Бути балериною в Чехії: історія Катержини Остапенко
В ній тече українська та російська кров, але вона говорить чеською та представляє чеський балет. Катержина Остапенко — солістка балету Сілезького театру в Опаві. Її батьки, танцівники балету, познайомились у Чехії в 90-х роках: батько з Росії, мати — з України. Катержина народилася в Оломоуці, а її батько спершу був проти того, щоб дочка продовжила сімейну справу.
«Тато завжди казав, що не хоче, щоб я була балериною, краще вже водійкою вантажівки. Бо робота дуже важка — фізично й психологічно. Не можна переїдати, треба тримати фігуру. М’язи треба тренувати, щоб красиво виглядали. Бо для глядача було приємніше, якщо дівчина важить не 100 кілограмів, а виглядає як балерина. Балет треба любити. Тато не хотів, бо знав, що це означає, що це важка праця, все болить, кров, сльози, піт. Це складно. Але я все одно спробувала».
Любов Катержини до балету перемогла — вона почала навчання у шість років, і батьки все ж таки підтримали її у цьому. Після школи в Оломоуці та консерваторії у Брні вона отримала запрошення до Опави — невеликого міста в Моравськосілезькому краї з багатою історією і власним театром. Цей театр ще з 1805 року є місцем, де оживають історії та зустрічаються люди з любов’ю до культури. У репертуарі — драматичні вистави, опера і балет.
«Для мене це дуже дружнє і приємне місце, тут чудові люди. Це дуже гарне місце, бо тут немає надмірної конкуренції, і ми співпрацюємо навіть з драматичним відділом, що супер, бо так не скрізь. Мені дуже подобається тут працювати. Тут все відбувається на дуже дружній основі. Ми всі балерини — усі солісти. Бо нас небагато. Нас тільки дев’ятеро. У великих театрах 30—40 артистів, а нас справді мало. Кожен із нас — як соліст, і завжди все залежить від нашого балетного керівника, Мартіна Томса, який вирішує, хто буде грати головну роль. Але потрібно старатися, щоб отримати роль. Ми, як балет, підпорядковуємося опері, бо цей театр лише драматичний та оперний. І ми підпадаємо під оперну частину, де виступаємо у всіх операх, оперетах, мюзиклах. І ще маємо свій власний балет. Одну прем’єру на рік».
Наступна прем’єра запланована на грудень — на сцені театру покажуть «Лускунчика». Особливістю опавського театру є те, що разом із професіоналами на сцену виходять і аматори.
«У нас дев’ять професійних танцівників. Щоб балет виглядав чудово, ми завжди запрошуємо гостей. У нас постійні гості з 2019 року — танцівники з клубу латиноамериканських танців. Також залучаємо дітей, дівчат із художньої школи в Опаві. Минулого року у нас була вистава «Собор Паризької Богоматері». Там допомагали студенти консерваторії Танцювальної школи в Остраві. Цього року теж співпрацюємо з ними. Щоб балет не виглядав порожнім, краще мати більше людей на сцені. Це складно, коли треба координувати людей, коли вони не можуть зробити все. Вони мають екзамени перед виставою. Ми завжди намагаємося допомогти: якщо хтось стоїть неправильно, підказуємо положення ніг, рук, щоб виглядало красиво. Ми завжди раді допомогти».
Попри те, що Катержина народилася в Чехії, вона відчуває себе українкою. Вона з теплом згадує своє дитинство, адже щоліта відвідувала бабусю і дідуся у Кривому Розі.
«Я їздила туди із народження. Завжди на літні канікули з мамою до бабусі. Там завжди було дуже спекотно. Пам’ятаю соковиті фрукти.Мені дуже подобалося, бо ми також їздили на море. Сідали у потяг, у такі купе, де полиці у два поверхи — це було справжнє задоволення. Завжди їздили на море, це було чудово. Я дуже любила Україну».
Вона також обожнює українську кухню. Улюблена страва — вареники з капустою й картоплею. Не зовсім дієта для балерини, але часом можна собі дозволити. По завершенні війни Катерина мріє знову відвідати Україну — Дніпро, де живе тітка та двоюрідний брат, а також Київ, де була лише один раз.
«Багато не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як з мамою ходили на площу, там фотографувалися з голубами, це добре пам’ятаю. Мені було близько 15 років. Тобто це одинадцять років тому. Київ красивий, великий. Культура. Головне — костели, храми, вони неймовірні. Ми православна родина, тож храми просто вражають. Тут такого немає».
Як і всі українці, Катержина мріє про мир та закінчення війни. З початком повномасштабного вторгнення вона, як і більшість чехів, допомагала українцям.
«Вони були налякані, що зрозуміло — все нове, чуже. Дехто з місцевих мав тенденцію нападати на біженців, що я не розумію. Це справді не по-людськи. Я розуміла їхній страх за сім’ю: де жити, працювати. Поки що я, мабуть, не зустрічала жодного українця, який би не працював. Завжди бачила, що вони справді працюють, а не просто беруть гроші у Чехії. Я хочу, щоб війна нарешті закінчилася, щоб був просто мир і щоб країни домовилися, це головне для нас. Постійно відчуваю, що люди вже забули, що війна ще триває. Вони знали, що у 2022 році вона почалася, але здається, що зараз багато хто забув, що війна все ще триває».
