«Якщо я загину, хтось домонтує»: український фільм зірвав овації на кінофестивалі в Карлових Варах
У Карлових Варах добігає кінця 60-й Міжнародний кінофестиваль. Дастін Гоффман, Джессі Айзенберг, Джеффрі Райт, Меггі Джилленгол, Жульєт Бінош — далеко не повний перелік запрошених зірок.
Цьогоріч до програми фестивалю потрапив єдиний український документальний фільм — «To Die to Live» («Залізна сотня») режисерки Юлії Гонтарук. Ця картина про трьох добровольців, які встали на захист України у 2014 році, потім, після двох років служби, намагалися повернулися до цивільного життя, а після початку повномасштабного російського вторгнення знову взяли до рук зброю. Юлія Гонтарук і один із головних героїв картини Сергій Кутраков презентували фільм у Карлових Варах.
— Юліє, ваш фільм є не лише документацією 12-річної війни Росії проти України, але й історією про трьох звичайних українських хлопців, які у 2014-му стали на захист України і після двох років війни, боротьби повернулися з фронту і намагалися адаптуватися до цивільного життя. Як зараз вам, документалістам, живеться в Україні і як ви адаптуєтесь до життя в Україні?
Юлія: Ми знімаємо на війні ще з 2014 року, тому чогось кардинального… хіба що зараз набагато складніше працювати там, тому що FPV-дрони, ти просто не зможеш під’їхати нікуди, тільки GoPro можеш передати хлопцям, дівчатам — захисникам. На жаль, ти вже не зможеш поїхати на позиції з героями, ти можеш бути тільки в якійсь зоні поруч. Я все одно знімаю на ту саму тему. Попередній мій вебдок-серіал про хлопців та дівчат, які повернулися з російського полону, оборонців Маріуполя, — це теж плюс-мінус та сама тема.
— Ви говорите про 2014-й, тоді ще був безпечним тил, а зараз його немає. Це як відгукується?
Юлія: Я не знаю, чим ближче ти до фронту, тим ти яскравіше відчуваєш тил. Тобто якщо ти там зовсім близько, то тобі і Запоріжжя тил, і класно все, спокійно. Тут тобі здається, що тил — це Львів, у Львові здається, що тил — це Карлові Вари. Чим ближче ти до фронту, тим якось по-іншому відчуваєш цей спокій.
— Сергію, якою була ваша робота в цій картині? Як ви адаптувалися до звичайного цивільного життя після першого повернення з війни і після того, як знову пішли на фронт у 2022 році? Чи змогли ви це зробити?
Сергій: Власне, про це і фільм. Тому що у будь-якому разі, коли ти пускаєш в себе війну, то вона там залишається надовго. І вона намагається там залишитися назавжди. І, власне, в перше повернення звідти я приніс війну в тил. В своє життя, в цивільне життя, вона залишилася зі мною. І, власне, весь цей час я з нею боровся. Однак вже коли я одужав, я сподіваюся, що я одужав, — коли я вже пішов другий раз, коли почалася повномасштабна агресія, я відразу пішов у перший день, я вже знав, що мене очікує, я вже виставив психологічні бар’єри. І я ставився до цього, власне, як до роботи. Так само, як люди ходять в офіс, так само я виїжджаю на бойові завдання. Я відпрацював, повернувся і викинув це з голови. Тому що я знав, що якщо я цього не зроблю, ця війна вона буде жити і поїдати мене зсередини. Тому, власне, друга ротація пройшла майже без проблем для мене.
— Напевно, є речі, які дратують вас зараз у цивільному житті, коли ви виходите на вулицю?
Сергій: Давайте так. Що стосується моєї країни: авжеж, в моїй країні є багато недоліків, як в будь-якій іншій країні. Однак, щоб мене щось дратувало? Ні, цього немає. Для чого ми боремося? Для того, щоб у нас був тил. Щоб там були люди, щоб там були діти, щоб мами їх виховували. Тому я навіть радію, коли я бачу якісне, повноцінне життя в тилу. Я вважаю, що обов’язок будь-якого чоловіка, якщо ми говоримо не про біологічну особу зі статевими ознаками, а справжнього чоловіка, призначення його — це, в першу чергу, охороняти свою родину, своє джерело вогню — власне, це призначення чоловіка. А країна — це і є це джерело вогню, це і є родина, тільки вона велика. Не може бути такого, що тут я вас не захищаю: я буду захищати лише свою дружину і свою дитину. Так неможливо. Тому що, коли прийде небезпека, гарантій, що ця людина буде захищати своїх близьких, немає. Тому що він раніше її не проявив. Однак ми зараз не про це. Тут питання мобілізації, відносин військових з цивільними чоловіками. Це справа держави і вона має нею займатися. Авжеж, тут є що критикувати, але ми перебуваємо взагалі у складному періоді. Що мене по-справжньому дратує — мене дратує світовий тренд на якісь шовіністські настрої в країнах, в окремих, навіть в європейських, країнах.
— Цього року на ювілейному Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах представлена лише одна українська картина — ваша. Минулого року їх було три — «Divia», «Стрічка часу» та картина оскароносного режисера Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Чому лише одна стрічка цього року?
Юлія: Поняття не маю, чому лише одна стрічка. Думаю просто, що хвиля. В якийсь рік вийшло багато українських фільмів, в інший рік менше. Відповідно, в цьому році менше, напевно, українських фільмів. Або ж дійсно не були відібрані. Я бачу тільки таку відповідь. Не знаю.
— Повернімося до вашої картини. Ви почали її знімати у 2014 році. Як зародився синопсис? Чому саме обрали цих трьох героїв? І якою була робота протягом 12 років, тому що, напевно, ви як режисерка змінювалися, і герої ваші так само змінювалися?
Юлія: Я дійсно вперше приїхала в Маріуполь у 2014 році. Знала, що є такий батальйон «Азов». До них тоді зайшла просто на базу, побачила, і так якось тоді вперше познайомилася. А вже приїхала знімати у 2015-му, після обстрілу мікрорайону «Східний» в Маріуполі. І, власне, тоді познайомилася з героями. Тоді виникла ідея знімати фільм про добровольців, про одну з рот батальйону, на той момент вже полку, «Азов» під назвою «Залізна сотня». Із ста людей я обирала трьох героїв.
— Чому зупинилися на цій трійці?
Юлія: Тому що вони найбільш харизматичні, цікаві, відкриті, типажно різні абсолютно, за характерами різні. Просто це контакт, який відбувся, і все. Я записала розмову, просто побачила, як людина керує своїм взводом на тренуваннях і на полігоні — супер просто, надзвичайно. Дуже глибока людина, цікаво просто говорити, знімати.
— Ви як режисерка просто приїхали до полку «Азов», сказали: я хочу знімати — і вам дозволили?
Юлія: Не зовсім так. Звісно, ти отримуєш певні дозволи, перемови ведеш, це все було. Але ми всі на той момент — вони добровольці, які захищають зі зброєю в руках, ми — кінематографісти, ми фіксуємо реальність, документи. Це документальні фільми, які залишаться нашим дітям, які висвітлюють ці історичні події в нашій країні. Тому ми всі за одну справу, тому не було ніяких перепон. Плюс ми вже створили «Вавилон’13» і мали якийсь авторитет вже, за рахунок своїх робіт, які були в відкритому доступі, і нас бачили, і тому питання дозволу вже не стояло, вже все було окей.
— Сергію, як вам ще ця додаткова відповідальність — зйомки на 12 років?
Сергій: Я взагалі не думав про кінцевий результат.
— А про що ви думали, коли погоджувалися на це?
— Коли я погоджувався, присутність камери — це був для мене такий дріб’язок взагалі, тому що я жив тоді безпосередньо боями, війною, і присутність камери сильно ролі не відігравала. Попросили знятися — добре, давай знімемо. Тим більше, що там була тема, яка стосувалася декількох загиблих наших хлопців, авжеж, я готовий про них розповідати із задоволенням, щоб пам’ять про них була зафіксована і жила довго. І для мене це взагалі не було не проблема, я не думав про присутність камери. Авжеж, коли потім вже було цивільне життя, були важкі періоди внутрішньої боротьби, ПТСР, тоді неодноразово виникало бажання вийти з цього фільму, і я не хотів присутності камери.
— І ви вже про це говорили?
Сергій: Так, я говорив неодноразово. Не раз, а чотири. Я казав, що я вже виходжу з фільму.
— Якими словами?
Юлія: Там різні були, там були різні конфігурації, але це завжди була супер драма.
Сергій: Однак, Юлія була наполегливою, було таке, що вона відпускала мене, коли я проходив цей період внутрішньої своєї самотньої боротьби, потім вона знов поверталась, і одним словом, їй вдалося дотиснути до кінця і створити цей фільм. І зараз, вже бачачи цей результат, я розумію, що ці 12 років були варті того, варті зусиль режисера.
— Як режисерка, як ви розуміли, що саме зараз треба вмикати камеру в цьому моменті?
Юлія: Вам розказати про специфіку роботи?
— Так, тому що 12 років — це нетривіальний процес.
Юлія: По-перше, я ж не знімала всі 12 років кожен день.
— Звісно, але все одно, як обрати момент цивільного життя, що буде цікаво, що увійде?
Юлія: По-перше, ти розумієш, що в тебе не прості герої. Це люди, які отримали певний досвід і повернулися з ним, і тобі потрібно тонко відчувати людину. Якщо ти бачиш, що там щось всередині починається, то відійти. І чути з першого разу, максимум з другого. Бо якщо третій раз, то просто підеш і нічого не знімеш, а може, це і остання буде твоя зйомка. Ми потім жартували стосовно музики в фільмі. Звісно, вони слухають Prodigy, Rammstein — музику, яку дуже дорого очищати. І ти не можеш їм сказати: так, а зараз всі вимкніть, будь ласка, музику, бо ми тут знімаємо. Тобі просто скажуть: слухай, це ти до нас прийшла, не ми в тебе тут знімаємо, тому ти або підлаштовуєшся під обставини, або ні — це чистий док. Тому ти маєш бути постійно в темпі героїв, не пасти задніх. Ми якось йшли близько, я не знаю, скількох кілометрів — я просто йшла за Сергієм і його партнером по бізнесу з камерою під палким сонцем, не знаю, зупинок сім, напевно. Я розуміла, що я не можу не пройти з ними, бо інакше я ж тоді… втрачу зв’язок з героєм. Ти або разом з героєм, або ти будеш відпадати. Тобі треба бути в темпі постійно. Так само було, в принципі, тоді і в Маріуполі, коли ми могли приїхати, познімати на базі і потім поїхати. Але я розуміла, що треба з ними поїхати на виїзд, тільки тоді тебе приймуть. Коли ти з ними хоча б трохи переживеш, ясно, що ніколи ти не переживеш той досвід, який був там у них, але хоча б трошки з ним познайомишся. І тільки коли ми поїхали, коли потрапили в той бруд — я з оператором — коли в нас не було води, харчів, ми спали в бліндажах, як ці маленькі кільки в баночці.
Сергій: Тоді обстріл причому був сильний.
Юлія: Так, і обстріл був сильний. І тоді тільки почалося кіно. До цього це, як приїжджали журналісти, брали інтерв’ю, а потім, поки ОБСЄ заїжджали, там було таке негласне припинення вогню. Тільки вони виїжджали, все починалося заново. І в цей момент, поки вони приїжджали, приїжджали журналісти, швиденько брали інтерв’ю і їхали. І було таке абсолютне відчуття такого, що — а вони ж лишаються. Тобто, що ж ви зняли? Виходить якось нечестно.
Тільки коли ти лишаєшся, от тоді получається чесно. Мені дуже хотілося зробити фільм, який не буде побудований виключно на інтерв’ю, а хотілося зайти в правду. А для того, щоб зайти в правду, тобі треба бути поруч. Я зараз вже викладаю, у мене є цілий курс лекцій по роботі режисера з героєм в документальному фільмі. Ти дружиш з героєм. Це є док, що відрізняється від телевізора, тут ти стаєш частиною, і розділяєш цю відповідальність — я не ховаюся. Документалістика — це реальність. Ти працюєш з реальністю, вона набагато сильніший напише сценарій, ніж те, що ти можеш уявити.
— Яким від початку планувався фільм? Я гадаю, що ви не думали, що він буде зніматися протягом 12 років?
Юлія: Ні, абсолютно. Складно, знаєте, знімати на війні, але складніше осмислити те, що ти там набув. Про що це все було. І я намагалася просто весь час цей секрет розгадати. І в контексті Сергія теж, тому що він головний герой. І для мене весь цей час було розібратись взагалі — там просто широї глибини, філософія і все інше…
— Скільки терабайтів матеріалу було відзнято і який процент з цього матеріалу увійшов до картини?
Юлія: Ой, давайте не будемо про це говорити, бо в мене серце обливається кров’ю. Близько 46 терабайтів. Знаєте, смішну історію розкажу. Почалося повномасштабне вторгнення, і всі рятували дітей, батьків, а я рятувала валізу з дисками. Я подумала: якщо русаки прийдуть і буде окупація, мені треба врятувати хоча б матеріал. Якщо я загину, хтось домонтує — головне зберегти. Тобто це дійсно як до дитини певне мірою ставлення.
— А чи думаєте ви над тим, що ваші документальні стрічки, не лише ця, але і інші, будуть впливати на дії українців, які перебувають за кордоном? І, можливо, якимось чином вплинуть на європейців?
Юлія: Ми часто, ще з періоду Майдану, робили багато показів за кордоном. Не знаю. Воно працює, звісно. Це в будь-якому разі культурна дипломатія. Кіно — воно працює. Кожна крапля точить камінь. Все одно ми говоримо про Україну і ці фільми про українців, і вони залишаться в історії нашої країни, хроніки. Нас вже забирають музеї і архіви фільму до себе — мені здається, що це в першу чергу. Я для нас роблю, для наших дітей, для нашого покоління, для нашого соціуму.
Сергій: Цей фільм не про війну, авжеж не про війну. Він про ті цінності, які є абсолютно у будь-якої людини, не має значення, де вона живе. Цей фільм про життя та смерть. В прямому сенсі. Це настільки важка тема, що щось прояснити по ній абсолютно — дуже важко. І, власне, війна — це можливість показати людям, нагадати про цінність життя, про те, що його треба цінувати тут і зараз. І, як показала російська навала, що ми багато чого втрачали, цінувати треба те, що прямо тут і зараз. І, власне, цей фільм — це нагадування кожній людині, яка навіть далеко від війни перебуває: насолодись моментом зараз. Зроби так, щоб це життя, от зараз отримати від нього по максимуму. І зроби так, щоб воно ще завтра тривало.
Чому важливо це для мене? Тому що коли в 2014 році почалась війна, більшість українців сприйняли її не як свою війну. Ця війна їх не стосувалася. Це регіональне щось. Ви кажете «тил». Вся Україна подивилась на це АТО — це не наша війна. І це дозволило цій війні масштабуватися, вирости. Тому що для того, щоб зло перемогло, гарним людям просто потрібно нічого не робити. Власне, це і сталося. Гарні люди нічого не зробили, і війна змогла вирости. І зараз відбувається те саме. Тільки вже в більших масштабах. Вільний світ зараз забув, що знов повторює цю помилку. Якщо вільний світ зараз не втрутиться сюди активно, ця війна знов ще більш масштабується. Вона буде зростати доти, поки не будуть викорінені першоджерела цієї війни.
— Наостанок хотіла б поставити два короткі запитання. Як вас зустріла Чехія і кінофестиваль? Розкажіть про ці, сподіваюся, приємні моменти.
Юлія: Дуже-дуже світле відчуття і вдячність. Люди так довго аплодували. Це вперше в моєму житті. Я такого не очікувала. Просто була шокована. У нас довгі фінальні титри, вони аплодували під час фінальних титрів, і коли вони закінчилися, люди ще стояли. Це дуже зворушує.
Сергій: Особисто мене колективні емоції не сильно вражають. Тому що, я розумію, може бути вплив один на одного. Мене більше вражають індивідуальні емоції. Я коли вийшов з балкона, з якого я дивився цей фільм, я побачив, як жінка, яка працює в цьому кінозалі, стояла і плакала, і її емоція набагато важливіша для мене. Емоція кожної окремої індивідуальної людини. І, власне, на другому показі я знов побачив, як люди в залі плакали.
— Сергію, а скільки разів ви дивилися свій фільм?
— Я з першого разу його не до кінця зрозумів. Він просто настільки багатошаровий, настільки багато в ньому різних граней, що після одного перегляду важко сказати, що я все зрозумів. Авжеж, я зрозумів, про що цей фільм. Однак там зашито багато різних психологічних сенсів, соціальних сенсів, що їх дуже важко розшифрувати з першого перегляду. І я навмисно пішов на другий перегляд, щоб остаточно його зрозуміти. Я два рази дивився.
— Чим вас вразила чи вражає Чехія?
Сергій: Чехія — це дуже, дуже френдлі, взагалі, до нас. І це приємно усвідомлювати.
— Це відчулося?
Сергій: Авжеж, це відчувається. Чехія дуже дружня, майже братерське ставлення у нас. І це відчувається в усьому: в особистому спілкуванні, в офіційному спілкуванні, в неофіційному спілкуванні. Взагалі — дуже класно.
