«Дуже багато фейків було в інтернеті»: вистава «Маріупольська драма» лунала в Празі
Прагу з виставою «Маріупольська драма» відвідали актори Донецького академічного обласного драматичного театру. Небагато охочих знайшло у собі сили прийти та подивитися гірку і правдиву історію, яку розповідають зі сцени актори, котрі пережили жахіття війни у приміщенні бомбардованого росіянами Маріупольського драмтеатру — саме в Маріуполі, в будівлі Маріупольської драми, працював до окупації міста Росією Донецький академічний обласний драматичний театр. Четверо акторів — і не всі з них і досі можуть впоратися з болем, але попри біль та підвищення тиску на сцені вони продовжують розповідати.
Актриса Віра Лебединська перебувала у Маріупольському драмтеатрі два тижні березня 2022 року. Вона опинилася у ньому свідомо, після того, як росіяни 3 березня, почали обстрілювали центральну частину Маріуполя, і російська керована авіабомба влучила у сусідній будинок. Вікна ж у домі Віри були розтрощені. Саме після цього моменту актриса почала шукати більш безпечне місце і втекла до приміщення драмтеатру. Будівля їй здавалася міцною та здатною врятувати її життя. З першого дня перебування у театрі актриса допомагала.
«Спочатку жили хто де, а потім, коли прибуло дуже багато народу, — люди самі організувалися. Дехто їжу готував. Ми із заступником директора по господарству почали прибирати. Ми прибирали, тому що у закулісній частині, де був службовий вхід, дуже багато народу було. Ми туалети, сходинки мили, сцену трошки прибирали, тому що через сцену люди бігали і воду набирали. Натовп дуже великий був. Ми як прибиральниці працювали, і допомагали також їжу готувати, щось почистити».
Віра двічі рятувалася від війни: спочатку втікала з рідного Донецька, де працювала 20 років акторкою в музично-драматичному театрі, а потім утікала з Маріуполя. Виїхавши з Донецька, вона мала невелику перерву в кар’єрі. Згодом, маючи консерваторську освіту, актриса влаштувалася завідувачкою музичної частини драмтеатру в Маріуполі та паралельно працювала викладачкою.
Віра вважає, що від смерті під час бомбардування Маріупольського драмтеатру її врятувало диво. Бомба влучила у приміщення костюмерного цеху, до якого вона збиралася по речі якраз у момент обстрілу.
Після жаху, пережитого в театрі, її дорога з нього теж була нелегкою. На початку виходу з театру акторці ніхто не хотів допомогти.
«Спочатку, коли стався цей вибух (авіаудар по Маріупольському драмтеатру), ніхто не хотів допомогти. Ми вискочили з театру, якісь речі, документи схопили і побігли навмання до моря на Піщанку. Люди їхали, вони питали, тому що ніхто не знав, що трапилося, а ми бігли — голі, босі, було –10. Але нас не брали, не знаю, чому, може, тому що дорослі. Казали: «люди в театрі чекають на нас». Ми добігли до Піщанки — це елітне селище було. Нам одна жіночка дала переночувати у домівці, у якій не було вікон, була якась грубка і можна було протопити, але ми не стали, тому що літаки кожні дві хвилини літали туди-сюди. Вранці вирішили пішки йти до Бердянська — ми не знали, що він захоплений — ні телефонів, нічого не було. Жодної інформації не було, вирішили йти навмання. Жіночка сказала, що в них є одна машина, щоправда, не дуже справна, і що ми останні виїжджаємо, бо мешканці селища майже всі виїхали — залишилося лише п’ять родин, батьки залишаються лежачі, а всі інші виїхали. Нам дали цю машину і ми вчотирьох виїхали. Якщо порахувати, то з Маріуполя ми вибралися 16 березня, а на потяг з Бердянська до Запоріжжя сіли 20 березня. У Бердянську чекали дві доби: пального не було, там вже росіяни були, були такі черги, що не виїхати. І вони нас направляли: «куди ви їдете, там скоро Запоріжжя не буде». Я кажу: добре, дякую за турботу, але ми зараз поїдемо, якщо що, то ми до вас повернемось, — там тільки так треба було розмовляти».
Коли автівка, у якій їхала Віра разом з іншими українцями, опинилася у Василівці, машину зупинили чеченці, на дорозі вибухало. Спочатку їм погрожували окопами, але актриса вмовила одного з чеченців пропустити їхнє авто — інший транспорт, серед якого були автобуси Червоного Хреста, чеченці не пропускали, а потім повернули назад. Лише згодом Віра зрозуміла, що врятувало їхню автівку диво, бо на ній вони їхали повз місце, на якому точився бій.
«Коли на Запоріжжя приїхали, ледь не землю цілували. Люди плакали, що, слава Богу, доїхали. Ми повинні розказувати про це людям. Навіть коли у Маріуполі були, то чули думки, що «це зробила не Росія, це українці самі носили, якісь ящики зі зброєю». Я казала: «ящики з їжею». Розбомблені магазини, 1200 людей у театрі було і волонтери приносили їжу. І все, що було, — все в ящиках. І, звичайно, ми їх приносили, бо склад на сцені був».
Олена Біла та Ігор Кириш — акторське подружжя Донецького академічного обласного драматичного театру. Актори у березні 2022 року разом зі своїм 10-річним сином Матвієм також були у драмтеатрі. В одній зі сцен вистави вони розповідають, як залишили свого маленького сина самого у театрі та вирушили за речами до свого гуртожитка і ледь не збожеволіли.
Це важлива місія — розповідати людям правду про ті події, каже Олена.
«Ми розуміємо, який прапор Донеччини несемо, яку місію несе ця вистава загалом. Ми розуміємо, що треба казати правду, щоб Європа, щоб весь світ знав її, що це дійсно була авіабомба, що там перебували люди. Це культурний центр — це серце Маріуполя було. Місце зустрічі, «зустрінемось на драмі», — так між собою всі казали маріупольці. І коли це стало місцем прихистку для багатьох людей, і взагалі зараз це місце, де треба робити стелу, а не відновлювати будівлю театру, і ми просто не можемо дозволити собі сидіти на місці зі своїми спогадами і не казати про них людям».
Майже 22 роки сімейне подружжя Біла — Кириш є акторами маріупольського театру, який нині релокований до Ужгорода. Актори заявляють, що і далі продовжуватимуть його традиції — на їхню думку, театр — це не стіни.
Для того, щоб надати форму виставі «Маріупольська драма», знадобилося 50 годин інтерв’ю з акторами. Режисер-постановник спектакля Євген Тищук розповів про ризиковану ідею його створення.
«Коли виникла ідея такої роботи, коли ми прийняли театр до міста Ужгорода і приїхали саме ті актори, які перебували під час бомбардування в драмтеатрі, — дійсно, не можна було не використати цю ситуацію для того, щоб вони могли свідчити. Чому? Тому що на той час дуже багато фейків було в інтернеті. Тому ця ідея народилася дуже швидко. Ми запросили нашого драматурга Олександра Гавроша, який провів 50 годин інтерв’ю з акторами, із яких ми отримали п’єсу на одну годину, після цього я вже працював як режисер. На початку, коли я почав вимагати від акторів по мізансценах, по характерах, запропонованими обставинами, діяти так, як мені здавалося емоційно для глядацької зали, я почав розуміти, що для мене вся ця історія як в телевізорі — я не був на тому місці, а для них — це ножем по серцю. Мені потрібно було знайти такий градус роботи з акторами, спілкування і пропонувати те, що я хочу, але через якісь такі ходи, щоб це було не напряму. Ми досягали результату, але для моєї роботи це було не дуже просто. Потім я зрозумів, що відбулася арт-терапія».
За словами режисера, події, які пережили актори, за допомогою сторітеллінгу вони розповідають глядачам, і ця драма трішечки відпадає від їхньої душі — сцена стає своєрідним фільтром.
Наймолодший актор, актор за обставинами, — Матвій Кириш, нині вже ставний парубок. Єдиний його спогад про рідну домівку в Маріуполі — це м’яка іграшка — бегемот. Маленький дорослий, який ще і досі вагається у своїх бажаннях грати — не грати своє життя. Бо і досі боляче…
«Я, по-перше, не знав, що таке війна, у свої дитячі роки. Навіть коли я її пережив, я її не знав, що це. Тому грати цю виставу — це потрапляти в те пекло, коли я там був. Буду, тому що я буду грати цю виставу».
За словами режисера вистави Євгена Тищука, маріупольський театр заслуговує на своє приміщення. Нині ужгородський театр ділить приміщення з маріупольським, випускаючи вистави паралельно. У керівництва театру є ідеї, які розробляються з директором театру та його художнім керівником Геннадієм Дибовським. Чекаємо гарних новин!
