«У моїх роботах не відчувається увесь біль та біда»: трансформація емоцій одеського художника Андрія Коваленка
Уперше до Праги з персональною виставкою «Мандрівна палітра» приїхав одеський художник, роботи якого зберігаються у музеях України та Європи, Андрій Коваленко. Ще на початку повномасштабної війни він разом з вагітною дружиною та двома маленькими дочками евакуаційним потягом виїхав до Польщі, де зараз і працює над своїми художніми творами. Минулого тижня, самотужки завантаживши до автобуса свої 47 робіт, він приїхав до Праги з надією подарувати бажання жити усім, кому зараз важко. Про трансформацію творчості під час війни ми поговорили з художником.
— Хотіла розпочати нашу розмову з того, наскільки важко було митцю, художнику залишити свою майстерню, свій дім та виїхати? Що є найбільшим скарбом, який ти залишив в Одесі?
— Спогади. В Одесі насправді все: спогади про улюблене місто, могили батьків, моє ясне Чорне море, майстерня. Але тут, коли ми приїхали з родиною до Польщі, я продовжив працювати. Мене творчість, звичайно, підтримує, передусім родина — дружина та діти, — але творчість допомагає мені впоратися з усім, що відбувається у цьому світі.
— Ти за весь час повномасштабної війни в Україні жодного разу не був удома?
— Ні. Як виїхав, жодного разу не був в Україні. Але цей сум за рідним містом, усе це відображається у моїх полотнах: у моєму живописі, у моїй експресії, у моїх виставках. Все, що зараз відбувається в Україні та світі, я трансформую та відображаю у своїх полотнах. Можливо, у моїх роботах не відчувається увесь біль та біда і від цього може з’явитися запитання: «Невже в тебе все добре і ти такий відсторонений, світлий, і в тебе все класно, коли в Україні у всіх все не так — вимикають світло, немає води, летять ракети, шахеди, хлопці твого віку на війні?». Звичайно, в мене насправді не все так райдужно, як у моїх роботах. Я все трансформую та видаю продукт, який буде допомагати людині жити, допомагати йти вперед, радувати. Художник повинен добру сторону життя видавати, світлу, тому що поганого і так вистачає. І мені здається, що художник як ніхто інший повинен знаходити у собі сили йти вперед, незважаючи ні на що. Мені дуже сильно допомагає дружина, вона колись закінчила Краківську академію мистецтв, і вона разом зі мною — і ми разом сила. Я б сам по собі навряд чи чогось досяг — складно одному, тому завдяки їй та Господу я роблю те, що я роблю.
— Ти дуже швидко, на початку березня 2022 року, разом з родиною виїхав з Одеси. Чи є речі, про які ти шкодуєш, що не взяв з собою?
— Одесу у кишеню треба було покласти? Ні, ні. Насправді, ні про що не шкодую — є надія на повернення. Одеса у моєму серці і у моїх полотнах. Тут насправді пишу Одесу — знаходжу у своїй голові файли і переношу ці файли на полотно.
— Ти сказав, що переніс усі свої переживання у творчість. А твоя творчість під час війни та до війни наскільки сильно відрізняється?
— Як усе почалося, так я з 2014 року у своїй творчості заведений і не зупиняюся, а наскільки я змінююсь у своїй творчості — про це повинні казати мистецтвознавці. Я, наприклад, у 2022 році можу бути трохи яскравішим, у 2023 році можу бути трохи темнішим, а у 2024-му знову писати щось світле. Воно все йде циклічно, складно, воно останні десять років іде цілісним. Митець повинен працювати не для того, аби заробити, а через те, що він не може без цього жити. Ось я не можу жити без цього, тому я і працюю.
— Твій батько (Юрій Коваленко, живописець, графік — прим. автора) колись казав, що у художньому виші тебе можуть поламати. Тебе не поламав виш. Чи поламала тебе повномасштабна війна?
— Насправді повномасштабна війна мене не зламала, а зробила ще міцнішим. Я знаю, що, незважаючи ні на що, треба працювати: треба годувати свою родину, треба допомагати рідним, які залишилися там, допомагати друзям, які цього потребують — у них немає роботи та грошей.
— Ти в Празі зараз через приємну подію — відкриття власної виставки «Мандрівна палітра», ти вперше в Празі і в тебе вперше тут виставка. Можеш поділитися враженнями від неї?
— Величезна подяка одеситу Євгенові Деменку – він вже якусь кількість років живе в Празі. Він якось мені написав: хочеш виставку в Празі? Я відповів: звичайно. І він на рік пропав, а я пішов просто писати картини для Праги. Виставка пройшла чудово, в мене було два дні на те, аби розвісити картини. Я привіз на автобусі до Праги 47 робіт. Приїхав, мене зустріли, виставка була чудова, я дуже радий. Насправді мені важливо було і на себе подивитися, що я за цей час зробив. Рік я не виставлявся, рік у мене не було персональних виставок: я сумував за спілкуванням, я сумував за глядачем, і самому було цікаво подивитися на себе зі сторони.
— Треба зазначити, що ти поїдеш до своєї чудової родини, а у галереї Beseder виставка триватиме ще до кінця жовтня.
— Так, вівторок — середа — виставка працює з 14.00 до 17.00, а у четвер та п’ятницю з 14.00 до 19.00.
— Ти сказав, що рік не виставлявся після того, як ти приїхав до Польщі. Коли відбулася твоя перша виставка? Чи були на ній представлені картини, які ти малював ще в Одесі?
— Ні. Я з Одеси взагалі нічого не брав. Ми приїхали до Польщі у березні, мені дали майстерню, я почав працювати. Пропрацював з місяць, ми переїхали, я продовжував працювати, тому що я не міг не працювати. А потім так сталося, що запропонували виставку у місті Тарнові — просто на залізничному вокзалі міста є галерея, саме там було відкриття, ми тоді нещодавно приїхали і мені було ще трохи ніяково. Близько 20 робіт моїх там було виставлено, і, чесно, я, і сподіватися не міг, що піде процес і мої роботи стануть купляти.
— Ти вже сказав про те, що в тебе чудова родина — четверо дівчат. Чи були в тебе думки, що коли ти приїдеш до Польщі на цьому евакуаційному потязі, що тобі, можливо, доведеться зовсім не мистецтвом займатись і, можливо, не малюючи картини, тобі доведеться годувати свою родину? Ти був готовий до цього?
— Був до цього готовий, звісно, я взагалі не міг подумати про те, що буде. Звичайно, коли твоя дружина вагітна і двоє маленьких дітей, то ти взагалі не думаєш, що буде. іІ там у процесі, що відбувається далі, я не думав. І так сталося, що я не пішов кудись працювати, а став продовжувати робити те, що я вмію. Я вважаю, що кожна людина повинна займатися своєю улюбленою справою, незважаючи ні на що.
— Ти прокручував уже момент свого повернення до України після завершення війни?
— Я не хочу поки думати про це, тому що я поки не знаю, коли ми повернемося і як ми повернемося до рідної України, а як буде, знає тільки Господь. Віра, надія та любов допомагає мені рухатися вперед і все робити для того, аби цей світ був світлішим та добрішим.
Виставка Андрія Коваленка працює в галереї Beseder у Празі за адресою: Lihovarská 12, Praha 9 – Libeň — у вівторок і середу з 14.00 до 17.00, у четвер і п’ятницю з 14.00 до 19.00. Вхід безплатний.
