Чеське пиво перемогло любов до театру: найпопулярніша українська вистава «Конотопська відьма» в Празі
Просто на сцені театру Hybernia в Празі, за 50 хвилин до початку найпопулярнішої української вистави режисера Івана Уривського «Конотопська відьма», із чашкою чаю в руці, мене зустрів виконавець ролі писаря Пiстряка, заслужений артист України Михайло Кукуюк. Розмістившись зручніше разом на головній декорації вистави, попередньо отримавши від артиста попередження, що вона фарбується, бо її, збираючи, щоразу підфарбовують перед кожною виставою, ми перейшли до легкої розмови, яка складнішала з кожною хвилиною, і навіть дійшли до виконання пісні «Гуцулка Ксеня» в неочікуваному варіанті.
— Ви в Чехії вперше?
— Ні, ні, ні, не вперше. Я сюди колись приїхав… Тут завжди подумки, але я своє розповім. Я забалдів від чешського серіалу, називається «Pustina». І тут є такий актор Ярослав Душек. Ну там ще купа, але я хотів на нього попасти. Я дізнався, в якому він театрі, і ми з дружиною приїхали. І я кажу: «ми ж в Чехії, давай пива трошки вип’ємо». Ну ми ж в Чехії. І я пам’ятаю ці от чотири ковтки, я не дуже пивоман, — і я зрозумів: ні на яку виставу тут я не піду. Це був якраз мій день народження. Ми з дружиною зробили такий гастро-гірсько-дружньо-по-всіх-містах тур. Ми з’їздили, ну як завжди, сюди і українство, воно завжди тобі допоможе відпочити і поїсти, і так далі. І я ніколи не забуду. Для мене Чехія… Взагалі для мене чехи трохи схожі на українців. Не ображайтесь там, поляки, не ображайтесь ні хорвати, але чехи мені чогось тотожні. Я знаю, що хтось каже абсолютно не так, але мені чогось схожі.
— Який це рік був?
— 2019-й.
— А окрім пива, що в Чехії подобається? Які страви, наприклад?
— Та все, ну це ж все, там: «вепрево колено», кнедлі, там все.
— А чеською щось сказати можете? Привітатися можете?
— Ahoj. У мене є тут багато знайомих, що живуть. Вони ще більше люблять цю країну. А коли людина хоче тобі показати свою любов, вони інколи надломлюють в тебе щось. Я зараз сам хочу перезакохатися знов в Чехію. Я дуже люблю цю країну. Дуже. Дай Боже Україні жити отак от. Я розумію, що тут свої проблеми в Чехії, але не такі, як в Україні. І сусіди якісь нормальні, і начебто не так багато. І якось воно спокійніше. Я бажаю нам оцього. Там хтось каже: «тут інколи буває сумно, нудно». Я бажаю нам такої нудності, відпочинку, абсолютного дзену.
— Скільки вже разів зіграли у «Конотопській відьмі», рахуєте?
— Ні.
— Не втомилися від неї ще?
— Ні, це ж наше. Це наша сатисфакція, наше все.
— А ви розраховували на такий успіх?
— Ні. Нормальна людина взагалі ніколи не розраховує на успіх. Як є, є певні верстви нашого шоу-бізу, які там десь щось собі вираховують, в тому щось бачать. Ми не такі, ми не аналітики, ми інтуїти. До речі, це ж більше жіноча така риса. Коли ти щось робиш, ти не можеш це пояснити, взагалі гарні речі ти пояснити не можеш, ти не знаєш, звідки воно йде. Воно от іде і іде.
— А яка найкласніша річ, яка пов’язана у вас саме з виставою «Конотопська відьма»?
— Те, що ми зараз з вами говоримо, — от вона найкраща річ. А завтра ми будемо в іншому місті, ще вище щабель цієї вистави, це такий вищий схід нагору. Є вистави, які там провисають, треба, щоб пройшов час, щоб вони відстоялися, і потім актори з іншим баченням, з іншими думками заходять в матеріал, а «Конотопська» — вона іде, іде, іде. Є ще пару вистав, які піднімають. Іван взагалі все мудро зробив. Я не знаю, звідки ця режисерська магія.
— А що значить, вистава підіймається? Ви ж постійно граєте, в принципі, одне й те саме, що і на репетиціях та інших виставах.
— Ні, воно різне.
— Це як?
— Треба подивитись вам дві вистави. Вони будуть різні — не текст, але інший настрій, це живе. Я не хочу наших кіноробів образити. До речі, в гарних фільмах, якщо взяти Бертолуччі, чи Довженка, чи Параджанова, — у них фільми, навіть фільми «Чорний птах», чи «Тіні забутих предків», — воно завжди по-різному дивиться. І так само «Конотопська відьма». Гарна річ, вона завжди попадає під твій настрій. Попса, вона завжди однобока. А от такі речі…
— Якщо у вас поганий настрій, то ви можете зіпсувати виставу? Вистава піднімає настрій?
— Вона піднімає настрій. Який у нас зараз, в українців, може бути настрій загалом?
— Жахливий, але я знаю, що люди в Україні знаходять якісь моменти для того, щоб все одно радіти життю.
— Ось це момент. Є моментики, є мамонти, а не моменти. Оце і «Конотопська відьма» — це таке виринання, що тримаємось. Це таке, як тоді в квітні, коли ми їх відкинули (йдеться про український контрнаступ — ред.). Зараз ми з вами побалакаємо, а потім будуть слухати наші слухачі цю розмову, і в момент прослуховування нашого інтерв’ю і якийсь наш боєць гине. Якась… Не буду казати погані слова, заходить, щоб нам вдарити. І оце головне, а «Конотопська» — це те, що тримає. Це як солдат бере собаку собі в окоп. Отримує листа від коханої. Зайняли, зачистили, якесь село наше звільнили. Наші здобутки на фронті — вони вищі, вони більші, вони потрібніші, і їхній подвиг — це більше. Але от такі речі — це тло, це тил, це наше підґрунтя і ґрунт, і надґрунтя — оце те, що тримає. А вони — це те, що скріплює, те, що небо тримає — те, що не впало на нас.
— А можна було б бути без мистецтва під час війни? Це можливо чи ні?
— Ні. Я зараз буду зарозумілим виступати та розповідати, що казав Черчилль, що казали великі, — фраза, по суті, одна й та сама: «якщо не потрібно мистецтво, то заради чого ми воюємо?» Ну, це безпосередньо сказав Черчилль. У нас є сюрприз для нашого глядача: сьогодні ми будемо збирати для «Едельвейсів». Я взагалі їх дуже добре багатьох знаю. 10-а окрема гірсько-штурмова наша бригада «Едельвейс». Ми проведемо аукціон і розіграємо сьогодні — буде мерч від театру «Франка»: це і шопер, і футболка, і, може, якась хусточка. Ми побачимо, будуть прекрасні якісь там подарунки від фонду «Повернись живим». І от ми на аукціоні розіграємо і все передамо нашим хлопцям і дівчатам.
— До речі, Театр Франка дуже активно допомагає українським військовим.
— От у день виїзду на гастролі ми відкрили пам’ятник Андрію Жованику — це командир П’ятого легіону. Вся його історія військова оповита легендами, якоюсь магією, міфами такими прекрасними, абсолютно правдивими. Він загинув у Соледарі — одним з останніх виходив, у стрілецькому бою, як справжній козак, як справжній воїн. Ми от відкривали П’ятий легіон дії — він тримає наші рубежі на одній з пекельних ділянок. Ось ми відкрили, це було у день виїзду: прийшли дітки, прекрасна наша молодь, стояла наша поліція. І парк на його честь. Людина в 48 років виглядала як в 30, він завжди був веселим. Виходячи з його девізу, безпосередньо Андрія Жованика, їх купа наших, тих, хто їздить, нас багато, тих, хто завжди допомагає. Я розумію, що таке наше спільне: не цураймося, обіймаймося, небагато нас є, і нас багато. Андрій Жованик казав, що життя — це пригода.
— Як так навчитися сприймати життя?
— З цим треба народитися.
— А українці зараз в Україні навчаються цьому?
— Ні, ні, ні. Ми вчимося, але ось такі речі — це генії. Розумієте, є таланти, є генії. От він був генієм. В нього був сон, він 2014-го пішов воювати, а потім ця незрозуміла возня, коли з 2017 по 2022 рік — війна, не війна… Що це таке? Наші деякі зірки їздять в Москву на гастролі. Він поїхав відпочити в Карпати, вдарився там головою об кам’янюку, і в нього видіння: йде він з палками, з лижами до Одіна в Асгард, а Одін йому каже: «Ти до мене приїдеш, але ти як справжній вікінг прийдеш до мене зі своєю зброєю».
— А ви геніальний чи талановитий?
— Я — ні, тому що геніальні в нас тільки наші військові, а ми їм просто допомагаємо. Я такий, який… От моє прізвище, воно абсолютно мене охарактеризує, я — Кукуюк. Хто таке дав прізвище, я не знаю. Я не туди і не сюди.
— А чому ви так ставитеся до свого прізвища? Хоча ви як актор — ви ж могли ще до початку своєї акторської діяльності його змінити.
— Не міг, не міг. Я вже у мами в животі, я їй вже заважав грати. Вона на сцені Житомирського театру — народна артистка України Антоніна Феофанівна Паламарчук. Я в животі вже щось грав. Народився за сценою, за кулісами. Я по-іншому… А це був час, що не винайшли, а я вже короткозорий був, дуже сильний, в мене мінус 10, але я знав, що я буду дотичний до театру. Потім винайшли ці прекрасні штуки під назвою контактні лінзи, я їх зараз ношу.
— А поки їх не винайшли, як ви грали?
— Я не знаю. Ну, так якось склалося.
— Чи вам було зручно, що ви нікого не бачите?
— А потім лисий. Я розумів, що мені треба щось головою робити, бо так, як у мене цими пасмами воно росте, а потім раз і пішла — ну, щоб актори, всі актори, ну, там, Коннері, хто там, — всі носили накладки. А тут раз, і пішла мода, якось так доля оберігала.
— Це ж брутально, модно.
— Це зараз стало. Ні. Що приклади, і ще у радянському кінематографі, світовому, всі носили, всі співаки, трошечки щось вдягали. От якось так складаються навколо обставини, що все добре, є партнер у мене прекрасний, і один, і другий, і ті, хто зі мною на ролі, і театр Франка — що може бути кращим? І те, що зараз я от з вами розмовляю, з гарною жінкою, а потім ще зіграю виставу, — що ще треба?!
Також на цю тему
-
«Кафка непростий для театру»: Іван Уривський представить у Чехії свою нову виставу
Уже цієї суботи, 19 жовтня, у театрі «Рококо» в Празі відбудеться прем’єра вистави «Перевтілення» популярного українського режисера Івана Уривського
