Найгірші спогади чеського добровольця в Україні: діти на лінії фронту і смерть товариша
В українських Збройних силах є, за оцінками, близько ста громадян Чехії. Дехто з них воює на першій чи й на «нульовій» лінії — а в деяких випадках і трохи далі, пише воєнний кореспондент Чеського радіо в Україні Мартін Доразін. Один із них — військовий розвідник на ім’я Олда, який дав інтерв’ю радіостанції «Радіожурнал». Пропонуємо вам це інтерв’ю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Що вас привело в Україну?
— Спершу я хотів зайнятися гуманітарною допомогою, бо не хотів сидіти вдома. Я пам’ятаю, як у 80-і роки тато стояв у черзі за бананами на Різдво, як то було дістати собі велосипед, як діяли росіяни. Головне — я пам’ятаю пропаганду.
Люди мають усвідомити, що відбувається. Щоб росіяни опинилися за 500 кілометрів від наших кордонів? Ну вже ні, сказав я собі. Спочатку я хотів возити принаймні їжу, допомагати, бути санітаром і так далі. І нарешті закінчив тим, що, як бачите, я вже повністю обладнаний як розвідник.
— У чому полягає ваша робота?
— Розвідувати позиції, готувати територію і матеріали для того, щоб ми були здатні піти в наступ, оберігати нашу піхоту, коли треба, і збирати інформацію про техніку, про радіоелектронну боротьбу, про все, що допоможе відкинути ворога і просунутися вперед.
— І ви служите в українській частині?
— Так.
— І маєте українську платню?
— Я маю стандартну платню військового, як і всі інші. Я б сказав, невисоку, бо нам не дають високих звань, що б ми не робили, але це не головне. Отримуємо стільки, що наїмося і ще щось нам залишиться, щоб можна було купити собі спорядження, якого не вистачає. Це в кожній армії так, кожен радо собі щось поліпшує.
А те, що лишається, даємо до такої, сказав би, спільної купки, з якої потім купуються більші речі, ремонтуються авта і так далі. Стандартне життя військового.
— А чого вам не вистачає?
— Українське забезпечення тепер дуже поліпшилося. Одяг і все, чого раніше не було чи було складно дістати, тепер доставляють на фронт, раніше це було не так просто. Так що нам тепер потрібні навушники, рукавиці, військові карти пам’яті, міні-SD. Ну, а з більших речей — дрони.
— Карти пам’яті для дронів?
— І до дронів, і, наприклад, до відеокамер, бо тепер маємо доповідати, що де діється. Це означає: якщо хтось скаже, що ліквідував те-то чи бачив те-то, то ідеально, щоб це було зафіксовано. Тому ми маємо з собою фотоапарат, іноді й відеокамери. І дронові потрібна якась пам’ять.
— А ще яке спорядження?
— Наприклад, репеленти. Тепер нам привезли ящик, бо комарі просто шалені. Потім потрібні кабелі для антен, антени для дронів. Далі добрі запчастини до авт — вони завжди потрібні, наприклад, шини. Бачите, яка тут земля — саме бите скло. Так що ті шини витримують недовго.
— Ви машину з Чехії дістали?
— Так, машину дістали з Чехії, від фірми з Ліберця. Нам її підібрали головно для переправи поранених хлопців, наприклад, тут із Вугледару. То була для нас важлива річ. То був Ондржей Колман із фірми «Атреа».
Важко висловити свої почуття, в мене зараз аж мурахи по шкірі, коли нам її привезли. Це сталося буквально за лічені дні. Бо в нас тут, на жаль, одне авто вибухнуло…
— На міні?
— Ні, не на міні — то була міна мінометна, яка летить, а не та, яка на землі. Коли я цю машину отримував, то вже знав, куди вона поїде, що буде працювати тут біля Вугледару, Мар’їнки, де ми будемо звозити поранених хлопців і будемо возити деякі речі, наприклад, ось зараз медичні матеріали до штабу. Ця машина неймовірна, бо велика і скрізь проїде. Це для нас дуже важливо.
— Що найгіршого ви пережили за той час, що тут працюєте?
— Найгірше — мабуть, бачити дітей на лінії зіткнення. Коли ви там ідете, а там бігають малі діти в самих трусах, без взуття, і вони бігають поміж військових — і між наших, і між російських.
Якось сталося, що до нас перебігла дитина через лінію фронту. Це сталося минулого року. То, мабуть, найгірші речі з психічного погляду. А ще коли ви бачите, як перед вами вмирає товариш. Тут важко вибрати, що найгірше.
— Ви маєте час на відпочинок?
— Тепер трохи більше, ніж минулого року, бо пересування складніше до певної міри. Так що ми весь час працюємо, але тепер маємо більше днів на відпочинок.
— І залишаєтеся тут.
— Так, ми нікуди не виїжджаємо. Я мав щастя, що з’їздив на тиждень до Києва. Там ви теж працюєте, але це вже щось інше, інший світ. А потім повертаєтеся сюди. Так що ми весь час тут, максимально кілометрів п’ять-десять від лінії.
— Але тепер на Київ напади практично щоночі, так що то теж не ідеальне місце для відпочинку.
— То таки правда, але коли був той найбільший наліт на Київ тижнів два тому, то я його весь проспав. Це не добрий приклад, ідіть до сховища, хто зараз там. Але я то все проспав, то було жахливо.
