Тетяна Шерстюк: «Я люблю, коли людям затишно у моєму одязі!»
Від авторки модних образів для столичних телеведучих, музикантів та акторів і до роботи кравчинею у Національному театрі в Празі…
Такий шлях пройшла киянка, біженка та художниця костюмів за професією Тетяна Шерстюк.
Із Тетяною зустрічаємося в центрі Праги. Саме у столиці Чехії вона живе з початку повномасштабного вторгнення, а це вже два з половиною роки.
У стилістки та авторки модних образів в Україні було все, що потрібно для життя, але війна та російська агресія змусили її покинути рідну домівку.
— Чи ти думала про те, що колись отак доведеться поїхати на такий тривалий час з Києва?
— Ні, не могла я цього уявити! Я киянка і з рідного міста нікуди не збиралася виїжджати надовго, хіба що у відрядження. І не збиралась емігрувати за кордон, хоча моя донька закінчила Карлів університет і почала працювати у Празі. У мене в Києві було все добре — квартира, була хатинка, яку побудували батьки свого часу для літнього відпочинку. Все життя кудись бігла, багато працювала. Дбала про своїх рідних — треба було заробляти. І ось після ковіду я подумала, що нарешті я почну жити… Все життя якось так швидко все відбувалось… Воно дуже творче, моє життя, насичене — і телебачення, і майстерня своя невеличка, де я шила одяг, бо моя перша освіта — Київський університет технології та дизайну. Але якось пішло телебачення, і я так розривалась на два фронти.
— Чим цікава робота на телебаченні?
— Телебачення захоплює, бо я дуже не люблю рутину. Телебачення — це постійний рух, але все ж іноді, коли вже воно втомлювало, то я мала інші проєкти — і кліпи, і фільми, і фото та театральні проекти. До речі, кліп «Русалки» відомої української музичної групи «Мандри» — це моя перша професійна робота як стиліста, дизайнера та навіть сценографа.
— Ти кажеш, що жила недалеко від Бучі. Могла собі ти уявити, що там станеться таке жахіття?
— Так, живу недалеко від Бучі, Гостомеля… Я навіть уявити ніколи не могла, що таке може бути з нами, зі мною, з моїми знайомими. Я коли вибиралася з Києва, то в мене була невеличка сумка. Взяла лише вишиванку (родинний спадок) та шовкову сукню власного виробництва. Коли мені сказали, що йдуть російські танки, то довелося складати план виїзду, я ще вагалася, не вірила, що доведеться все покинути. А потім мені прислали відео, що ракети летіли прямо над моїм будинком. Донька у Чехії не могла спати, постійно телефонувала мені, щоб я виїжджала. Вона прочитала у фейсбуці мій пост, що я питаю людей, як робити коктейлі Молотова, і переживала за мене, бо знала, що я буду активно діяти, просила мене приїхати. Коли після складної дороги приїхала у Чехію, був такий стан ніби мене «заморозили». Я в житті стільки не плакала, як я плакала у 2022 і 2023 році.
— Ти знайшла роботу кравчині у Національному театрі в Празі. Звісно, це не зовсім те, чим ти займалася раніше, адже ти авторка модних образів та людина креативних ідей для учасників театральних постановок та «Євробачення», тим більше — мала власну справу, ательє-майстерню. Тобі на початку не здавалося, що на чужині можна втратити свою особистість?
— Я створенням одягу займаюся все життя: на червоні доріжки, для телевізійних ведучих, зірок. Як стиліст не лише підбирала одяг у магазинах, а й відшивала прямо капсульно одяг для екрану. Кожна сукня, костюм, пальто — це для мене як окремий маленький проєкт для самовираження. Я люблю, коли людям затишно в моєму одязі! Завжди відобразити найкраще, що є в цій людині, незважаючи на вік, вагу чи зовнішність, щоб людині з собою було затишно. Я думала, що тут не буду працювати через пережитий стрес. Але мені допомогло те, що я знайшла роботу. Я знала, що я біженка, я не знаю мови, і на що я можу претендувати… Принципово не хотіла йти працювати в російський салон. І от знайшла роботу «крейчової» (кравчиня) у театрі. Я завжди любила шити і завжди це дуже добре робила і роблю. Хоча останні років 20 у Києві у мене була своя команда: я робила авторський крій і придумувала моделі, а шили інші люди. А тут мені довелося сісти за швейну машинку самій. Та я роботи не боюся! Це мене зайняло в період розпачу, як ліки. Це мені було на початку дуже потрібно, це як антидепресант.
— Які плани та мрії у найближчому майбутньому? Що порадиш собі та жінкам, які так, як і ти, приїхали сюди вже сформованими особистостями і яким важко змінити життя за один день, місяць чи рік? Адже є люди зі своїм життєвим та професійним багажем, і його не так важко проміняти на сумнівні перспективи…
— Я б хотіла більшого, у професійному плані, бо я креативна людина — гарно придумую ідеї для будь-чого. Тому просто механічна робота, звісно, не для мене, але хтось може бути цим задоволений. Звичайно, що я б порадила і нашим українкам, що найкраще — своя справа. Бо хто б що не казав, ніколи ти на сто відсотків не можеш інтегруватися в інше суспільство. Наші діти — так, але коли ти все життя прожила в іншій країні… Моя донька уже тут як своя. Звісно, вона дуже переживає через усе, що діється в Україні, часом не може спати, але вона тут і вчилася, і багато працювала паралельно в оточенні друзів-чехів. А вимушеного мігранта можна порівняти з деревом, яке смерч вирвав з коренем і переніс за десятки тисяч кілометрів і просто кинув, як в пустелю, — то, як це дерево, не може просто прийнятись і рости. Це потрібні якісь умови. Його треба посадити і поливати. Але насправді підтримка чехів і місцевих мешканців нам допомагає. Дуже важливо, що українських біженців підтримує сам президент і парламент. Ми це дуже цінуємо.
