«Не втомлюйтеся називати речі своїми іменами, я вас всіх люблю, і не всеремося!». Ексклюзивне інтерв’ю Ірми Вітовської в Празі
У Празі свою моновиставу «Київська перепічка», прем’єра якої відбулася в Україні наприкінці минулого року, представила заслужена артистка України Ірма Вітовська. Емоційна постановка народжена у співпраці з драматургинею та режисеркою Наталкою Ворожбит, у якій, здається, майже немає гри, а є лише життя. До речі, Прага стала першим європейським містом гастрольного туру «Київської перепічки». Після вистави у Празі відбувся аукціон, усі зібрані кошти з якого будуть направлені на потреби батальйону безпілотних систем «Перун» Збройних сил України. Глядачі у Празі проявили не тільки активність, але і щедрість, тому під час аукціону вдалося зібрати 241 тисячу гривень, а після аукціону усі охочі змогли поспілкуватися з акторкою та зробити спільне фото просто на сцені.
— Вистава «Київська перепічка», за вашими словами, — своєрідна рефлексія для кожного, але здається, що у цій виставі для вас майже немає гри, а є лише життя. Що ця вистава допомогла особисто вам усвідомити?
— Це моя особиста рефлексія, я просто вже цю рефлексію прожила з початку перших днів: пропрацювала, проаналізувала і, відповідно, ми вирішили з Ворожбит тепер її прописати, щоб поділитися з іншими. Це вже глядач має прорефлексувати, проаналізувати.
— Глядач за кордоном і глядач, який дивиться виставу «Київська перепічка» в Україні — це різні глядачі за емоцією?
— Це один і той самий глядач, який реагує так само, просто амплітуда цієї реакції може бути різною, на різні конкретно теми. Глядач за кордоном більш відчуває історію з рибою про те, як вони опинилися в іншому світі, серед інших країн і як вони себе почувають.
Глядач в Україні більш переживає історію інших тем. Але і той, і той глядач — це один і той самий глядач, можливо, в Україні більш зліший, чим східніше — я б сказала, що і в Україні глядач відрізняється в якихось своїх проявлених межах емоцій. Міста Суми, Харків, Запоріжжя, Херсон і Одеса — вони, звичайно, відрізняються від Франківська, Ужгорода реакцією. Реакції центру чи заходу країни — але це один і той же глядач: і той, і той емпатичний. Питання зараз не в глядачі, якщо казати, який глядач «Перепічки», — є емпати чи немає серед них, ось і все.
Є люди, які позбавлені емпатії в силу моральної нестійкості, низького рівня культури чи егоїзму, чи інфальтильності. Для них «Перепічка», мабуть, не їхній формат, для них підійде щось веселеньке і дуже поверхове. Може, будуть ще люди, для яких «Перепічка», мабуть, буде важка, ті, хто ось щойно тільки приїхав, пройшов фільтрацію чи пройшов пекло — для них, можливо. Але, як свідчить мій досвід, практично і ці люди так само добре сприймають цей проєкт.
— Напевно, що кожен українець після 24 лютого 2022 року ще краще із собою познайомився. Чи зрозуміли ви про себе щось нове?
— Щось нове? В мене війна почалася в 2014 році, тому нового для себе, для подиву, в мене не було, і я готувалася до цієї війни. Я — всі сподівалися, що не буде такої масштабної історії, але сподівалися. Що я для себе усвідомила? Що можна готуватися, але ніколи не бути готовою, тому що є психологічна, звичайна людська природа: якщо ти не військовий, цивільний, ти ніколи не будеш готовий. Тому, власне, я за те, щоб країна вся була мілітаризована і всі були навчені базовим речам.
— Що повномасштабна війна допомогла вам дізнатися нового про співвітчизників?
— Багато із тих, на кого б я не покладалася, виявилися гіднішими за багатьох тих, на кого я покладалася. Це війна — це десь певною мірою дзеркало, так само мірило цінностей і стійкості.
— Ваш гастрольний тур розпочався з Праги, попереду ще Польща, Німеччина. Під час повномасштабної війни ви залишаєтесь в Україні, у якій постійно лунають сигнали повітряної тривоги та яка безжалісно обстрілюється росіянами. Такий тур для вас — це можливість перепочити чи можливість зібрати кошти на необхідне для ЗСУ? Якою є головна мета?
— По-перше, мій тур почався з Канади, якщо говорити про те, що я виїжджаю. А до того я пишу аудіогіди для музеїв, і в мене є виїзди за кордон, записуючи українську доріжку для українців, які будуть відвідувати музей та слухати своєю мовою. Потім, в мене історія з фестивалями, і за кордоном я буваю досить часто, тому що я ще діюча акторка, в мене є ще і інші вистави, і є фільми, які я представляю. З України я можу виїхати у будь-який час, щоб перепочити, але я не бачу поки що потреби, я можу перепочити і в Україні, не обов’язково для цього виїжджати за кордон. Що стосується цілі, то вона зрозуміла: крім того, щоб показати класний продукт, ми ще маємо кошти і на допомогу, як і всі зараз складаються на певне закриття певних зборів.
— Частина вашої команди, яка працювала, у тому числі, над виставою, нині служить у Збройних силах України. Наскільки серйозною проблемою для вас є відсутність звичної команди та, гадаю, неможливість створити повноцінну команду під час повномасштабної війни?
— Склад людей, які належать до ЗСУ, — ці люди є героями моєї історії, а одна людина із команди служить — це мій композитор, а решта реалізується в силу своїх прямих задач: Гнатковський працює в театрі, Кравець малює малюнки, Березюк робить анімацію.
— Чим цього разу вам запам’ятається Прага та глядачі «Київської перепічки»?
— Хорошим збором, дуже добрим збором, практично без чверті пікап один ми зібрали — це найголовніше, мені здається. Ну і, звичайно, обіймами, щирістю. Я в цій виставі досить відверта, щира, і всі ці обійми людей, їхні слова підтримки, і прийому, сльози — це все і є те, чим запам’ятається. Мабуть, у кожному місті є ті глядачі, які є в залі, і ми разом запам’ятаємо ту виставу, яку ми разом прожили в Празі. Прага — це перше європейське місто, «Київську перепічку» вперше посмакували за океаном, якщо казати про закордонні тури — це Канада, а тепер ось тут. Ми почали з Праги, і це прекрасно, тому що це перше місто, в якому я професійно стояла перед камерою — це був 98-й рік, це був рекламний ролик Procter & Gamble, мене відібрали від України, і я тут була три тижні. Я пам’ятаю, що це перший мій досвід, хоч це не фільм і не серіал, але це теж була певна драматургія в цьому сюжеті, і Прага була першою комадою закордонною, з якою я опинилася в кадрі. Я люблю Прагу, я її добре знаю, відчуваю, і вона в мене переплетена з цим спогадом. А також тут був перший прийом закордонних гастролей — це були «Сталкери», така моя роль баби Прісі, яка є культовою в Україні, тому я теж її починала з Праги.
— Що можете побажати українцям, які перебувають за кордоном?
— Тримайте гідність, живіть, творіть, любить, знайте, заради чого ви гребете, і якщо ви живі, то не забувайте пуповину свою, з ким вона зв’язана назавжди. Живіть, гребіть за тих, хто пішов, за тих, хто йде, за тих, кому важче, і не втомлюйтеся називати речі своїми іменами. Я вас всіх люблю, і не всеремося!
