«Українцю потрібно українське»: вистава, яка зібрала аншлаг у Празі
Продюсерський центр «Колізей» напередодні Різдва представив у празькому театрі Divadlo Na Maninách улюблену багатьма виставу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Зірковий акторський склад — кожен актор якщо не народний, то заслужений: Андрій Романенко, Валерій Астахов, Володимир Ямненко, Віталій Челканов. Талановиті молоді актори: Дар’я Вініченко, Микита Марченко.
У ролі Солохи — народна артистка України Оксана Пекун.
— Cьогодні глядачам у залі ви подарували неймовірні емоції. Але скажіть, як так сталося, що Вакула старший за матір Солоху?
— У театрі таке буває. Тому що ми шукали все-таки, щоб актор був досвідчений. Це оперний співак, і його арії викликають неймовірні емоції у глядача. Тому я думаю, що вже такий нюанс можна опустити.
— Думала, що це пов’язано із повномасштабною війною і тим, що чоловікам зараз важко виїхати за кордон.
— Це питання більше до директора продюсерського центру «Колізей», який нас, акторів, всіх зібрав, і, напевно, до режисера-постановника, тому що це саме вони підбирали акторський склад. Я дуже рада, що потрапила до акторського складу вистави «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», тому що це розкрило ще одну грань моєї творчості.
— Те, що сьогодні у залі був повний аншлаг, говорить про те, що українцям, які перебувають у Чехії, напевно, необхідно відчувати Україну тут. Чим рятуєтесь зараз ви в Україні? Чим надихаєтесь, як живете?
— Так само живу, як і всі. Ми, можна сказати, між тривогами, між нервами, звичайно, намагаємося жити своїм звичним життям, тому що, якщо просто заховатися або сидіти і плакати, це не вихід. І я вважаю, що потрібно людям бути сильними, згуртованими, і найголовніше — нести добро і любов довкола. А те, що ми сюди приїхали, — ми дійсно несемо українство. Ми розуміємо, що українцям нашим, які тут живуть, необхідно оце тепло українське, оце повітря, яке ми привезли їм із собою. Можна сказати, що ми такий невеличкий осередок України, і ми своєю творчістю охопили, обійняли всіх наших глядачів і дали поштовх до того, щоб люди знали, що Україна їх любить, чекає, і Україна ніколи не загине. І привезли свято сьогодні. Ми всі сподіваємося, що маленький янголятко Ісус Христос бачить нас з небес, бачить наші страждання. Він страждав, але він воскрес, і так і воскресне Україна, тому що скільки ми страждаємо, треба вже зупиняти цю війну і викинути ворога з нашої землі, і я сподіваюся, що нам це вдасться.
— Яким плануєте своє власне Різдво? Воно буде в Україні? (Розмова відбулася напередодні Різдва — ред.)
— Воно буде в дорозі. Ми, до речі, до вас дуже складно їхали, тому що майже добу стояли на кордоні в зв’язку з тим, що всі вирішили поїхати за кордон, побачити своїх родичів. Але це добре, тому що кажуть, що на Різдво треба, щоб люди були об’єднані. На Різдво треба об’єднувати родини, тому що коли ти залишаєшся сам, ти будеш весь рік сам. А так в родині: поспівати колядок, поїсти смачненьких наших українських наїдків, пісних страв, а потім пообійматися, погуляти, відпочити, поспілкуватися. Найголовніше — це душевні свята.
— У Празі ви скільки часу будете, встигнете когось побачити?
— На жаль. Сьогодні побачили Іванку (Іванна Карпа — екскурсовод із багаторічним досвідом — ред.), яка нам зробила екскурсію. До речі, ми їздили з нею, і вона нам показувала багато. Просто, знаєте, мимохідь показувала. Ось це то, ось то, але ми колись подивимось, тому що ми не встигаємо. Нас хочуть бачити всі. Справа в тому, що ми з 1 грудня кожного дня в наступному місті. Розпочали з Полтави і закінчимо Ірпенем. Розумієте, це масштабне дійство, яке ми хочемо показати всій Україні.
— У вас до повномасштабної війни були проєкти на телебаченні. Зараз що відбувається з вашою творчістю під час повномасштабної війни? Які проєкти, можливо, «на стопі», над якими ви працюєте?
— Я не стопаюся. Ні, в жодному разі. Я працюю, і те, що я зараз акторка, — це якась ще одна ніша в моїй творчості. Зараз зібрати зали великі, як колись збиралися люди на такі масштабні концерти, сольні концерти популярних артистів, — зараз складніше. Тому для мене це дійсно теж дихання, це повітря для моєї творчості, і, повірте, в січні, буквально за кілька тижнів, ви почуєте і побачите мій новий хіт, який полонить, я думаю, не гірше, ніж «Я така ще молода».
— До речі, у цьому новому амплуа акторки як ви почуваєтеся?
— Комфортно почуваюся, я кайфую. Дякую продюсерському центру «Колізей» за те, що вони мене знайшли і допомогли мені розкрити свій талант. А ще дякую своєму режисерові, прекрасному Валерію Астахову, який зміг розкрити всі мої таланти. Але попередньо я була в Празі, знаєте, за якою виставою? «За двома зайцями», де я грала Секлиту. Там режисер Анатолій Гнатюк, так що в мене тепер два найкращі режисери.
— Ви сказали, що ви будете в автобусі на гастролях на Різдво, але є якісь страви, які ви обов’язково готуєте?
— Звичайно. Кутя, вареники, дуже люблю робити цибулевий салат — цибулька і яблучко, вони так поєднуються, там ще додаються олії. Узвар обов’язково. Штрудель можу, картоплю печену.
— А у вашої родині яка традиція, як зустрічаєте Різдво? Ви йдете в гості чи запрошуєте всіх до себе?
— Ні, ми любимо вдома зібратися, гарно посидіти. По-перше, це свято, коли, кажуть, приходять духи наших предків, і ми завжди залишаємо все, що ми їли, на столі, і обов’язково запалюємо свічечку. І ця свічечка горить довго-довго, можливо, я аж під ранок її гашу, тому що боюся, щоб не сталося нічого. Але мені віриться в те, що мої предки приходять і дивляться, як же ми святкуємо.
Змучений, але сповнений оптимізму, після вистави продюсер проєкту Сергій Чудаєв, який із чудовою регулярністю радує українців у Чехії українськими виставами, поміркував, за якими спектаклями українці сумують найбільше.
— В Празі повний аншлаг на твоїй виставі «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Чому саме на цій? Чого не вистачало до цього українцям, аби заповнити залу твоїх вистав повністю?
— В першу чергу я бачу в залі людей, які не вперше вже до нас прийшли — це одне. А, мабуть, найголовніше те, що це — українська класика. Сьогодні українська класика працює. Є проблема в тому, що її не так багато — української класики, яку можна було б зробити таким чином, як «Вечорі на хуторі поблизу Диканьки» — це, мабуть, франшиза. Вона в нас дуже гарно вийшла, у нас дуже гарний склад. Вистава точиться кожен раз, коли грається. На сьогоднішній день це, мабуть, вже 50-й показ за два роки.
— Але вперше вистава в Празі?
– Так. Вона повинна була бути в минулому році, але ми не доїхали і не змогли наші партнери тут це зробити. Але ж ви бачите, що українцю потрібно українське. Кожна людина, котра вийшла після вистави, сказала, що це дуже кльово. Глядач хоче свята, мені здається. Я говорю прямо — четвертий рік війни, ми не можемо постійно жити в якомусь негативі. Люди заслуговують у першу чергу на те, щоб вже якось перевести дух.
— Мені здається, що ти трошки знущаєшся з акторів через гастрольний графік — вони будуть і на свята працювати, і перед, і після. А коли їм ту кутю їсти, варити?
— Це наша місія — показувати, і коли ще дивитися різдвяні вистави, як не на Різдво. Повірте, оця енергія, яка видається з зали до сцени, — це найголовніше, і та енергія обміну. Це зараз все таке антисоціальне, ніхто ні з ким не зустрічається, і походи в театр, в кіно, на якісь масові заходи — це є те, за що треба чіплятися, щоб ми залишалися людьми, щоб ми спілкувалися.
— Про гумор у виставі: його дуже багато. Ви навіть у виставі обіграли новий український хіт «Питань нема».
— Гумор — наше все. Ми долучили до вистави нашого прекрасного режисера Валерія Астахова, який дуже гарно розбирається, як побудовано гумор, може побудувати цю синусоїду по всій виставі. Пройдено дуже великий шлях, щоб сьогодні вийти на цю сцену. І зараз поїдемо далі в Польщу. Знову 10 годин у дорозі.
— Це, напевно, перемога продюсера, який підібрав такий акторський склад, що ніхто не ниє?
— Це все гроші, зарплата.
Також на цю тему
-
«Вечори на хуторі поблизу Диканьки»: українська новорічна магія в Празі
Улюблену з дитинства казкову історію про кохання покажуть у Празі 20 грудня в приміщенні театру Divadlo Na Maninách
