Безхатченки та найчастіші правопорушення серед українців у Чехії. Які наркотики вживає українська молодь та чому?
У місті Плзені завдяки Міністерству внутрішніх справ Чехії та магістрату міста діє програма за якою до складу міської поліції долучились українці. Щоправда, працюють вони лише як помічники. Анна Дегтяренко родом із Миколаєва приїхала до Чехії 19 років тому, працює помічницею три місяці, а Петро Фанта приїхав до Чехії із Західної України за кілька років до повномасштабної війни і працює помічником поліцейського з квітня 2022 року.
— З чого почалася ваша робота у чеській поліції?
Анна: Я працювала в організації «Людина в біді» як соціальний працівник і перекладач. Коли почалася війна в Україні, в мене родичі там, я не могла їм допомогти, то я вирішила допомагати людям тут. Після того, як робота в організації закінчилася, хотіла кудись піти далі. Я своє резюме надіслала до різних організацій, але не пройшла. А потім дізналася, що тут йде набір.
Петро: Я працював на будівництві, хотілося щось змінити, шукав якусь іншу роботу або якісь інші можливості для розвитку. І тут знайшов в інтернеті оголошення, що потрібні працівники до міської поліції, до муніципальної поліції в Плзені — українців набирають. То я одразу подзвонив і поговорив. Я прийшов, щоб дізнатися, що і як, які в них умови, щоб стати асистентом у міській поліції.
— Ви підходили одразу? Якими були вимоги?
Петро: Довідка про несудимість тут в Чехії потрібна була і потрібно було знання чеської і української мов.
— А якими були критерії відбору?
Петро: Щоб людина якась нормальна була — виглядала нормально, а не так, як з вулиці. І тут в нас були ще навчання.
— Підготовка?
Петро: Так.
Анна: А ще два місяці випробувальний строк.
— А чому вас навчають на цих заняттях?
Анна: Надання першої медичної допомоги: як правильно робити масаж серця. Як їздити з контролерами. Зараз буде проходити самооборона, нам розкажуть, що робити з людиною, яка вживає наркотики, що робити з такою людиною у разі передозу. І ще буде дуже багато цікавих курсів у нас.
— Ви жінка, ви не боїтесь?
Анна: Я нічого вже в цьому житті не боюся.
— Петре, у квітні було три роки, як ви працюєте помічником поліцейського?
— Так. Ми спочатку починали як асистенти з питань запобігання криміналу. Це був проєкт від Міністерства внутрішніх справ з Праги, але його нам не продовжили. Цей проєкт закінчувався, і тут сказали в муніципальній поліції, що буде шкода, якщо ми підемо на іншу роботу. Тому вони нас взяли в муніципальну поліцію вже напряму, без цього проєкту.
— Ви думаєте над тим, аби стати поліцейськими і залишитися?
Анна: Я б хотіла.
— Чим вам подобається робота поліцейського в Чехії?
Анна: Справедливістю.
— Більше порядку, ніж в Україні?
Петро: Тут закон працює. Більше працює закон і все можна вирішити по закону. І ще тут працюють для того, щоб допомагати людям. Тому що муніципальна поліція не тільки штрафує, а й допомагає людям.
— Яким чином?
Петро: Порадою, роз’ясненням, аби не порушували знову правопорядок. Муніципальна поліція роз’яснює людям, що вони роблять неправильно, і якщо це повторюється, то тоді людей штрафують.
Анна: І якщо у сімейних пар бійка, це питання вони також постійно допомагають вирішити.
— Ви точно знаєте, що відбувалося на початку повномасштабної війни в Плзені. Багато українців було?
Петро: Було багато. Тут є крайовий центр допомоги українцям, у Плзені, там було дуже багато людей. Там постійно не вистачало людей, щоб перекладати, щоб допомагати тим людям, які спали прямо біля того крайського центру. Потім ми вже в квітні ходили до KACPU і допомагали нашим українцям, аби вони не боялися поліції. Тому що наші люди, які приїжджали, відчували страх перед поліцією. Тут чехи не бояться поліції, а наші люди чогось, звичка така, трошки боялися. Коли вони чули, що ми теж з України, що ми маємо уніформу, що ми допоможемо їм чимось, спрямуємо всіх, щоб вони все зрозуміли, то було добре.
Анна: Коли війна почалася, коли всі почали тікати з України, відкрився КACPU. Я там почала працювати від самого початку волонтеркою, пропрацювала там три місяці, і чесно скажу, що то був страх. Люди стояли: лютий, березень, квітень — холод був страшний, вони на вулицях спали в наметах. Ми дітей всіх намагалися підняти нагору до дитячої кімнати їх влаштувати. Їжу їм розвозили, бігали по різних їдальнях, домовлялися, щоб їм їжу варили, привозили їм туди. Жахливо це все було. І після того я одразу пішла працювати до організації «Людина в біді». Там почала працювати як перекладачка: ходила з людьми до лікарень, до магістрату, і потім у поліцію прийшла. Коли почалася війна, то дуже страшно було.
— Ви сказали про те, що українці бояться чеську поліцію. Можливо, це через те, що вони здійснюють правопорушення?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Анна: Це точно.
Петро: Не сказав би, що дуже багато, тому що тут дуже багато українців, то це ще невеликий відсоток тих правопорушень, які роблять наші громадяни. Але це в них залишилося, або вони, напевно, вдома мали якісь неприємні інциденти з нашою поліцією. Тут більше чехи довіряють чеській поліції, а наші українці щось трошки бояться, можливо, через те, що не знають мови, або, може, бояться, що щось зробили не так, що навіть не знають, що вони щось порушили чи не порушили. Просто їм щось було незвично.
— А з правопорушеннями, які вчиняють українці, ви ж стикалися, які найпоширеніші?
Петро: П’ють тут у заборонених місцях, курять на зупинках громадського транспорту.
— А де можна? Давайте роз’яснимо всім. Де можна курити і де можна пити?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Анна: Пити не можна ніде, заборона від серпня.
Петро: Є тут такі райони, є карта, то можна подивитися в інтернеті, можна знайти цю інформацію: де можна, де не можна. На зупинках можна курити на відстані 30 метрів від знаку «зупинка» і 5 метрів за знаком у напрямку їзди.
— Це найпоширеніші?
Петро: Ще вночі, коли вони порушують цей нічний спокій.
— Часто викликають чехи поліцію?
Петро: Так, викликають, тому що люди хочуть відпочити, приїдуть з роботи, то їм це заважає. Вони під вікнами собі можуть співати.
— Українських пісень?
Петро: Ну, не знаю. Так (сміється — ред.).
Анна: Кожну п’ятницю-суботу біля клубів бійки постійно з українцями, постійно в поліції.
— А як ставляться взагалі в Чехії до українців?
Анна: Погано, тому що українці показали себе не з найкращої сторони. І вони кажуть: «Ви приїхали в іншу країну, вам дали тут житло, вам дали тут все, а ви себе ще так погано поводите». Це, в принципі, в кожній країні так, не тільки в Чехії.
— А ви стикалися з непорозумінням серед чехів? Вам казали: «Ми не будемо вас слухати через те, що ви українці»?
Анна: Ні, такого не було.
— Взагалі, Чехія безпечна країна, і наскільки тут професія поліцейського безпечна?
Петро: Чехія, взагалі-то, безпечна країна, тому що тут поліція дійсно працює, і вона старається запобігати порушенням. Робота поліцейського, я би не сказав, що є дуже безпечною, тому що муніципальна поліція вирішує різні конфлікти між людьми, і теж може вирішувати якісь потенційно небезпечні ситуації. Робота поліцейського не дуже безпечна тут. Ризик є все-таки.
— Наскільки часто такі небезпечні ситуації трапляються?
Петро: Їх небагато, але вони можуть виникнути. Рідко, але бувають.
— У ЗМІ періодично з’являються нарікання на українців через правопорушення, які вони нібито скоюють. Який процент злочинів скоюють саме українці?
Петро: Важко сказати. Тут це не фіксується в залежності від національності — то іноземці зробили чи чехи. Закон один для всіх, і статистика береться загальна, але теж небагато, тому що українців в Чехії багато, десь приблизно 400 тисяч приблизно, і це 3—4% дрібних правопорушень. Рідко скоюють серйозні злочини, якісь шахрайства з криптовалютами, тут дуже багато наших співгромадян мали проблеми, це були вже кримінальні злочини.
Анна: Я особисто стикалася: діти 16—17 років — крадіжки, машини зламували, наркотики. Продовжувати далі?
— Важкі наркотики?
Анна: Так, первітин. Його колять та нюхають.
— А чому вони тут цим займаються? Де вони взагалі ці наркотики тут беруть?
Петро: Батьки на роботі — діти не мають чим зайнятися. Діти не контролюються! Вони потім знайдуть собі таких самих друзів від того, що їм сумно, і знаходять собі ці пригоди.
Анна: А якщо батьки не дають грошей, вони що роблять?! Зламують машини, щоб купити наркотики.
— У Плзені багато підлітків вживають наркотики?
Анна: Не знаю. Пити — п’ють.
Петро: Найбільше всього вони курять електронні цигарки, які дуже небезпечні для здоров’я. І через те, що батьки їх не контролюють, то вони собі курять і випивають десь.
Анна: Так, особливо в п’ятницю, суботу та неділю.
— З яких дій складається ваш робочий день?
Петро: Ми патрулюємо пішки місто і якщо бачимо якісь ситуації, то викликаємо патруль.
— А з чого починається ваш робочий день?
Анна: Ми приходимо на роботу, беремо зведення, нам кожного дня у зведенні пишуть наші райони, де ми маємо ходити і патрулювати. От ми ходимо, якщо бачимо, наприклад, безхатченків, то ми можемо їх сфотографувати. Раніше було так: на кожного безхатченка, якщо він лежить, спить, ми повинні були викликати патруль, тому що дуже багато людей було в розшуку. Бездомні, з якими бійка якась, якщо ми нічого не можемо зробити, або п’яний на лавці спить, ми теж маємо викликати патруль.
— А з якими ситуаціями ви можете самостійно впоратися?
Анна: З жодними.
Петро: Ми можемо домовитися на місці, якщо виходить людину попередити, що вона щось порушує, щоб вона так не робила, якщо вона має якийсь біля себе непорядок. Якщо людина нормально скаже: «Я йду десь подалі від людей», то ми з ним це можемо вирішити на місці і все нормально. Людина собі відійде, а ми собі підемо далі.
— І цілий день ви ходите?
Анна: Ми вісім годин працюємо, вони 12.
Петро: Ми не маємо іншого, ми асистенти міської муніципальної поліції, а вони асистенти із запобігання криміналу.
— Так, а хто з вас крутіший?
Анна: Петро, тому що він працює вже на міську поліцію офіційно, а ми працюємо на магістрат.
Петро: Є різниця: вони цей проєкт можуть не продовжити, і не знаю, чи візьмуть іх далі, чи вони просто закінчать співпрацю.
Анна: Я б дуже хотіла залишитися, але це не від мене залежить.
— А чи є у вас якісь пільги?
Анна: Безплатний басейн — дві години, дуже багато безкоштовних активностей. Можемо безкоштовно їздити без квитків.
Петро: В нас таке дозволяється, якщо людина їде кудись по робочих справах у громадському транспорті, то можна їхати не купуючи квиток.
— Зарплатні помічника поліцейського вам вистачає для гарного життя в Чехії?
Анна: Звичайно — ні.
Петро: Як вам сказати: зарплати вистачає, але дуже економно. Треба мати ще якийсь підробіток. Ми працюємо короткий — довгий тиждень, не працюємо кожного дня: на одному тижні працюємо два дні, а на другому тижні — п’ять днів. І так міняємо два дні — п’ять днів.
- А де ви підробляєте? Про це можна казати?
Петро: Не знаю (сміється — ред.). Я маю підробіток, який офіційно я собі знайшов, ще ходжу в Tesco і працюю там ще як охоронець.
— Що вам подобається в Чехії, а що, можливо, ви ще не до кінця зрозуміли?
Петро: Мені в Чехії багато чого подобається. Подобається те, що тут все справедливо. Можна все вирішити, якщо людина права, можна дійти до кінця і за законом вирішити питання.
— Тут немає цього — кум, сват, брат?
Петро: Немає, немає. Може, є якісь десь окремі випадки, але такі не знаю.
— А хабарі вам пропонують?
Петро: Ні, нам точно ні.
Анна: Пропонують, якщо до лікарні схожу, просиджу цілий день з ними.
— Це ж вдячність.
Анна: Це — хабар. Тут немає такого поняття, як вдячність. Навіть якщо з коробкою цукерок прийдеш, то скажуть: приберіть.
Петро: Нам теж пропонували якісь напої шампанські, то ми сказали: «Дякуємо, нам цього не потрібно, це наша робота, і ми робимо свою роботу».
— А безхатченків багато в Плзені?
Анна: Звісно. В основному молодь зараз.
— Чехи, українці?
Анна: І українці є, і чехи є. Але чехів набагато більше.
Петро: Десь налічується 400—500 безхатченків, але вони так розкидані, що вони біля головного вокзалу, деякі в лісах, десь далеко від людей. Вони мають свої намети, живуть там, щоб нікому не заважати. В парках ще, деякі мають собак.
Анна: Ми запитали: «Навіщо вам собака, вам самим нема чого їсти?». Так нам відповіли: «Якщо взимку немає де спати, то собака зігріває». Собака виглядає товстішою за безхатченка.
— Так серед безхатченків більше чехів чи українців?
Анна: Чехів. Це в них такий спосіб життя, вони не люблять працювати, вони звикли до цього.
Петро: Зі Словаччини теж є і з Польщі попадаються теж люди.
— Це законно?
Петро: Це Європейський союз, тому вони тут можуть бути, вони європейці.
Анна: Вони всі зареєстровані в поліції, тому що коли ми викликали патруль на безпритульного, то патруль звірив за ім’ям та прізвищем у базі цього безхатченка. А був випадок, коли безхатченка в поліцейській базі не було, і йому сказали, аби він обов’язково прибрав намет.
— А вони повинні купувати ці намети?
Анна: Так, щоб не спати просто так під деревом.
— Що робить Чехія для того, щоб не було цих безпритульних?
Анна: А з ними вже нічого не зробиш, вже все переповнено. Тут є така соціальна служба «Патрон», вона для безхатченків, там платить за них соціальна служба і там вони можуть жити, здається рік, не більше. Це ті люди, які залежні від алкоголю.
Петро: В них є такі організації благодійні, які їм допомагають. Вони туди можуть прийти, переночувати.
Анна: Помитися, поголитися.
Петро: Вони мають бути тверезими, дозволяється мати в організмі до одного проміле. Їх пустять переночувати, їсти їм дадуть. Їм там намагаються допомогти, але деякі безхатченки цього не потребують — вони звикли на вулиці ходити і просити грошей.
— Головна проблема, що вони не хочуть працювати?
Петро: Так, це саме головна їхня проблема, що вони вже не хочуть. Кажуть, що це для них як рабство.
Анна: А потім кажуть, що українців багато. Якщо б не українці, то хто б працював?
— А де вони гроші просять і де їжу беруть?
Петро: Їжу можуть знайти в контейнері, або на смітнику.
— А гроші?
Анна: Не можна просити грошей, це вже також карається законом.
— Безпритульні не можуть просити?
Петро: Ніхто не може. Тут є такі місця, де заборонено жебракувати.
— А там є якийсь знак?
Петро: Ні, це все є в цьому законі. Це можна знайти на сторінці сайтів міста Плзень. Там є ця інформація — де можна, де не можна.
— Ви хочете сказати, що безпритульні відкривають цей сайт і дивляться, де вони можуть за законом жебракувати?
Петро: Ні, їм все одно… Це тільки для тих людей, хто бачить, що бездомна особа ходить, просить гроші. Вони можуть викликати поліцію. Якщо безпритульний до людей підійде, то можна також викликати поліцію. Йому випишуть штраф, або його проженуть.
— Який середній вік безхатченків?
Анна: Від 25-ти і вище.
Патрулювання міста у помічника поліцейського займає майже весь робочий час. Вони патрулюють його групами — у Анни два напарники, які також приїхали до Чехії з України — Максим і Сергій. Ми пройшлись із ними площею Генерала Піки та поговорили ще про деталі їхньої роботи.
— Розкажіть трохи про свою роботу та як вам працюється.
Максим Савченко: Цей проєкт зробили спеціально для українців, поки йде війна, тому що тут багато свавілля відбувається. Ми патрулюємо місто як асистенти, якщо щось бачимо, так попереджаємо, щоб не творили жодних чудес. Нас чотирьох взяли на роботу спеціально для роботи з українцями — контролюємо порядок.
— А вам подобається ось так цілими днями ходити?
Максим Савченко: Так, подобається, на свіжому повітрі. Спілкування з людьми, щось нове, якісь знайомства, якось допомагаємо.
— Ось ви зранку вийшли на патрулювання, сьогодні щось відбулося?
Максим Савченко: Серйозного не було.
— А несерйозного? Зауваження робили сьогодні?
Максим Савченко: Розпиття алкоголю в основному.
— Зранку?
Максим Савченко: Так. У них весела нічка була. Розпиття алкоголю, куріння в недозволених місцях: на зупинках, на головному вокзалі. Перехід на червоний колір по зебрі. Нічого такого: нікого не відкачували, нікому не допомагали, ніхто не падав без тями, ніхто нічого не зламав. Не було ніяких ДТП, ми багато ходимо, де бачимо, що хтось виїжджає, неуважні водії не пропускають.
— А що ви робите у таких випадках, фотографуєте номери?
Максим Савченко: Так. Як уже щось сталося, то можемо надати першу допомогу, викликати швидку. Також начальнику повідомляємо, відеофіксація, багато водіїв можуть поїхати з місця скоєння ДТП.
— Анна казала про те, що ви фотографуєте розкидане сміття, а кому ви ці фото відправляєте?
Максим Савченко: Відправляємо начальнику, начальник повідомляє службам і вони приїжджають, прибирають. Сміття можуть викинути десь просто на галявині, просто на зеленій зоні. Домашні, побутові прилади, меблі, ну, все таке, що люди не хочуть везти в цей двір збору, вони просто тут залишають. Не відносячи навіть на місця, там, де повинно сміття лежати.
— А якщо ви побачите, що хтось викидає меблі, які потрібно вивезти? Ви сфотографуєте людину?
Максим Савченко: Так. Викликаємо службу і вже далі, ми не наділені правом надавати рахунок-фактуру, штрафи, а приїде міська поліція, вже вони випишуть штраф.
- Ви хочете у перспективі стати поліцейським?
Максим Савченко: Ні.
— Чому?
Максим Савченко: Не знаю як воно далі буде, чи буде продовження нашого проєкту. У нас програма на фіксований термін до Нового року. Чи буде фінансування, як буде далі, ніхто не знає.
- А до того, як ви почали працювати помічником поліцейського, ваше життя було пов’язано із поліцією?
Максим Савченко: З поліцією — ні, в ДСНС працював в Україні. Трошки інша специфіка, бо ми тут в іншій країні. Мова, менталітет інший. Але база, база є, щось бачили, трошки нам в цьому плані було легше і краще.
— А ви патрулюєте лише одні й ті самі райони? Чи постійно кожного разу інші?
Максим Савченко: Кожного дня зведення маємо і на зведенні є, відповідно, наш графік роботи: місця, вулиці патрулювання.
Анна: А з 7:30 до 8:00 ми стоїмо на переходах біля школи і пропускаємо дітей до школи, зупиняємо автівки.
— Є вже улюблені райони, які ви, коли бачите їх у зведенні, — радієте?
Анна: Так, є. В мене площа Республіки.
— А що там центр, там красиво?
Анна: Так, естетика. Там безхатченки.
— Ви хочете з ними поговорити, поспілкуватися?
Анна: Так, вони мене люблять, вони кажуть, що в мене очі гарні. В них можна багато про що дізнатися: де сміття, де ще безхатченки сплять, вони нам все розкажуть.
— Ви знаєте вже своїх за іменами?
Анна: Ми — ні, а у патрульних вони всі у базі даних.
— А вони вас знають за іменами чи ні?
Максим Савченко: Ми нікому не кажемо, як нас звуть. А їх ми знаємо. Вже знаємо їхні місця дислокації, їхні улюблені місця.
Анна: І в них є шеф, теж наш — українець. Він теж працює на міську поліцію, але він керує усіма безхатченками.
— А як можна ними керувати?
Анна: Вони його слухають, прибирають. Нещодавно чистили цілий Плзень під мостами.
Максим Савченко: Одні безхатченки прибирають за собою, інші — ні. Ці прибирають за іншими, якісь проводяться спільні акції. Допомагають одне одному.
— Цих бездомних більше у центрі чи в спальних районах?
Анна: Всюди вистачає, але взагалі в центрі.
