заходи, багато також тут неурядових, неприбуткових організацій, які також підтримують ось такі якісь види діяльності, тому, як на мене, досить гарно тут все організовано, саме у Кутній Горі і в нашому центрі. Також є у центрі нотаріус — кому потрібна якась допомога чи консультація з правової точки зору, можуть також люди сюди звернутись, і в кого такий випадок, що потрібно більше допомогти, то така можливість також є.
— Якщо я не помиляюся, то у Кутній Гори з появою українців з’явилися і українські заклади — ресторани, магазини, тощо. Чи є у вас серед них улюблені?
— Не можу сказати, що це змінилося конкретно після повномасштабного вторгнення — і до того часу в Кутній Горі було досить багато людей з України. Напевно, ресторан і магазин у Кутній Горі був відкритий ще до війни, але багато зараз повідкривали косметичних салонів та перукарень, хто хоче вести свою підприємницьку діяльність, намагається щось відкрити.
Із перекладом люб’язно допомагала перекладачка Центру підтримки інтеграції іноземців у Кутній Горі Людмила Климковська, вона вже давно проживає у Чехії та від самого початку повномасштабної війни в Україні допомагає українцям, тому цікаво було поспілкуватися і з нею.
— Розкажіть, будь ласка, про цей центр, вашу роботу у ньому — як давно ви тут, що можете сказати про українців, котрі сюди приходять?
— Я працюю тут в Інтеграційному центрі в Кутній Горі з квітня 2022 року, власне, коли розпочалося це повномасштабне вторгнення. Від початку допомагала тут як волонтер, а потім почала працювати в цьому центрі офіційно. Люди сюди приходять з різними питаннями, як, наприклад, курси чеської мови, консультуються з соціальних питань. Часто тепер звертаються до психолога, до юриста. Я працюю як перекладач, тобто перекладаю те, що говорять наші люди, українці, і наші представники Інтеграційного центру. Зараз настрій у українців кращий, ніж був на початку — мені здається, що люди вже звикли до цього. З початку це було щось нове, ще щось страшне, всі приходили в сльозах, потрібна була підтримка, досить часто, хоча це була і не моя робота, я заспокоювала людей, казала, що все буде добре, виконувала також якусь роботу психолога, хоча я не психолог. А зараз вони такі, вже, напевно, звикли, не знаю, що буде далі, коли це закінчиться, але налаштовані просто жити тут, розуміють, що їм необхідно знайти все, що їм потрібно для життя — покращити життя, щоб було їм тут зручно, їхнім діткам.
— Серед українських біженців у вас з’явилися друзі?
— З’явились. В мене є син, він ходить зараз до другого класу, у першому класі приїхав хлопчик з України, вони проживають від нас недалеко, наші сини подружились і ми спілкуємося з його батьками.
— Що ваш син розповідає, як сприймають дітей з України? Тому що в мене є особистий досвід: моя дитина спочатку говорила, що все прекрасно, все добре, а потім виявилося, що не дуже добре приймають українців.
— Це залежить конкретно від дітей та середовища, яке їх оточує. Чула про випадки, що спочатку чеські діти були у захваті, що були діти з України, вони не розуміли один одного, але спілкувалися, якось на руках, аби порозумітись, — а зараз вже навіть, якщо дітки вже вивчили мову чеську, їм легше спілкуватися, але, напевно, на мою думку, є такий вплив батьків. Вони чують, що говорять вдома, про що розмовляють, тому що бувають випадки, коли приходила дитина до школи і говорила: «А мама казала, що ти такий, а ти сякий, що ти з України і повертайся в Україну» — бувають такі різні випадки. Але я завжди говорю своїм діткам, у мене двоє дітей: «Ви на ці речі не звертайте увагу, то говорить не та конкретна дитина, але, можливо, батьки, але це все проходить, ви будете ходити разом до школи, до вас звикнуть і буде все добре».
— Ви в Чехії мешкаєте вже 16 років і, напевно, відчуваєте, як змінилася Чехія з того моменту, як почалося повномасштабне вторгнення і багато українців приїхало до Чехії, — що можете сказати по власних своїх відчуттях?
— Коли ми приїхали сюди в Чехію, то ми були повинні знайти собі тут все самі, всього досягти самі, не було гуманітарної допомоги, фінансової. Коли ми вирішували питання стосовно перебування в Міністерстві внутрішніх справ, ми повинні були все зробити самі. З моменту повномасштабної війни для українців в Чехії всюди відкриті двері, їм допомагають, їм всі говорять, де що вони можуть зробити, де безкоштовно багато речей, і ця фінансова допомога з центру зайнятості досить не подобається чехам, вони починають налаштовувати навіть тих українців, які тут проживають давно, проти біженців: «Їм все далося, а вам, коли ви тут були, то не було нічого, ви все мусили собі самі, а якщо ні, то вам просто відміняли візу — закривали, і вами ніхто не цікавився, відправляли в Україну» — і так далі.
— Ви відчуваєте по настроях українців, вони хочуть повертатися чи через те, що все так затягнулося, вони тут влаштовуються і не думають про повернення?
— Я думаю, що більшість українців, котрі приїхали сюди зараз, вони тут залишаться. Вони не говорять про повернення, вони говорять, що вони хотіли б повернутися, але більшість налаштована тут мешкати, бо дітки почали ходити до школи — багато приїхало, коли діти були малі, а зараз почали ходити у перший, другий клас. Для них ця мова, це навчання у цій школі вже є звичним, і якщо вони поїдуть до України, то їм потрібно буде наново там все вивчати і пристосовуватись вже там. Є багато людей, які не мають куди повернутися, які мають розбиті домівки, і це ситуація, яка навіть не обговорюється.
— А серед відвідувачів вашого Інтеграційного центру чи багато дітей, які продовжують навчання і в український школі, незважаючи на те, що здобувають освіту і у чеській?
— Так, це правда. Дуже багато українців навчаються і онлайн — з України проходять навчання, і відвідують школу тут. У попередні роки приходили сюди на консультацію і говорили працівники, що вони не зобов’язані продовжувати навчання в Україні, що Україна буде брати до уваги це навчання у випадку, якщо вони захочуть повернутись, проте все одно від навчання вони не відмовились. Багато хто говорить, що українська освіта сильніша, що там більше вимог до дітей, а в Чехії послаблене навчання і немає домашніх завдань, тому батьки не хочуть, щоб дитина полишала заняття в Україні.
