«Виспалися без сирен і шахедів»: інтерв’ю з полтавськими школярами про візит до Чехії
Днями до Чехії завітала особлива українська делегація — група з 28 дітей військовослужбовців із Полтави. Ця поїздка стала можливою завдяки спільним зусиллям чеських підприємців, державних інституцій та особистому патронату першої леді Чехії — Еви Павлової.
Головна мета подорожі — дати дітям, чиї батьки зараз захищають Україну або віддали за неї своє життя, омріяний перепочинок від звуків повітряних тривог, вибухів та постійного стресу. Діти мали насичену культурну програму, у перебігу якої завітали до української редакції Radio Prague International Чеського радіо, дехто з дітей не тільки дав своє перше інтерв’ю, а й спробував себе у ролі інтерв’юєрів.
Супроводжував групу начальник управління з питань ветеранської політики Полтавської міської ради Максим Вареник.
— Пане Максиме, розкажіть про групу дітей, яких ви зараз привезли до Праги. Якою є програма їхнього перебування?
Максим Вареник: Спільно із зустрічаючою стороною з Чехії — представниками різних бізнесів і політики — ми відібрали дітей саме з Полтави. Спочатку планувалася поїздка 31 дитини, але, на жаль, троє захворіли в останній момент і не змогли поїхати, тож прибуло 28 дітей. Це безпосередньо діти, в кого батьки служать, служили або, на жаль, загинули на фронті, є серед них навіть діти-сироти. Категорію дітей відібрали саме таку, щоб вони могли відпочити. Чеська сторона хотіла зробити максимум, аби діти перепочили від звуків сирен, від шахедів і ракет, просто виспались, нагулялись і гарно провели час.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— А що входило до цієї розважальної програми?
Максим Вареник: Ми побували у трьох містах. Першим пунктом була Острава. Нас провезли містом на автобусі й показали всі гарні місця. Там дивовижна природа, дуже тихо й спокійно — дітям це одразу дуже «зайшло». Організували екскурсії в різноманітні новітні, роботизовані музеї. Було забезпечене повне харчування, смаколики та напої.
Друге місто — Злін. Воно теж дуже сподобалося дітям. Це місто не стільки будівельне, скільки історично пов’язане з виробництвом взуття (фабрики «Батя»), шкіри та виготовленням гуми. Там для дітей були дитячі кімнати, батути, скеледром, автомобільні музеї. Дітям там дуже сподобалося, бо навколо спокійно, тихо й чисто. Це найперше, що відгукнулося в їхніх серцях.
І третє місце — Прага, і це чотириденний тур. Програма надзвичайно насичена. Діти під вечір настільки виснажуються, що приходять у номери, падають і засинають одразу. Ми відвідали палац президента та різноманітні історичні місця — їх тут так багато, що я наразі навіть усі і не згадаю. Діти залишають дуже гарні відгуки, все класно. Тільки один відгук такий «болючий» — що під вечір сильно втомлюються. А так усе чудово: їх дуже гарно годують, балують смаколиками й напоями, повністю опікують.
— А хто конкретно займався організацією та профінансував цей захід?
Максим Вареник: У кожному місті є свої супроводжуючі керівники, з якими я безпосередньо спілкуюся. Назву їхні імена так, як вони звучать українською: це Мартін, Їржі та Крістін — вони виступили головними організаторами. Також у Празі до нас приєднався помічник консула, він один день провів із нами, супроводжував групу. Розпитував про відгуки — і у нас, дорослих, і у дітей: що сподобалося, а що ні. Мінусів не було взагалі.
Наскільки я знаю, все це стало можливим завдяки підприємцям. Кошти збирали з представників бізнесу, вони все й оплачували за підтримки держави. Також, як я розумію, до цього заходу була долучена перша леді, дружина президента Чехії Ева Павлова.
— Я знаю, що вас із дітьми вже навіть впізнають на вулицях Праги?
Максим Вареник: Так, із нами був журналіст, брав у нас інтерв’ю, писав про групу вже не одну статтю. Відеоролики та фотографії викладали на місцеві сайти. Але у вашій радіостудії ми вперше.
Насправді дуже приємно, що абсолютно всі люди відгукуються і так щиро піклуються про українських дітлахів. Вчора ми, наприклад, були в байкерському клубі «Харлей Девідсон» (Harley-Davidson). Я теж там давав інтерв’ю і зізнався: раніше вважав, що байкерський клуб — це завжди суворі, брутальні чоловіки. Звісно, вони й виглядали як належить — чоловіки з бородами та сигарами. Але вчора нас зустріли настільки душевні люди! Вони катали дітей на мотоциклах і ледь не плакали, коли ділилися своїми враженнями від зустрічі. Це було дуже щемливо, вони сильно розчулилися, коли побачили наших дітей.
— Дівчата, розкажіть тепер ви про свої враження. Як вам Прага, Злін, Острава?
Аліса Штибель: Давайте тоді я почну. Почну, мабуть, з Острави. Острава — це, я б сказала, дуже зелене місто. Хоч воно і є третім за величиною в Чехії, але там доволі тихо й спокійно. Це якраз чудове місце для відпочинку від війни, від цих постійних сирен, вибухів, шахедів і всього подібного.
Злін — це, мабуть, ще тихіше місце, але там більше природи. Дуже сподобалося те, що люди там буквально живуть у лісі. Тобто будинки побудовані прямо на горах, на пагорбах, і сонце часом не видно через дерева. Як я вже сказала, будинки там ніби побудовані в лісі.
— Як ви зараз живете в Полтаві?
Маргарита Сорокіна: Живемо як звичайні діти, але з іншими, воєнними «додатками». Ходимо до школи, спускаємося в підвали, коли починається тривога. Вчимося, як можемо. Стараємося вчитися попри все, бо розуміємо, що це все одно потрібно робити.
— А що означає «як можемо»? Як це виглядає на практиці?
Маргарита Сорокіна: Коли ми приходимо до школи, то або відразу йдемо в підвал, бо вже лунає тривога, або йдемо в клас. Якщо тривога починається під час уроку, ми організовано спускаємося в підвал і там, на глибині, продовжуємо навчання.
— Вам хочеться повертатися в Україну? Чи якби була така можливість, ви б залишилися тут, у Чехії?
Поліна Чорняєва: Так, звісно, дуже хочеться до близьких. Але в Чехію я б стовідсотково ще приїхала, і думаю, що приїду. Тут гарний відпочинок, але додому все-таки трішки тягне.
— Хто у вас зараз залишився вдома?
Разом: Батьки. Слава Богу, всі вдома.
— А хтось воює з ваших рідних?
Разом: Тато.
Аліса Штибель: Мені, мабуть, найбільше пощастило. У мене батьки працюють у Полтаві. Батько якраз підготовлює військових — він працює на БЗВП (військовому полігоні / центрі підготовки). Тому я дуже вдячна за те, що він працює в безпеці, відносно недалеко від дому, не так далеко, як це могло б бути у інших.
— Я розумію, що у вас дуже насичена програма і вільного часу взагалі не було. Але все одно, ви ж, напевно, з кимось із чехів познайомилися? Була така можливість? Можливо, з кимось потоваришували, обмінялися контактами, будете тепер спілкуватися чи приїдете в гості?
Маргарита Сорокіна: У мене особисто такого досвіду знайомств не було. Можливо, в когось іншого з нашої групи, хто зараз, на жаль, не з нами в студії. З нами постійно перебуває пані Галина — це наша супроводжуюча, яка вже дуже багато років живе в Чехії, вона нам тут в усьому допомагає.
Аліса Штибель: Особисто я познайомилася у Зліні, коли ми були на скеледромі, з одним чоловіком, його звати Степан. Я там спершу допомагала як перекладач, бо з моєї групи майже ніхто не знав англійської мови, і він просив мене передавати його повідомлення та інструкції моїй групі. А потім ми якось заговорили просто про все підряд. А потім ми якось дуже різко перейшли на тему… дуже цікавих шкарпеток! Це було геть неочікувано. Хтось у групі сказав, що в нього дуже прикольні шкарпетки, і ми почали про це говорити. Така життєва історія.
— І вся ця розмова відбувалася англійською мовою?
Аліса Штибель: Так, англійською, що для мене було дуже класно! Я сама англійську знаю ще не ідеально, та й він нею володіє не дуже добре, але ми чудово зрозуміли один одного. Отак про шкарпетки й розмовляли (посміхається).
Поліна Чорняєва: Дуже класно, що приїхали сюди і змогли трішки попрактикувати мову. У мене такого життєвого досвіду спілкування ще не було, я ж її тільки вивчаю в школі. Це хороша нагода.
— Як вам, до речі, англійська у чехів? На гарному рівні?
Поліна Чорняєва: Я б сказала, що її знають майже всі, з ким ми перетиналися. Це дуже класно. В Україні, на жаль, з цим набагато гірше. Мову вивчають суто на шкільному, теоретичному рівні.
— А чому так?
Максим Вареник: Бо немає практики, немає живого спілкування, немає з ким постійно розмовляти англійською.Так, іноді приїжджають іноземні волонтери, але їх, на жаль, дуже мало, тому потрапити до них на живе спілкування майже неможливо.
— Ви зараз у такому віці, коли цікаво спостерігати, як одягаються інші. Встигли оцінити цей чеський модний вайб?
Поліна Чорняєва: Так! Тут дуже багато людей, які мають надзвичайно цікавий, я б навіть сказала, «дофаміновий» стиль одягу. Я сьогодні на вулиці навіть побачила одну дуже гарно одягнену дівчинку. Я щиро захоплююся такими людьми, вони мені дуже імпонують — їхній стиль, їхнє самовираження через одяг. Наші супроводжуючі та гіди також виглядають дуже класно, дуже приємні люди.
— З усіх місць, які ви вже встигли відвідати, що найбільше припало до душі? Можливо, якийсь конкретний музей? Чи, може, ви хотіли зайти до місцевої книгарні та придбати книжку якогось чеського автора в оригіналі чи в перекладі?
Маргарита Сорокіна: Ми насправді багато разів проходили повз книгарні й заходили всередину, обійшли там усе. Але, на жаль, нічого не купили. Дуже хочеться прочитати сюжет, але чеської мови ми не знаємо. От якби там було більше підліткової літератури англійською, було б дуже добре. Є багато книжок, яких ще не випустили в Україні.
— А які книжки тебе зацікавили?
Маргарита Сорокіна: Багато, їх дуже багато. Навіть вчора ситуація у вас була. Я там бачила дуже гарне видання Гаррі Поттера, якого в нас немає. Я до нього дивилась, дивилась і не купила.
— Пане Максиме, чи плануються ще такі поїздки для українських дітей?
Максим Вареник: Так, ми наразі проговорюємо про наступну поїздку, коли це буде. Ми розуміємо, що дітей відриваємо від школи, так як у нас осінні канікули відмінили з різних причин, одна з яких, що можуть бути з опаленням проблеми взимку. І зимові канікули в нас будуть місяць. І ми зараз переговори ведемо із чехами, з тими, що нас запрошували: як правильно зробити, щоб, можливо, забрати дітей ще на зимові якраз канікули. Але таким чином, щоб, можливо, долучити ще якихось вчителів, щоб з ними проводили якісь заняття.
Щоб це не було лише насиченою біганиною по всіх містах, а щоб трішки навчань і трішки відпочинку. І є свої моменти, які ми проговоримо, бо важкувато все одно з 30 дітьми бігати по місту, переїжджати, це дуже складно і трохи стресово. І для дітей, і для дорослих, то будемо робити це групами, я думаю. Часу залишилось мало, а роботи багато.
