Українки доклали рук до американського серіалу, який знімали в Чехії
Українка Тетяна Бондаренко була провідною закрійницею четвертого сезону знаменитого американського серіалу «Фундація» студії Paramount Television Studios, який цього року знімали у Празі. Почавши з пошиття костюмів для масовки для планети Россем, вона дуже швидко стала працювати з першим ешелоном голлівудських зірок. Зокрема, шила для виконавців головних ролей: Теренса Манна та Лі Пейса.
— Найпримхливішим серед них вважався Лі Пейс, хоча в мене з ним не було жодних проблем. Він став моїм основним клієнтом. Цього разу актор був ще й виконавчим продюсером четвертого сезону, ймовірно, тому і був настільки прискіпливим до тканин і якості пошиття… Матеріали вимагав тільки натуральні, а перший піджак, який пошили йому в Празі, відмовився навіть примірити — не влаштувала якість. Зате моя робота сподобалася йому відразу. З першого комплекту — плаща із сорочкою та брюками, які полетіли на примірку до Нью-Йорка. Мені показували її відеозапис.
— Чи впливає закрійник на фасон сценічного костюму?
— На фасон — ні, але на те, з чого і як буде шитися те, що придумав художник по костюмах, — впливає. Перед початком роботи ми отримуємо лише згенерований малюнок і добірку тканин, з яких маємо вибрати ту, що найбільше підходить для конкретної речі.
— Чи траплялися накладки? Наприклад, коли костюми під час зйомок рвалися?
— У Лі Пейса тріснули вузькі шкіряні брюки на коліні, коли він надто різко присів. Їх шила я, як і довгий плащ, який настільки сподобався акторові, що він навіть підійшов і сказав мені: «Дуже дякую!» У Празі на примірках я працювала з ним особисто — через перекладача.
Відверто кажучи, я попереджала, що брюки з овечої шкіри не можна робити такими вузькими. Це ж не стретч, але артист наполіг. До того ж їх надто сильно витерли на колінах у «patinovací dílne». Це особливий костюмерний цех, де нові речі візуально роблять ношеними, старими або брудними.
У мене просто серце кров’ю обливалося, коли я побачила, наскільки вони протерли тоді коліна. Там ще до зйомок з’явилася маленька дірочка. Ця вівця прожила своє життя даремно… Хоча й у кіно знімалася. Я дуже дбайливо ставлюся до шкіри. Це мій улюблений матеріал. Завжди пам’ятаю, що колись це була жива істота.
— Що ще зі шкіри робили цього разу?
— Плащ для Брата Сутінь, Теренса Манна. Мабуть, це була найважча річ у всіх сенсах. Шкіра була товстою, «валізною», річ — з безліччю декоративних елементів: ремінців, заклепок. Навіть без залізних накладок і до патинування — а цього разу плащ додатково проcочували фарбою! — він важив кілограмів шість. Шила я його рекордними темпами з восьмої ранку до півночі. Вранці вже була примірка.
— Наскільки могли відступити від ескізу?
— Розумієте, ескізи були доволі схематичними. А в цьому плащі я на свій смак прибрала кілька дрібних деталей — з умовою, що обов’язково дошию їх уранці, якщо буде потрібно. Та результат усім сподобався і без них.
У шовкових сорочках Лі Пейса я по-своєму вирішила крій вільного коміра. Йому сподобалося. Таких сорочок ми нашили штук 30. Натуральний шовк не можна прати, — він втрачає летючість. А кадрів у такому одязі в актора було багато. Щось мало забруднитися, щось порватися…
— Зізнайтеся, костюмери давали зіркам прізвиська?
— Звичайно. Лі Пейса ми називали «Імператор» або «Дзеркало-дзеркало»… Для нього було дуже важливим подобатися собі у костюмі.
А одна з героїнь-жінок стала для нас… «Жабкою». Я шила для неї фантастичний костюм з еластичного зеленого матеріалу. Він мав обтягувати як друга шкіра, і кожен пальчик на ногах зокрема. І якщо на перших примірках з акторкою не було проблем, то на знімальному майданчику вона завередувала. Почала вносити зміни до крою. Думаю, їй просто було неприємно носити цю річ. Тканину мені дали синтетичну, та ще й із ворсом усередині. Цілком можливо, що в неї просто все свербіло.
— Скільки українок працювало у швейному цеху?
— Так одразу не порахую, але наших було більше половини. Закрійниць назагал було шість — троє з України. Працювати швачки починають за пів року до початку основних зйомок.
— Це ваш перший кінопроєкт?
— Ні. Я вже працювала закрійницею у фільмі «Захар Беркут». Це був українсько-американський проєкт, який вийшов у прокат у 2019 році. Там я також мала справу зі шкірою.
До 2014 року у мене була невеличка фірма з пошиття шкіряних речей у Сіверськодонецьку. Шила за розмірами на замовлення, відсилала речі по всій Україні, поки не почалася війна. Місто захопили російські сепаратисти. З п’ятирічною донькою ми втекли до Києва, на той час я вже була розлучена. Потім вдалося повернутися, але лінія фронту була від нас за 30 кілометрів, — люди боялися щось замовляти. Довелося податися на заробітки.
— Як же ви потрапили в кіно?
— Випадково. Спочатку кілька місяців працювала в Ізраїлі, потім в Естонії, пізніше в Польщі. Там і побачила оголошення, що в Києві набирають швейний цех для «Захара Беркута». Згодом головна художниця по костюмах цієї українсько-американської стрічки Антоніна Белінська запросила мене у свій наступний проєкт «Козаки. Абсолютно брехлива історія». На жаль, я не змогла допрацювати в ньому до кінця. Надалі роботи не передбачалося, тож довелося все розкроїти, підготувати для колег і повернутися до Польщі.
