«Андріївка символізує бій за кожне українське село. Нині знімати на фронті вже неможливо»

Фільм «2000 метрів до Андріївки» представляє на міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах його автор, воєнний кінодокументаліст Мстислав Чернов, який уже має «Оскара» за попередню свою стрічку, «20 днів у Маріуполі». Він також дав інтерв’ю станції Radiožurnál Чеського радіо.

— «2000 метрів до Андріївки» — це документ просто з лінії фронту, що зафіксував дії однієї зі штурмових бригад під час позаминулорічного українського контрнаступу поблизу Бахмуту. Ми бачимо велетенські зусилля, але також значні втрати в короткій вузькій смужці лісу. Чому ви вибрали саме це місце і цей сюжет для фільму?

— 2023 року ми не лише знімали, а й презентували в усьому світі наш фільм «20 днів у Маріуполі». Я побував, наприклад, у Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі, в прегарних місцях — а потім повертався назад до шанців із моїм приятелем Алексом Бабенком, і ми знімали цей фільм, «2000 метрів до Андріївки».

Ми шукали якусь історію, яка б представляла універсальні переживання українських бійців, які тоді воювали на довгому фронті в тисячу кілометрів. Ми шукали історію, яка була б символом їхніх зусиль і того, що вони пережили. Я дуже добре пам’ятаю, як ми зустрілися з головним героєм і його колегами з його взводу. Я пам’ятаю той ранок, коли він втратив свого друга, якого вбили.

Ми вперше побачили кадри з нашоломних камер українських бійців, які не вижили. Ми бачили вузьку смугу лісу, 2000 метрів — на мапі видно, що цей ліс веде до малого села Андріївки. І раптом мені стало ясно, що це й є та історія, що той шлях до села буде символізувати й тисячі інших малих сіл і що те село буде символом усіх українських сіл, за визволення яких тоді точилися бої.

— Ви в цьому фільмі характеризуєте війну як кошмар, із якого прокинутися неможливо. Ви могли б таке сказати про будь-яку війну чи тільки про ту, яка нині триває після повномасштабного російського вторгнення до України?

— Це дуже добре питання. Мій досвід у кіно, мій журналістський досвід почалися в Україні, коли Росія напала на Україну 2014 року. Це відчуття кошмару — все це почалося саме там. Це щось, чого ви не починали, тож не можете з того дістатися.

Потім я переніс те відчуття й до інших воєн, до мого досвіду в Іраку, в Сирії, в Афганістані, в Нагірному Карабаху, в Газі. Всі ці війни до певної міри схожі, хоча вони й різні. Але там завжди є відчуття безсилля, нездатності й неможливості зупинити те, що відбувається. Це просто універсальне почуття, і воно стосується всіх цивільних, яких зачепила війна.

І коли я повернувся до України, ми були в Маріуполі, потім у Бучі, потім при бомбардуваннях Харкова, а це моє рідне місто, — все це приносить вам відчуття, що це кошмар, із якого неможливо прокинутися.

— Ваш фільм справді дуже безпосередній. Ми бачимо там тіла мертвих російських вояків, бачимо кадри з камер українських бійців, які не дожили до прем’єри фільму. Ви зовсім не вагалися, чи не вирізати щось із жорстокостей війни і радше не показувати його?

— Це було одним із важливих рішень. Ми передивлялися все кадр за кадром, бо треба знайти правильний баланс, щоб показати війну в її суті і показати реальність, яку переживають бійці, але водночас зберегти етичні межі щодо людей, яких ми показуємо в фільмі. Треба думати також про публіку.

Я думаю, що ми знайшли цей баланс. Деякі речі ми прибрали, але там усе одно повно крові. Врешті, найсильніше враження приходить зі звуку — що ви так близько від справжнього бою і що ви дивитеся на бій очима бійців. Це й був той задум. Ми хотіли, щоб глядачі не тільки побачили, що переживали українці і що війна означає для бійців, але щоб вони буквально опинилися на місці.

— Під час дискусії після показу фільму «2000 метрів до Андріївки» тут на карловарському фестивалі ви сказали, що знятого таким чином фільму з війни в Україні ми більше не побачимо, що такий фільм зняти вже неможливо. Чому?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Україна в Карлових Варах: на міжнародному кінофестивалі представлені й українські фільми

— Змінюється спосіб ведення війни, і то дуже значно. Перш за все, вже неможливо дістатися до фронту, бо дрони дуже точні і мають складні види озброєння. Системи радіоелектронної боротьби вже не спрацьовують, і все змінюється. Змінюються технології, і є дуже малий шанс, що ви повернетеся живим. І тоді це було непросто, але нині просто на лінії фронту людей мало — більша частина війни ведеться дистанційно перед моніторами. Дрони, системи штучного інтелекту та інші технології — все це змінюється, розвивається і за шість місяців буде знову інакше.

Там буде менше людей. Урешті, фотографувати й фільмувати на лінії фронту вже неможливо, принаймні в Україні. Це я чую від своїх знайомих, які перебувають на лінії фронту.