«Виставу зняли, ми її не граємо»: Остап Ступка відвідав Прагу
У Празі на сцені театру Divadlo Na Maninách пролунала чуттєва моновистава «Листи під час грози» у виконанні народного артиста України Остапа Ступки. Постановка стала можливою завдяки ініціативі продюсера Сергія Чудаєва та реалізувалася у співпраці з Першим театром антрепризи та комедії і ComedySpace Production, незалежною платформою гастрольних культурних подій. Щиро під музичне забарвлення зі сцени театру звучали справжні листи видатних постатей, написані в найскладніші періоди їхнього життя: Ернеста Гемінґвея, Еріха Марії Ремарка, Вінсента ван Гога, Івана Франка, Франца Кафки… Ми поспілкуватися з актором одразу після репетиції.
— Саме ви, я так розумію, зіпсували погоду в Празі, тому що назва вашої моновистави «Листи під час грози»?
— У мене там є ще одна фраза в одному з листів. Це лист Франца Кафки.
— А ви додали його спеціально для Праги?
— Ні, в нас був у програмі. І там є фраза про Прагу. Він пише коханій і каже: «У Празі похмуро». Зранку було дуже добре. Сонечко було, а потім вітер дуже сильний, що ми навіть не все дозняли на набережній.
— Що встигли побачити? Чи ви працювали до моменту репетиції?
— Ми поїхали в центр міста познімати деякі відео. Я думав зачепити на відео місця, пов’язані з Кафкою і Франком.
— Це для чого? Це буде потім відеовистава?
— Ні, це буде фільм про гастролі українських акторів в Європі.
— Розкажіть про цю моновиставу: наскільки вона особлива, чи важко давалася, скільки тривала підготовка? Чому саме цих авторів включили до неї?
— У Сергія Чудаєва виникла ідея зробити вечір саме листів. Бо вечори поезії я робив під музичний супровід, і давно це практикую час від часу. Люблю почитати поезію різну і сучасних українських, і класиків. І тут виникла ідея листів. А листи — це ж література, по суті. Це епістолярний жанр, який вже, не знаю, зник давно. Гаджети, девайси, електроніка, смс-ки, комп’ютери. А люди брали перо, чорнило, сідали, писали листи — сповідалися, ненавиділи, любили. Інтимні штуки такі, дуже інтимні речі. І ми будемо намагатися зайти на таку інтимну територію видатних людей світової культури. Це перший раз ми зіграли у Варшаві, і нам це вдалося. От що притаманно людині, які емоції, — все є в цих листах. Тому що вони писали, вони їх відсилали поштовими голубами, каретами. Проходив місяць, потім ще місяць… Вони чекали. Це якась така фантастична історія. Романтика, що це взагалі на листах. У Івана Франка є така повість, оповідання — «Сойчине крило». Теж побудовано на листах. Дуже довго ми грали, майже 20 років, виставу у нас в театрі Франка, яка називалась «Увертюра до побачення». Вона була зроблена на основі цього оповідання. Постараємося сьогодні в Празі теж якось гарно це зробити, чуттєво. І щоб публіка була задоволена, бо тексти прекрасні, фантастичні. Можна задуматися про деякі речі в житті.
— На яку публіку ви орієнтуєтесь за кордоном? Ви розраховуєте на тих українців, які виїхали після початку повномасштабної війни, що вони прийдуть у більшій кількості?
— Я не знаю. Вони прийдуть, напевно. І, напевно, мають прийти українці, які тут давно живуть. Все-таки у нас така діаспора представлена, здається, в багатьох країнах світу. Бачите, робити розрахунок на місцеву публіку, яка не знає мови, — це не має сенсу. Якщо привозити вистави для чеської публіки, американської, англійської, французької, то має бути…
— А стосовно субтитрів?
— Ми так грали з батьком Гоголя «Записки божевільного». Ще на початку 90-х років у Сполучених Штатах у нас був тур. Ще слайди були, не було такої техніки. Слайди запускали англійською мовою — переклад. Це цікава думка, насправді.
— Ви — такий місточок зараз між українцями, які в Чехії, за кордоном, і в Україні. Розкажіть, чим і як ви живете як звичайний українець. Напевно, дуже складно? Сьогодні зранку знову обстріляли Київ.
— Я читав, це жахливо, звичайно. Не дають нам жити, але ми живемо, ми творимо, ми рухаємося вперед, ми консолідуємося, ми об’єднуємося. Це треба робити ще більше нам, українцям. Але важко, що сказати.
— А мистецтво потрібно зараз людям, які в Україні?
— Мистецтво потрібно як ніколи. Мистецтво — це досить серйозна і потужна терапевтична складова. І мистецтво було завжди під час усіх конфліктів, воєн, і все, що з цим пов’язано. І люди, які приходять в зал, в наш театр чи будь-який інший театр — в Києві чи там у Львові, чи в Одесі, — вони приходять не тільки на виставу, вони приходять об’єднуватися. Щоб відчути, як люди сидять, щоб відчути лікоть кожного. Тому це дуже важливі речі.
— Зараз треба якось інакше звертати увагу на репертуар, який береться до роботи?
— Умови, які зараз відбуваються, ситуації всі, то, звичайно, є певний погляд в сучасну драматургію українську. От у нас буквально вчора на одній зі сцен з’явилася зараз нова експериментальна сцена в колишньому цеху, де робили декорації. У нас тепер сцена, яка називається «Під химерами», бо над нами будинок з химерами. І вчора відбулася прем’єра вистави за п’єсою сучасника-драматурга «Поліандрія» — це на теми сучасності, там і теми війни присутні, і стосунків. Вчора була прем’єра, а ми якраз були в дорозі, то я вже приїду, повернуся до Києва, обов’язково подивлюся. Звичайно, є погляд на сучасну українську драматургію, пишуть досить багато різні автори і є матеріал, який достойний, і погляди режисера повернуті на цю тематику сучасної української драматургії. Не те, щоб це зміни були, це час, час диктує якісь певні речі, і ти від цього нікуди не дінешся. Тому час такий, що прийшла черга активності сучасної драматургії.
— Чому ж ви не взяли до своєї моновистави тексти когось із сучасників?
— Подумаємо, бо це кропітка робота, треба почитати, якщо в них є… Інформації багато, зараз дуже багато інформації. Дуже багато шкідливої інформації. Дуже багато фейкової інформації. Знайти правду, знайти правдиву п’єсу, хай це буде моновистава, хай це буде на кількох людей, і зробити. І я тільки буду задоволений.
— Спілкуючись з різними організаторами та відвідуючи вистави, я дійшла висновку, що українці, які перебувають за кордоном, не дуже охоче йдуть на вистави, пов’язані із війною. На вашу думку, чому так стається?
— Не знаю. Це вибір кожного. Розумієте, коли ти дивишся по телевізору ці всі новини… То вже не хочеться. Я думаю, кожен має свої емоційні переживання стосовно цього. А новини ж — вони такі, вони ж щось показують нам, щось не показують. Це ж така справа. І в людей настрій, м’яко кажучи… Війна в країні. Тому не знаю. Дуже багато запитів є на комедії. Мені кажуть: давайте комедію, щоб люди відволікались. От у нас, наприклад, йшла на камерній сцені така вистава шведського автора Ларса Нурена, вона називалася «Війна». І режисер Давид Петросян, який, до речі, вчора оцю «Поліандрію» випустив, він поставив у нас на камерній сцені дуже хорошу виставу, але важку. Там суть в тому, що там на основі — ніхто там з кулеметами, з багнетами, з автоматами не бігає по сцені, звичайно, — там на основі сім’ї розповідається, що з людьми робить війна. Це все там стосунки. Вистава користувалася успіхом, через деякий час адміністрація театру каже: а поміняти назву не можна? Вони виходили, повні зали були, а назву поміняти не можна. Я кажу: «Слухайте, це питання не до мене, це питання до режисера, це ж автор, живий, здоровий, живе в Швеції». І все, ми її не граємо, її зняли. Ми її не граємо, хоча багато людей кажуть: «Така прекрасна вистава, чому її зняли?» Навпаки, треба показувати на психологічному рівні, моральний рівень, що робиться, які метаморфози відбуваються в людині через тиск усіх цих подій.
— Ви, до речі, нещодавно стикнулися з хейтом. Мені здається, що люди стали злішими стосовно один одного.
— А що, з якими хейтом?
— Ви не читаєте?
— Ні.
— Ви не передивляєтесь навіть коментарі, що пишуть стосовно якихось ваших нових вистав?
— Прийшов той час, я вже не читаю.
— А коли ви перестали?
— А я не знаю, це якось само собою. Раніше, як тільки я почав працювати в театрі, мені було так цікаво, що напишуть. А щ,о газета вже вийшла? Що, написали якийсь відгук, а що критики кажуть? Ви знаєте, все.
— У вас не було думки, що головне, що скаже батько, і якщо він сказав, що це супер, то можна заспокоїтись?
— Можливо, десь на підсвідомому рівні. І батько і так був небагатослівний, він міг тільки поплескати по плечу, сказати: молодець. Мені цього було достатньо, я розумів, що за цим коротеньким «молодець» стоїть щось значно більше.
