Україністка Ленка Віхова: «Дехто знаходить причину всіх проблем у чужинцях-українцях»
Риторика нового чеського уряду щодо України змінилася, каже фахівчиня. Які будуть зміни на практиці — ще буде видно. Але своє слово про українських біженців мають сказати не тільки політики, а й працедавці й підприємці, вважає Ленка Віхова.
— У Чехії уряд прем’єра Петра Фіали змінився урядом Андрея Бабіша. Очікувано змінилося і ставлення до України. Наскільки радикально? І як би ви охарактеризували сьогоднішню політику Чехії стосовно Києва?
— У риториці все суттєво змінилося. Побачимо, наскільки все зміниться після 5 березня, коли Палата депутатів голосуватиме щодо зняття з прем’єр-міністра депутатського імунітету для кримінального переслідування. Я думаю, що політика не зміниться кардинально, але побачимо, наскільки сильним буде тиск громадянського суспільства і тиск із боку союзників. Все буде залежати від того, як буде розвиватися війна в Україні. Також багато залежатиме від результатів виборів в Угорщині. Одна річ, коли ви маєте союзників і вас підтримує Словаччина, Угорщина і так далі, і інша річ, якщо Чехії доведеться залишитися на самоті в позиції скептика. Так що, на жаль, не можу сказати, як усе піде далі, але поки що все має вигляд не дуже гарний.
— До четвертих роковин повномасштабної війни на Староміській площі у Празі відбулася велика демонстрація на підтримку України, в якій узяв участь і президент Петр Павел. Не всім сподобалася ця акція. Чи відчуваєте ви, що чеське суспільство в українському питанні розділене?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— У цьому я не певна. Коли читаєш соцмережі, здається, що суспільство дуже поділилося. Звичайно, інформаційна війна спрямована на те, щоб розколоти чеське суспільство. Там шукають людей у важкій життєвій ситуації, які вірять, що в їхніх нещастях винен хтось інший, найкраще хтось іззовні, найкраще — українці. Але коли я спостерігаю за реакцією чеського суспільства протягом цих дванадцяти років від початку війни в Україні, то бачу, що насправді зростає кількість тих, хто усвідомлює: це не просто російсько-українська війна, і за цим стоїть дещо більше, і ми також є учасниками цього протистояння. Думаю, гучних супротивників надання допомоги Україні набагато менше, ніж людей, які її підтримують, — принаймні, в активній частині суспільства. Я помічаю, як за ці дванадцять років змінювали свою позицію журналісти, як колишні скептики, які намагалися займати нейтральну чи навіть проросійську позицію, сьогодні говорять зовсім інакше. Але те, що певна частина суспільства є проросійською чи сприйнятливою до проросійських наративів, — це очевидно. І, на жаль, сьогодні прийшли до влади політики, які цю частину суспільства використовують. Вони мають кілька відсотків підтримки, але тому, що вони зараз дуже потрібні прем’єрові Бабішу, чеська політика, і насамперед риторика, має такий вигляд. У цьому й полягає небезпека демократії: коли меншість — а це справді меншість — здатна так сильно впливати на життя більшості.
— Дуже гучно з українського питання висловлюється голова партії SPD, голова нижньої палати парламенту Томіо Окамура, який виголосив різкі слова не лише на адресу президента Зеленського та Києва, а й на адресу українських біженців. Чи слід, на вашу думку, українцям у Чехії побоюватися втрати можливості тут жити і працювати?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Томіо Окамура збудував кар’єру на антиукраїнській риториці і фактично завдяки цьому отримав посаду голови парламенту. Але одна річ — зняття з будівель українських прапорів і риторика, а інша — те, що в ситуацію будуть втручатися працедавці й підприємці. Я думаю, «повітряні замки» пана Окамури не встоять, і наважусь припустити, що він і сам у них не вірить. Але те, що політика стосовно біженців змінюватиметься, — це можливо.
— Ці зміни будуть відбуватися на рівні Чехії чи на загальноєвропейському рівні?
— Вважаю, Чехія не відрізана від Європи. Одним із чинників буде саме загальноєвропейська позиція: як буде поводитися весь ЄС, так буде поводитися і Чехія.
— Підприємці попереджають, що чеська економіка без українців не впорається, але в публічному просторі все ще циркулює наратив про те, що українці «крадуть» робочі місця у чехів і зловживають гуманітарною допомогою. Чому, на вашу думку, така глибока прірва між економічною реальністю і сприйняттям звичайних людей?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Я думаю, що таких незадоволених насправді небагато. Найчастіше це ті, хто й сам не шукає роботи, не кажучи вже про те, щоб їм варто було побоюватися конкуренції з боку українців. Якщо судити навіть не за моїми знайомими, а з моніторингу соцмереж та інформаційного поля, то складається відчуття, що величезна кількість людей усвідомлює: українці сьогодні на ринку праці незамінні. Не кажучи вже про те, що так вважають працедавці й політики. І це питання не лише Чехії, а й, наприклад, Польщі. Українці приносять до бюджету величезні гроші. Якби хтось із політиків серйозно пішов на поводі у гасел «українці відбирають роботу і соцдопомогу», то завдав би прямої шкоди бюджетові Чехії.
— Чи принесла до Чехії хвиля українців якесь значне культурне зрушення? Тепер чехи знають, що існують не лише росіяни, а й українці, хоча раніше, можливо, навіть не особливо розрізняли російську й українську мови. Наскільки поглибився культурний обмін?
— Думаю, сьогодні вже ні для кого не таємниця, що існує політична українська нація. І це результат саме воєнних років. Як ви й сказали, дванадцять років тому багатьом це було байдуже, але тепер це не так. У культурній сфері також усе дуже змінилося. Раніше чехів, які хоч щось знали про українську культуру, була незначна частка відсотка. Сьогодні суспільство цим цікавиться. Мене постійно питають, які книжки варто почитати. І я маю на увазі не лише белетристику — люди хочуть краще знати Україну, шукають книжки з історії, щоби вписати цей народ у європейський контекст. Не кажучи вже про те, що така велика хвиля біженців має щось змінити й у майбутньому. Ми бачимо це навіть на рівні символів: це не тільки українські прапори — дедалі більше чехів, навіть чоловіків, надягають вишиванки. Україна проникає у культурну підсвідомість і, найімовірніше, в ній залишиться. У 20-х роках 20-го століття було щось схоже, але, гадаю, в набагато менших масштабах.
— Ви маєте на увазі українську еміграцію після більшовицької революції?
— Так, українську еміграцію 1920-х. Але в наш час усе інакше. Нині тут справді величезна кількість біженців, величезна кількість дітей. У школах проводяться дискусії, лекції тощо. Тож, гадаю, цей процес уже неможливо зупинити.
— Іноді з’являються повідомлення, що українські діти наражаються у школах на неприємні ситуації. Наскільки це поширене явище?
— Достеменно сказати не можу — я не стежу за проблематикою української міграції, але теж чула такі повідомлення. Напевно, такого слід було чекати. Напади на українців відбуваються у всьому світі. Поки що їх не так багато, але це наслідки інформаційної війни — пошуку причин усіх проблем і знаходження їх в українцях як у «чужому елементі». Нам це знайоме з історії: антисемітизм був дуже схожим. Коли ми шукаємо відповідального за проблему, знаходимо його в чужоземці.
