«Я в телевізорі, а вони перед ним»: українка Ірина Шапа йде напролом до своїх мрій у Чехії
Майже чотири роки повномасштабної війни в Україні і майже чотири роки життя в Чехії. Кухар з Дніпра — Ірина Шапа, не сиділа склавши руки і вже встигла взяти участь у відомому світу шоу «Пекельна кухня», підкоривши глядачів своєю щирістю.
— Перше питання, яке я б хотіла поставити, не буде торкатися кухні, а торкнеться вас — українки, яка втікала від війни. Які були ваші найбільші страхи? Як вам вистачило настрою, аби не скласти рук, а рухатися вперед і досягати успіху?
— Мої найбільші страхи були пов’язані з моєю домівкою. Я не думала про те, як мені тут, тому що я знала, що деяким людям вдома набагато гірше. Я розуміла, що всі мої проблеми порівняно з проблемами людей, які залишились в зонах бойових дій, прифронтових містах, набагато гірші. Тому я не мала права скаржитись.
— Що тут у Чехії для вас було складно на початку?
— Як і у кожного мігранта: інтеграція, мова, вирішити все із документами.
— Ви одразу вирішили, що будете вивчати чеську мову, бо багато хто відкладав це питання, розраховуючи на декілька вивчених речень, які знадобляться.
— Я трошечки вже знала мову, тому що мої друзі, які мене і прихистили, були чехи, до котрих я їздила кожну відпустку в гості. А на мовні курси я не ходила і вивчала сама. Я не мала на це часу — просто потребувала працювати, щоб за щось жити, тому йшла відразу працювати з чехами. Я не хотіла брати допомогу фінансову від держави. Якось розуміла, щось через перекладач, щось на пальцях показувала.
— Цей момент, що ви не хотіли брати допомогу — багато хто користувався нею.
— Я, напевно, з іншої категорії. Для мене це було і принципове якесь питання, щоб ніхто мені не міг дорікнути тим, що от, ми тобі. Нічого. Я все сама.
— Треба зазначити, що Чехія відкрила для українців ринок праці, і це вже величезний бонус.
— І їм, і нам.
— Коли ви потрапили до ресторану? Але спочатку розкажіть про ресторан, у якому ви зараз працюєте, тому що це не звичайний ресторан. Ресторан, у якому ви працюєте, входить до путівника «Мішлен».
— Так, він входить в список Michelin Guide. Він є одним із найкращих файн-дайнінг ресторанів в Празі — ресторанів високої кухні. Я хотіла змін, хотіла якусь кращу роботу, новий рівень.
— А це була перша робота в Чехії?
— Ні, це не перша робота.
— А скільки треба було змінити ресторанів для того, щоб потрапити в ресторан із мішленівського путівника?
— Я думаю, що могла б відразу йти у нього. Я приїхала, як на мене, з непоганим досвідом роботи і відразу пішла до гарного ресторану, не у списку Michelin Guide, але до шефкухаря, який був суддею чеського «MasterChef». Я навіть не мала ані співбесіду, нічого. Просто прийшла напряму, сказала, що хочу працювати в нього. І він мене взяв.
— А чому тоді ви вирішили змінити місце роботи?
— Після цього я змінилювала ще роботу: пішла працювати до дуже відомого зіркового шеф-кухаря. Після нього була єврейська реставрація. А після шоу «Пекельна кухня» я пішла до ресторану високої кухні, що входить до списку путівника Michelin, тому що це вже інший рівень.
— Оскільки ви вже сказали про «Пекельну кухню», то як спала на думку ідея взяти участь у такому шоу? Тим більше — чеською?
— Ми всі дивились у дитинстві «МастерШеф». Ми всі хотіли там побувати.
— Перепрошую, напевно, не всі, а ті, хто полюбляє готувати.
— Напевно. Просто мені трапилася реклама, я на неї відповіла, перейшла по посиланню, заповнила анкету і… забула про це. А за пів року мені зателефонували.
— Наскільки було просто чи складно брати участь?
— Брати участь було складно. Складно, що всі розмовляли чеською, тим більше, коли ти в стресі, ти набагато повільніше думаєш, перекладаєш собі все в голові, не можеш знайти чи підібрати в стресі потрібне тобі слово. Але це було цікаво.
— Що ви там готували? Наскільки було складно опанувати чеську кухню?
— Кожну серію була різна кухня, різні випробування, не завжди відомо, на що розраховувати, на що чекати.
— Ми з вами говорили поза студією стосовно страви, яку ви готували на шоу і яка вас здивувала найбільше.
— Це залоза теляти, яка розсмоктується в його горлі після семи місяців, тому цих телят потрібно встигнути забити до семи місяців, щоб можна було з’їсти оцю залозу. В чехів вона вважається делікатесом, і її ціна 800 крон за кілограм. Але щоб її приготувати, треба добряче попрацювати. Має вигляд маленького курячого мозку. І його головне не пересушити, що я зробила, а ще приготувати цікавий соус, цікавий гарнір — зробивши гарну комбінацію. Коли ти бачиш цей орган перший раз у житті, то ти не знаєш, як і що.
— Ви ж скуштували те, що приготували?
— Звичайно.
— Воно твого вартує?
— На мою думку, взагалі ні. Але має подібний смак до фуа-гра. Трошки такий горіховий.
— А що ви скажете взагалі про чеську кухню? Вона складніша, простіша, ніж українська, в приготуванні?
— Вони досить подібні. Ми щось готуємо на свій манер, вони на свій, але ми обидва народи, які люблять м’ясо, сало. Вони — кнедлики, ми — пиріжки та вареники. Все має бути поживне, калорійне, тому що їхні люди раніше дуже важко працювали. Від цього і їхні рецепти.
— У вас, напевно, вже з’явилися нові чеські друзі, і ви, гадаю, запрошуєте їх до себе в гості — чим пригощаєте? Що полюбляють чехи з української кухні?
— Їм дуже подобаються вареники з картоплею і кропом.
— А що вам подобається з чеської? Що ви вдома самі для себе готуєте?
— Ніжку качки, конфітовану в гусячому салі.
— Це вже складно звучить.
— Ні, це взагалі не складно.
— Ось ця любов до готування коли у вас з’явилася?
— З дитинства. В 10 років я вже могла абсолютно від нуля до фіналу приготувати суп.
— Вашій мамі пощастило. А що після цього? Ви вчилися, у вас професійна освіта кухаря?
— Ні, я вивчилась на технолога, а потім підвищувала освіту. Але коли пішла працювати технологом до лабораторії, попрацювала і сказала, що не хочу робити цю роботу до кінця життя, тому що вона мені не подобається. І тато мені сказав: роби те, що тобі подобається. Ти не мусиш працювати по професії.
— Вам було лячно робити перші кроки саме в кулінарії?
— Дуже страшно. Я пішла помічником кухаря і зрозуміла, що цим я буду займатися все життя.
— А коли вам довірили робити щось серйозне в Україні, що це був за ресторан?
— Це був ресторан «Bartolomeo» в Дніпрі. Це був, якщо можна так сказати, ресторан для дуже багатих людей. У нашому меню була страва за 28 тисяч гривень.
— Те, що ви одразу обираєте для себе найкраще місце роботи, — це відвага?
— Відчай. Я, напевно, була в такому психічному стані, що мені вже не було страшно, мені вже не було якось некомфортно. Я просто настільки здалася психічно. Це було після першого року мого життя тут, в Чехії, і я вирішила, що якщо буду працювати, так у найкращих. Просто знайшла найкращі ресторани і пішла в перший.
— Багато хто з українок у Чехії починає з професії, яка не має стосунку до їхньої професійної діяльності.
— Я також працювала на заводі, як тільки приїхала до маленького містечка, і виробляла звукоізолювальні прокладки на машини. Люди на цьому виробництві працювали по 30 років. Я коли на них дивилась, думала: боже, я б не змогла. Але я знала, що це тимчасово.
— Коли зрозуміли, що все, досить, буду займатися тим, чим займалася в Україні?
— Був переломний період. Я зрозуміла, що я переїжджаю. Переїжджаю до столиці, там більше можливостей. Тому що всі роботи по спеціальності, які мені пропонували у тому маленькому містечку, мене не влаштовували.
— У вас були страхи, коли ви йшли на шоу «Пекельна кухня»?
— Так, був страх, що коли це опублікують, то люди будуть з мене сміятись. Ми завжди боїмося осуду. Але я розуміла, що не спробуєш — будеш шкодувати.
— Кому першу серію шоу показали чи сказали подивитися?
— Я пам’ятаю, що я подивилася її спершу сама і сказала своїй родині, що вони це дивитися не будуть.
— Через що?
— Я там, як сказати, дивна трошки. Тому я не знала, як моя родина відреагує, але вони дуже пишаються мною.
— У вас склалися дружні відносини з учасниками шоу? Чи ви залишилися, лише конкурентами?
— Склались. І з тими, з ким я, напевно, і не очікувала. А з тими, з ким я думала, що будемо ще друзями, якраз друзями і не залишились.
— Чи були інтриги на шоу?
— Звичайно. Там же була я. Не без цього. Хтось має робити це шоу?
— У вас багато планів на Чехію, я так розумію. Чи збираєтеся ви повертатися в Україну?
— Поки що повертатись я не планую, лише в гості. Своє майбутнє поки що я планую тут, в Чехії.
— Скільки ви вдома не були?
— Три роки. Мені допомагає те, що якась частина моєї родини, мій брат живе зі своєю родиною в Німеччині. Я можу поїхати і побачити його. Так що в Європі в мене є трішечки підтримки — моя родина.
— Ви приклад дуже відважної людини, яка йде вперед. Я не знаю, чи бачите ви мету, але ви впевнено крокуєте. Про що ви тут мрієте, оскільки вибудовуєте дуже грамотно свою кар’єру?
— Моя мрія, щоб колись не я працювала на когось, а хтось працював на мене.
P.S. Ми записали з Іриною першу серію пілотного проєкту, яка вже незабаром з’явиться на Youtube-каналі Radio Prague International.
