«Будь ласка, витримайте!»: війна в Україні очима відомої чеської журналістки Дар’ї Стоматової
Чеська військова журналістка Дар’я Стоматова висвітлює перебіг повномасштабної війни в Україні з 2022 року. Нещодавно вона отримала престижну чеську журналістську нагороду імені Фердінанда Перoутки, яка вручається за видатні досягнення у сфері журналістики та публіцистики.
— Вітаю тебе з нагородою. Її отриманню, серед іншого, послугувало висвітлення тобою повномасштабної війни Росії проти України — від 2022 року ти зі своїм партнером, оператором Яном Ширґером розпочала робити репортажі з Харкова і всі чотири роки не припиняєш робити ексклюзивні матеріали з України — Покровськ, Херсон, Харків, Одеса — для Чеського телебачення. На твій погляд, як змінилася повномасштабна війна та Україна за ці чотири роки?
— Дуже змінилася. Спочатку була позитивна налаштованість, тому що люди йшли в бій з тим, що, може, якось ми їх зупинимо, або, може, якісь протиофензивні акції будуть і все буде успішно, і Україна дійде до тих кордонів, на які вона заслуговує. І було таке прагнення внутрішнє, знаєш, люди просто йшли, 14-річні хлопці навіть стояли там на місцях, де були набори якраз на війну, на фронт, і вони просилися: давайте ми теж підемо, допоможемо. Звичайно, через чотири років видно, що люди втомилися, і це логічно — з одного боку. Усі втомилися. Ми втомились, теж їздимо туди постійно. Люди втомилися, вони там постійно перебувають, я навіть уявити не можу, як бути ось щодня у війні в будь-якому місті в Україні.
— Якщо це коректно порівняти втому цивільних та військових українців — хто більше втомився?
— Звичайно, військові, вони перебувають на лінії фронту. Але для них, мені здається, це вже стало такою трохи звичайністю — те, що вони на позиціях, вони їдуть, захищають, і, можливо, прагнення захищати у них відчувається трохи більше, тому що вони розуміють, що якщо вони там не будуть, не будуть на позиціях, — просто лінія обвалиться, і весь цей натиск піде на цивільних — їхніх дружин, дітей, матерів, батьків. І мені здається, в них більше відчуття відповідальності. А коли розмовляєш уже з людьми потім у Києві чи десь в інших регіонах, — звичайно, різниця буває величезна. Дехто вже каже: давайте вже закінчимо війну, віддамо Донецьку область. Навіть такі думки людей там чула. Потім є люди, які навпаки кажуть: триматимемо. Дуже різний збір інформації, думок та взагалі ставлення до війни в Україні.
— Більшість людей, які говорять про те, що ми боротимемося до останнього українця, залишаються при своїй думці? Бо з того, що я бачу, ці українці, які кричать про те, що воюватимуть до останнього українця, не мають серед військовослужбовців своїх рідних.
— В основному так, я цілком згодна. Коли ти зустрічаєш людей, у яких нікого немає на війні, яких війна настільки не торкнулася, як інших, то ставлення відрізняється, інший трохи настрій. Справа також у тому, що ми в основному перебуваємо на сході, там, де постійно, щодня літають ракети, літають дрони, безпілотні системи, все падає на людей. Люди потерпають від холоду, багато хто страждає і від голоду, від того, що в ту саму Костянтинівку — все, ніхто не їде, не евакуює, хліб не привезе. І, звичайно, потім, коли ти там, ти відчуваєш, що людям вже все набридло, і їм уже все одно, під ким вони будуть. Просто все одно. Це, напевно, логічно, тому що різниця величезна, Україна — велика країна, і кого ти запитаєш у будь-якій частині країни, він трохи інакше ставиться до цієї ситуації. Але що мені здається схожим — що настрій трохи песимістичний, що стосується мирних переговорів. Люди дуже відчувають, напевно, що хоча і Трамп є, і політика його така трохи то туди, то сюди, — але вони думали, що у порівнянні з Байденом він трошки якось всі води розбурлить і щось відбуватиметься. Але ми бачимо, що особливо нічого такого не відбувається, що б нам говорило про те, що мир наближається.
— І ти не відчуваєш цього?
— Я поки не відчуваю.
— А взагалі, коли ти бачиш кінець цієї війни, якщо не зараз?
— Якщо чесно, я навіть боюсь давати якісь припущення, коли війна може закінчитися.
— Ти зачепила тему, що люди голодують, наприклад, у Костянтинівці. А чому вони не виїжджають?
— Я теж багато разів замислювалася над цим питанням. Ми дуже багато таких людей зустріли, які говорили: ми не поїдемо до наших дітей, які перебувають у Києві, бо ми просто їм будемо тягарем. Вони нас годуватимуть, вони самі дуже важко справляються, бо у Києві все дорожче. Ось як ми ще робитимемо їм проблеми? І вони кажуть, що от, дивіться, мої родичі тут на кладовищі поховані — ми теж хочемо бути тут. Тут наш дім, тут ми виросли, тут ми все зробили своїми руками. Вони просто не бажають, навідріз відмовляються кудись їхати. Були випадки ще у Лимані. Нещодавно згадувала одну бабусю, яку ми там зустріли. Її вивезли до Західної України. Кілька разів на неї подивилися, що вона з Донбасу — повертайся назад. І вона повернулася назад. Їй було неприємно відчувати те, що на неї дивляться по-іншому, бо вона розмовляє російською, не українською. І потім у неї склалося таке враження, що вона там не вдома, і повернулася просто додому. Дуже різні індивідуальні випадки, позиції різні у людей.
— Ти зараз відчуваєш напруженість усередині України серед людей через те, що люди продовжуть розмовляти російською?
— Я б сказала, так: тим, що росіяни напали, вони просто в цьому випадку об’єднали Україну. І навіть якщо була напруга перед початком вторгнення, люди самі собі сказали: ні, російська — ні. Ми говоритимемо українською, ми вивчимо, якщо не вміємо, ми вивчимо досконало, ми наших дітей навчатимемо, і воно якось все ось плавно перейде. Але, звісно, цей процес нелегкий. Це не так, що з дня на день кожен прокинеться зранку і скаже собі: ось сьогодні я ось такий. Я чудово розумію, що навіть у тому ж Харкові, в Харківській області люди говорять російською, і до мене ставлення трохи інше, ніж, припустімо, у Києві, коли мене потім запитують, чи я українською розумію, і в мене таке відчуття завжди, що це таке підступне питання.
— Ми вже про це говорили: в Україні ти спілкуєшся і з воїнами, і з цивільними щодо їхнього ставлення до завершення війни, — а чи спостерігаєш ти за тим, що думають українці в Чехії, які виїхали, стосовно її завершення? Ти слідкуєш за їхньою думкою?
— Так, звичайно, стежу, і я бачу також, що дуже багато змінюється, що коли спочатку люди вірили, що війна якось наблизиться до свого завершення, зараз теж трошки у людей починають здавати, мабуть, нерви. Звичайно, це залежить від того, яка атмосфера зараз у Чехії склалася. Я також чудово розумію, що в Чехії ми зараз розділилися на тих, які «за» і «проти», і ось десь у середині така сіра зона. Я розумію ситуацію багатьох українців, які сюди приїхали у зв’язку з війною, що вони якраз ось бачать ці зміни, і деякі навіть чехи дуже активно, агресивно ставляться до людей, які поїхали від війни.
Я хотіла б сказати їм, що я сама колись приїхала сюди в 1997 році, і моя сім’я тут теж жила якимось чином, що це абсолютно, напевно, нормально, що ось така ситуація склалася. Коли я була маленька, у нас теж траплялися випадки, коли ми боялися з мамою говорити російською, тому що це погляди неприємні, це різні виклики — ось повертайтеся назад, звідки приїхали. Їм було байдуже, що ми з Казахстану, що ми не з Росії.
— Ти сказала, що ставлення до України у зв’язку з приходом нового уряду в Чехії трохи змінилося. Що ти відчуваєш і бачиш?
— Ситуація дуже складна. Звичайно, я стежу за Україною, і ми намагаємось взагалі працювати так, щоб бути трохи нейтральними. Ми чудово розуміємо, і мене завжди дратує, коли хтось каже: ви «за» чи ви «проти»? Ось, припустімо, я бачу в Україні корупцію, звичайно, що я про неї розповідатиму, бо кожен місцевий житель мені скаже: розповідайте про корупцію, ми хочемо її позбутися, а як ми її позбудемося, якщо ви не говоритимете. І ось потім таке ставлення тут у Чехії, коли, припустімо, ті, хто за Україну, говорять: ви не кажіть про корупцію, це небезпечно, зараз цю тему не треба порушувати. Різні ситуації бувають, реакції різні, і, звичайно, я стежу за політичною обстановкою в Чехії, яка ще більше посилює ось цю різницю в соціумі, настрій, «за» — «проти», хто який. Не знаю навіть, як до цього ставитись. Я намагаюся бути нейтральною, але, звичайно, я про це думаю.
— Чехія залишається для України надійною союзницею — це і снарядна ініціатива, і генератори, і відновлення лікарень. На твою думку, Чехія зробила для України достатньо, чи навіть більше, ніж достатньо?
— Ми маленька країна, і треба розраховувати на це. У нас особливо нема чого дати, але, думаю, ми зробили досить багато. Що стосується ініціативи щодо боєприпасів, це одна з головних речей, яку знають в Україні. Коли ми, припустімо, з кимось новим знайомимося і говоримо, що з Чехії, особливо коли з військовими, вони кажуть: о, Чехія нам допомогла, коли нам треба було. І гадаю, що це завдяки нашому президенту Петру Павелу, який цю ініціативу запропонував, і вона працює. Я дуже рада, що вона працює, і навіть от коли ми говорили про зміну політичної ситуації, все-таки це одна з речей, яка не зникла, яка так чи інакше залишиться як допомога для України від Чехії.
— А ти коли приїжджаєш в Україну у відрядження, бачиш наочно цю чеську допомогу, або якось відчуваєш її, не тільки через те, що військові кажуть: ти приїхала та побачила генератор — він там стоїть?
—Так, звичайно. Наша робота також полягає в тому, що коли, припустімо, йде якийсь збір грошей і вже щось купується, щось відправляється, ми намагаємося показати, що реально ті гроші, які чехи тут збирають, хто завгодно може надіслати гроші, щоб допомогти Україні, — і що ось реально щось купується і відправляється в Україну. Я дуже рада, що ми можемо це робити, тому що ми потім даємо реальне відчуття того, що ця організація дійсно допомагає, і що люди потім можуть давати гроші і вірити цій організації. Так, ми теж бачимо цю допомогу в Україні.
— Як ти ставишся до українських чоловіків, які виїхали за кордон після 2022 року?
— Це дуже цікаве запитання, і я думаю, що я не та, хто повинен на нього відповідати. Тому, коли ми відзняли репортаж з тими людьми, які перебувають на лінії, піхота, я їх питала: як ви до цього ставитеся? І мене дуже здивувала відповідь: ми їх розуміємо. Ми розуміємо, чому вони поїхали. Ми їм не бажаємо смерті, ми не бажаємо їм нічого поганого, і подивіться: ті хлопці, які виїхали до Чехії чи до Словаччини, чи до інших європейських країн, нам посилають гроші, контактують з нами, допомагають, тому що знають, що вони це можуть зробити по-іншому. Що вони не в змозі взяти до рук зброю та почати когось вбивати чи стріляти — це не для кожного. І вони ще нам потім говорили, що, уявіть, сюди привозять хлопців, які не хочуть воювати. І що нам з ними робити? Їх або вб’ють одразу, або вони дезертують. Для нас це більше проблема, ніж мати когось, хто реально туди йде з почуттям, що він йде захищати свою країну. Мені здається, з цього виходить одна річ — це те, що кожен має свою роль. І, напевно, на сумлінні кожної людини, яким чином вона здатна допомогти своїй країні. Якщо він не може воювати, він відчуває, що він не хоче гинути, але він намагається компенсувати це якимось іншим чином, то чому ми повинні на них дивитися крізь пальці? Чому?
— Напевно, треба сказати про те, що не всі, на жаль, з тих, хто перебуває за кордоном, допомагають грошима і посилають щось в Україну. Вони якось спостерігають десь збоку, що відбувається.
— Можливо, слова цього піхотинця могли б якось донести, що, навіть поїхавши, можна допомагати Україні.
— Ти минулого року разом із журналістом Міхалом Кубалом зробила величезне інтерв’ю одразу з двома президентами — Петром Павелом та Володимиром Зеленським для Чеського телебачення. Як тобі в такому амплуа, коли ти в імпровізованій студії записуєш, а не в полі з камерою, де дуже небезпечно?
— Дуже незвично, і я набагато краще почуваюся в полі з камерою, і з простими людьми, якщо чесно. Тому що це величезний стрес і відповідальність. Звичайно, розмовляти з людьми — це теж відповідальність, але, з іншого боку, воно більш контактніше. Люди відкриваються, з ними можна поговорити не тільки про зйомку, але можна поговорити про їхнє життя, про те, що їх турбує, про те, як вони бачать майбутнє. І якось для мене це, мабуть, важливіше, ніж робити інтерв’ю. Звичайно, це теж важливо, я розумію, яка там була відповідальність, але для мене легше і приємніше розмовляти з простими людьми. Бо з президентом за чашкою кави особливо не поговориш.
— Кожного разу, обираючи зі своїм партнером, оператором Яном Ширґером локації для зйомок в Україні, на що ви спираєтесь? Як обираєте, що важливіше показати? І за ці чотири роки який матеріал для тебе став найважливішим?
— Ми раніше якось планували: от поїдемо туди, зробимо щось. Але практика останніх місяців показує, що всі ці плани ламаються, бо ти приїжджаєш в Україну — там енергетична криза. Там постійні удари по енергетиці. Звичайно, ми не робитимемо теми, які ми підготували, але робитимемо актуальну інформацію, показуватимемо те, що саме зараз відбувається. Тому в нас зараз така тактика, що у нас є кілька тем, які, якщо що, ми можемо зробити, але потім ми перед тим, як виїжджаємо, готуємо просто серію сюжетів, у яких ми знаємо, що це зараз актуально, це могло б піти саме в цей період. Тож намагаємося працювати якось таким чином.
— Який матеріал залишився в серці? Можливо, якась історія?
— З тих матеріалів, які ми робили в останній час, то я б розповіла історію про трьох сестер. Три сестри жили у Добропіллі Донецької області, кожна у своєму селі. Коли фронт почав наближатися, це було влітку — росіяни проникли з північного сходу від Покровська і почали наближатися до Добропілля, сестри з’їхалися до однієї сестри у Ганнівку — село поруч із Добропіллям, і потім вони думали, як їм виїздити. І ми їх якраз у цей момент зустріли. Але справа в тому, що у цих сестер і кури, і кози, і чого там тільки не було, і гуси, і плюс ще корова і теля. І ось вони не знали, як їм перевести це все на 500 кілометрів до Кіровоградської області. І ми стежили за цією історією та повернулися до них зараз у січні і дознімали її. І показали, як люди живуть, як вони переїхали. Але в цій історії мені найбільше сподобалося, які ці жінки прості, яких і у нас у Чехії дуже багато. Просто живуть, їм нічого особливо не треба. І наскільки вони були глибокі, наскільки кожна по-іншому сприймала ситуацію. І одна з них, Наталя, нам каже: дрони літають високо-високо. Один виглядає як листочок — і показує листок кукурудзи, — а інший як жучок. І ось ти дивишся на них, і тобі просто дуже шкода, що прості люди повинні ось так сприймати це все. І плюс, в цьому для мене найважливіша емоція — це сила, яка ось у цих жінках, які вже віджили дуже багато років, у них вся історія вже позаду, ну, звичайно, багато років ще попереду, — і ось війна: наскільки вони сильні, наскільки ось у таких простих людях є сила, яку я б побажала кожному з нас.
— Розкажи, будь ласка, найнебезпечнішу історію. Ти на гранату ледь не наступила?
— Це Ян розповідає. Він за мене боїться, тож він бачить гранату там, де її немає.
— Після цієї історії з гранатою нової не було такої жахливої та небезпечної?
— Так, була. Ми були у листопаді у Костянтинівці. Так як війна змінюється, технології змінюються, то такого я ще ніде не бачила. Ми туди заїхали під туманом, тож якось ще більш-менш можна було. Дрони не так літали. Ми зупинили машину і потім пішли пішки. Ми були з військовими, з класними хлопцями з 24-ї бригади, прес-офіцер Олег Петросюк. Ми зайшли пішки до Костянтинівки, відзняли матеріал, але протягом дня стало ясно, піднявся туман, і вже все було видно. Щойно все почало бути видно, то я ніколи не чула стільки дронів, стільки всього, і таку активність. Це що там летить десь міномет чи граната чи щось, тобі вже плювати. А те, що дрон дзижчить — це вже дуже лячно, бо ти знаєш, що він шукає ціль і що ти одна з можливих цілей. І коли ми вже поверталися назад до машини, то ми йшли, напевно, години чотири, туди йшли дві, назад чотири, бо кожні 20 хвилин ми десь ховалися. То ми ховаємось у будинку, то ми ховаємось під кущем. Дуже турбує те, що війна перейшла в якусь таку дивну фазу. Бо раніше відчувалися якісь правила бою. А тут якась маленька комашка тебе може вбити. І людина за комп’ютером — оператор дрона, ось десь літає, щось там піднімає і шукає свою ціль.
— Напевно, треба сказати про те, що ця твоя нагорода — ще й трохи нагорода Яна.
— Так, звичайно. Я дуже буду рада, якщо ти це скажеш, бо я з цим цілком погоджуюся.
— Тендітній дівчині без підтримки в таких складних умовах нестерпно б було.
— Хотілося б бути правильною феміністкою і сказати, що все це зробила сама, але я тоді збрехала б.
— Зробила ти, звісно, все це сама. Але я розумію, наскільки важливо відчувати, що поряд з тобою є людина, якій ти довіряєш, на яку можеш покластися. Але незважаючи на це, можливо, були якісь моменти, коли ти говорила: все — це востаннє?
— На початку війни. Роль Яна дуже важлива, і вона більша, ніж реально люди бачать. Людина за камерою, але він не людина за камерою. Він людина, яка стежить за безпекою. Він людина, яка мене постійно штовхає для того, щоб я почала щось робити, тому що я втомлююся там. Я вже просто не можу. Він каже: ні, Дашо, давай вставай, треба ось це, треба ось це, треба ось це. І я роблю, роблю, дзвоню, і готуємо, і їдемо, і знімаємо. Це теж його роль. Це людина, яка займається моїм інстаграмом, тому що я займаюсь твітером. Я дуже-дуже за все йому вдячна. І плюс він ще мій великий вчитель. Тому що я не пам’ятаю тієї війни, яка була з початку 2014 року, бо я не була в Україні. А Ян все це прожив, усе це пройшов із іншими репортерами. І тому він саме та людина, яка мені дає ось це все, ось цю інформацію, підготовку. І все вміння, і розуміння цілого контексту. Тому що, звичайно, говорити, що війна почалася 22-го року, ми не можемо.
— З-під твого пера вийшла вже не одна книжка. Перша книжка була «Під щитом Харкова». Інші ти написала у співавторстві зі своїми колегами із Чеського телебачення. А зараз ти над якоюсь новою працюєш? Ян штовхає тебе?
— Штовхає, звичайно, штовхає. Закінчиться війна, і люди захочуть читати ці історії. Я розумію, що зараз багато війни для деяких людей. Але я хотіла б, щоб вона потрапила до людей, щоб вони її читали, щоб вони хотіли її читати. Тому ми думаємо, але треба підібрати історію. Тому що історія про нас не має значення. Важлива історія про тих людей — і стільки ми дуже класних людей зустріли в Україні за ці чотири роки. Можливо, це навіть одна із причин, чому ми туди повертаємось. Ось через цих відкритих, красивих, стійких, відважних людей. І через пам’ять про тих, кого вже немає з нами, яких ми також зустріли.
— Наостанок декілька слів від тебе українцям.
— Будь ласка, витримайте! Тому що, якщо ви не витримаєте, ми теж не витримаємо. А ми туди їздимо, і я, і Ян, — ми туди їздимо лише через вас. Лише через чеських глядачів. І друге, напевно, що я можу побажати, — це не думайте про чехів, що всі чехи такі погані, що вони критикуватимуть. Є між ними всякі люди, але вони скрізь такі.
— Так само і в Україні?
— Так само в Україні. Щоб вони не мали почуття, що місцеві люди проти них, бо це неправда. Дуже багато хто підтримує Україну, дуже багато хто підтримує українців, і дуже багато хто хоче, щоб Україна та українці витримали. Витримали до кінця, і я всім просто бажаю миру. Миру, щоб усі могли виспатися, щоб усі могли відпочити, побачитись зі своїми близькими, зустріти своїх чоловіків, які повертатимуться з фронту. Це єдине можливе уявлення, ось якось пам’ятати ось цей момент. Це те, що вам може допомогти витримати все це до кінця.
Також на цю тему
-
Журналістка з українським корінням висвітлює війну на Чеському телебаченні
Ілона Засідковичова, чеська журналістка з українським корінням, уже кілька років висвітлює для чеського глядача події війни Росії проти України
