Тиск і відчуття провини: що переживають українські чоловіки за кордоном
Українську в Празі чути всюди: у трамваї, в супермаркеті, на будівництві. Серед тих, хто нею говорить, чимало чоловіків, які опинилися тут уже під час великої війни. Про них в Україні говорять багато, а от самих їх чують рідко. А будь-яка спроба описати досвід українських чоловіків за кордоном за замовчуванням сприймається як виправдання.
Чехія прийняла найбільше українських біженців на душу свого населення в Європейському союзі. Наприкінці вересня 2026 року, за даними МВС, тимчасовий захист у країні мали понад 402 тисячі людей, з них понад 186 тисяч — чоловіки.
«Як ти тут опинився?»
Знайомство з будь-яким чоловіком у Чехії зазвичай починається традиційно з одного і того ж запитання: як давно ти тут і як опинився?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
І відповіді на нього дуже різні. Одні виїхали легально: батьки трьох і більше дітей, люди з інвалідністю, опікуни, студенти, хлопці 18—22 років після торішньої зміни правил виїзду. А є і ті, хто працював за кордоном ще до 2022 року. Інші перетнули кордон нелегально.
Найвпевненіше відповідають ті, хто жив тут іще до 2022 року. На обличчі з’являється усмішка, мовляв, я тут давно, мене ні в чому не звинуватиш.
Усі співрозмовники попросили залишитися анонімними, тож їхні справжні імена і деякі сфери діяльності змінені.
Склад як початок нового життя
37-річний Олег виїхав легально: донедавна мав законно оформлену інвалідність, яку вирішив не поновлювати. Каже, що міг повертатися в Україну, але боявся одного разу заїхати й не повернутися, мовляв, а раптово внесуть зміни у законодавство. За півтора року він звик до нового життя і вирішив не втрачати цей шанс.
Як і багато українців у Чехії, Олег працює на складі. Через проблеми зі здоров’ям лікарі заборонили йому піднімати важке, тож він не носить коробки, а сканує товар і комплектує замовлення.
«Спочатку було принизливо, — зізнається він. — Я звик, що це я зазвичай на роботі роздаю завдання. А тепер мені двадцятип’ятирічний бригадир вказує, що маю робити».
Прірва між двома світами
Чоловіки кажуть, що після переїзду швидко з’являється прірва між тобою тут і домашніми та друзями вдома. Хоча багато хто й досі не знає, що ти поїхав, ті, що знають, не дуже охоче виходять на зв’язок. «Дехто відверто заздрить і каже це прямо в очі!» — каже Тарас із Києва, 32 роки.
Тарас розповідає, що докорів від родичів не чув, але вони просто зникли. «Точніше, виглядає так, що я зник для них. Ну, просто вони першими ніколи не пишуть. Здається, вони уявляють, що ми тут як в раю. В якийсь момент і ти перестаєш питати традиційне «що ви там?». Спочатку було соромно, потім вже якось і байдуже. Але найближчі, з якими був роками, залишаються на зв’язку, хоча він теж слабне з кожним роком».
Від українок у Празі, за словами співрозмовників, докорів вони не чули. Мовляв, якщо ти вже тут, серед нас, то ми тут усі знаємо, як бути чужинцем. Хоча визнають, що все дуже залежить від оточення. Адже у Чехії є й чимало жінок, чоловіки яких воюють. «Якщо зайти, скажімо, у Threads, там таких дописів безліч і в коментарях тебе просто «розірвуть». Коли спілкуєшся особисто, ця стіна трішки слабшає», — додає Тарас.
«Тут ти ніхто»
Іван, 36 років, із Харкова, працює біля Праги на будівництві. Робота важка, але для нього це єдиний спосіб заробітку. Він каже, що найбільше по ньому вдарила втрата статусу: тут ти ніхто. Визнає, що йому важко вибудовувати зв’язки: комунікація — не найсильніша його сторона. Тому довелося йти, куди брали.
«Орендуємо квартиру ще з кількома хлопцями. Я різне бачив у житті, це не критично, але коли тобі понад 35, то жити а-ля в гуртожитку — так собі. Орендувати самостійно поки не виходить».
Найкраща ситуація в тих, хто зберіг свою роботу онлайн чи може працювати з будь-якого куточка світу. Але так можуть далеко не всі. Хто влаштувався краще, живе сам, але більшість знайомих — по двоє-троє, бо винаймати житло самому в Празі дорого: ця витрата «з’їдає» понад 70% заробітної плати.
«Як я можу танцювати, коли вдома таке»
Запитую співрозмовників, чи стежать за новинами з України. І тут відповіді дуже різні. Хтось видалив усі новинні ресурси, щоб ніщо не нагадувало про війну. Хтось, навпаки, постійно оновлює стрічку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Володимир, 33 роки, родом із Закарпаття, працює також на складі, а в Чехії вже майже 10 років. «У мене торік була ситуація, коли я, проживши тут стільки часу, відчував провину, якщо йшов на вечірку, куди мене кликали друзі. Як я можу танцювати, коли вдома таке (йдеться про минулорічну зиму під час масових знеструмлень — авт.). А ще мене просто розчавила ситуація, коли знайомі хлопці студентського віку перестали читати новини і знати, що вдома. Вони взагалі не цікавляться тим, що вся Україна була без світла і тепла всю зиму. Для мене це було просто приголомшливо», — каже він.
І така ситуація не поодинока, багато хто відмежувався. Хтось працює по 10 годин і не має на це часу, хтось робить це свідомо.
Твоя дорога до супермаркету
Найбільший тиск відчувають чоловіки, які раніше були активними користувачами соцмереж. А саме ті, хто активно їх вів раніше, бо після переїзду просто зникнути — не варіант. Та й життя йде далі, і показувати щось — нормально, але, як показує досвід чоловіків-емігрантів, — не для всіх.
Олег каже, що, маючи високий рівень емпатії та співпереживання українцям, лише через рік дозволив собі щось опублікувати в соцмережах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
«Я й сам раніше відписувався від хлопців, які постили щось з-за кордону. Мовляв, що ви мені тут показуєте, хизуєтеся. Але згодом зрозумів, що ти тут набуваєш нових знайомих, друзів серед чехів, і твоє життя йде далі. Те, що в Україні вважають хизуванням, коли ти виставляєш фото міста, насправді тепер твоє повсякденне життя. З України це виглядає, ніби ти серед чужоземної краси відпочиваєш. Але насправді ти просто тепер живеш серед цього, і це, умовно, твоя дорога до супермаркету».
Але це далеко не усім в Україні до вподоби.
«Одного разу я відповів на сторіс колишнього колеги з концерту. Він мені відповів злим смайликом. Я запитав, що не так, а він відписав: «бо ти не тут…», — розповідає Тарас.
Щось із паралельної реальності
Запитую, чи стикалися з питаннями на кшталт «а чому ти не на фронті?» від чехів.
«Один раз мене про це запитав чех, чому я не воюю, — каже Олег. — Я перепитав, чи це докір, чи йому справді цікаво. Він виявився правником, тому йому було просто цікаво, як це працює в нас. Я намагаюся тут багато з ким знайомитися, набуваю нових соціальних зв’язків, і скажу, що більше ніхто такого не питав. Усі в курсі, що в нас війна, нас тут стало надто багато, щоб нас не помічати, ми буквально всюди. Тож чехи знають, що відбувається, вони вже й самі показують мені відео з бусифікації. Тоді мені стає соромно вдвічі. Вони дивляться на ці відео як на щось із паралельної реальності, як на непорозуміння».
Чи повернешся?
Це питання майже завжди дає чесні відповіді. Співрозмовники кажуть, що не проти їздити додому, бачитися з друзями, але повертатися хочуть не всі. Відчули іншу якість життя навіть у чужинських умовах. Воліли б перевезти сюди рідних. Так зробило багато закарпатських родин, які віддавна в Чехію регулярно їздили на заробітки.
Також на цю тему
-
Український бойовий командир зустрівся з Петром Павелом, критикує українців у Чехії: чому не воюєте?
Євгеній Дудка, який воює вже п’ятий рік, із приводу українських чоловіків мобілізаційного віку в Чехії каже: чоловіки повинні воювати за свою країну
