«Кафка непростий для театру»: Іван Уривський представить у Чехії свою нову виставу
Уже цієї суботи, 19 жовтня, у театрі «Рококо» в Празі відбудеться прем’єра вистави «Перевтілення» популярного українського режисера Івана Уривського. Над виставою за оповіданням Франца Кафки режисер працював у тандемі з талановитою драматургинею Анною Турло, яка відома і українському, і чеському глядачеві своїми режисерськими роботами. Ми поспілкувалися з Іваном та Анною в різних локаціях і в різний час — із Іваном у театрі «Рококо», а з Анною після її режисерської вистави про депортованих дітей «Я повернуся», яку привіз до Праги київський театр «Золоті Ворота».
— Іване, ви з кінця серпня у Празі, тут працюєте над виставою за оповіданням Франца Кафки «Перевтілення». Чому Прага? Чому Кафка?
— Прага і Кафка йдуть пліч-о-пліч багато років. Надійшла пропозиція, і ми починали з української класики насправді. Дуже багато варіантів, бо вибрати матеріал — це не так просто. Потім ми зупинилися на Кафці — це була більше пропозиція театру. Але насправді це дуже цікава історія для мене, бо з першого погляду може здатися, що Кафка — Прага — це якась банальна штука. Насправді я так вже не думаю, бо це світова класика і, як я знаю, в Чехії не так багато йде Кафки. Але у нас, наприклад, я ставлю Франка, Лесю Українку, Коцюбинського, для прикладу — це саме тут Кафка, тому це дуже логічний вибір. І мені подобається, що Кафка жив тут і ходив сюди — як ми знаємо, тоді це було кабаре, але він приходив в це місце, де ми ставимо виставу. В театрі «Рококо» було кабаре, де бував Кафка — це крутий збіг, і ця штука надихає, бо ми ж робимо виставу за текстами Кафки і за текстами трішки не Кафки — за мотивами Кафки. Кафка — класний автор, і я давно хотів з ним попрацювати. І дуже круто, що так все збіглоси. Кафка саме виникає в Чехії в цьому театрі.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви звернули увагу на стереотипи відносно української драматургії, нібито вона проста, хоча, на вашу думку, з неї можна розкручувати пристрасті рівня Шекспіра. Що можете сказати про драматургію, яка закладена у повість «Перевтілення»? Чи складніше зараз над цією виставою працюється, чи легше, через те, що не потрібно шукати складнощі у простому, тому що у творі багато прихованих сенсів?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— Ви розумієте, українська класика різна. Тобто, звісно, є простіші тексти, є складніші. Це хибна думка, що вона дуже проста, що вона примітивна — це дивлячись на те, як на неї подивитися, як прочитати, і Кафка зовсім інший. Кафка писав в інших умовах, ніж той самий Карпенко-Карий або Кропивницький, якщо брати українських класиків — це різні тексти, і Кафка всесвітньо відомий. Розумієте його тексти, вони про дитинство. Всі ми в школі читали, напевно, Кафку, читали «Перевтілення». І це такий текст дитинства, когось він лякав, когось він відлякав від прочитання всього Кафки. Бо він достатньо такий темний, такий філософсько-туманний, тобто ти читаєш — такий туман трішки виникає, ти хочеш все це якось зібрати в голові, інколи, на перший погляд, абсурдистські якісь речі, і це може відштовхнути. Але це якийсь текст з дитинства для мене, і саме так ми підходимо до вистави, тобто в ній є якесь дитинство і моє, і, я думаю, багатьох людей. Він відрізняється від української класики — це нормально, як і німецька класика, як французька класика відрізняється від української. В української є своя природа, своя енергія, своя філософія. Так, її не дуже багато знають в Європі, але потрошки, потрошки починають дізнаватися про класику, про сучасну драматургію. Це природно. Ми втратили на це деякий час, щоб у гарному сенсі рекламувати, після того, як Україна стала незалежною, щоб рекламувати своє — своїх драматургів, своїх авторів, — тільки зараз якось все бурхливо відбувається, на це треба час. А Кафку, думаю, знали дуже-дуже багато років, і знають, і люблять, і ставлять. Він насправді для театру не дуже простий.
Купити квитки на виставу «Перевтілення» (Proměna). Вистава йде чеською мовою.
— А чим він непростий?
— Ну уявіть: людина прокидається і перетворюється на комаху.
— Ви говорите про форму. Як це буде виглядати?
— Форму, звісно, бо це як є багато постановок — це пластичні у багатьох випадках постановки, і це непросто. Цей текст для театру цікавий тим, що ось цією спробою його відкрити, як ти його прочитаєш, як ти знайдеш якісь ключі, щоб відкрити там ці дверцята перевтілення, — це така спроба у нас насправді, бо він дуже такий небезпечний для театру. Бо як вирішити цю історію — це така непроста задача. У нас буде свій варіант, свій погляд на це, ми спробуємо, тому це така спроба зазирнути у світ Кафки через призму нашу — нашої творчої команди.
— Наскільки небезпечний Кафка для акторів?
— Те ж саме. Є база тексту, п’єса, яка була в театрі, тобто ми на фоні цієї п’єси імпровізуємо, залишаємо оригінальні тексти Кафки, монологи, і Аня дописує саме драматургічну канву. Тобто у нас є новела, у нас є п’єса і у нас є свій варіант драматургії цієї історії. Це складний такий процес — це насправді вперше я пробую такий підхід. Не вперше прямо, але вперше цим пронизано всю виставу. Є тексти суто Кафки, є тексти за мотивами, тобто імпровізація акторів на якісь конкретні сцени з Кафки. Бо там насправді мало діалогів, там більше описовий твір, а я хотів саме драматичну виставу. Бо пластичних перевтілень я бачив багато, і мені хотілося саме, щоб ця історія була з текстом, і історія, де є діалоги — між сім’єю і Грегором.
— Це експеримент?
— Це не те що експеримент — це така спроба прочитати цю історію.
— Ви вже сказали, що працюєте з Анною Турло – талановитою драматургинею та режисеркою. Як вам з нею працюється, чи бачили ви її вистави?
— Я, до речі, не бачив Аніних вистав, от поїду зараз в Празі на її виставу, з якою приїжджає театр «Золоті Ворота», я піду перший раз дивитися. Взагалі я з драматургами не працюю. Такий момент, що в Європі я другий раз ставлю не в Україні, перший раз була Литва, зараз Чехія — і в Литві я працював з драматургом, і тут працюю з Анею як з драматургом. Це зручно насправді. Це дає більше можливостей, бо ми розуміємо, що такі тексти потрібно переосмислювати. Але ми там не робимо так, що дуже вільний якийсь переказ, ми просто робимо зони вільного переказу. Як на Кафку дивляться, умовно, актори, тобто, умовно, такий Брехт трішки, і Аня в цьому дуже сильно нам допомагає, і вона знає чеську — це дуже…
— А ви вже щось знаєте?
— Нічого не знаю. Мені Аня казала, коли я їхав, що я вже через місяць буду говорити чеською. Ні. Ви розумієте, в театрі мова специфічна, в якийсь момент ти з акторами починаєш спілкуватися жестами.
— Акторський склад вистави — це виключно чехи?
— Це чехи, і в нас є два українці, які грають невеликі ролі, але дуже важливі ролі. У нас сім людей: п’ять чеських акторів і два українські актори, які грають чеською.
— Виправте мене, але мені здається, що митець у своїй творчості розповідає про те, що його найбільше турбує. Зараз усіх українців найбільше турбує війна в Україні. Чи буде у виставі «Перевтілення» якось вплетена лейтмотивом ця тема?
— Ні, лейтмотив прямо в лоб про війну — тут такого не буде, це трішки не моя історія. Бо вплітати війну в виставу, прямо конкретику… Звісно, у цій виставі буде якась атмосфера, але не напряму, бо в театрі — це трішки по-іншому працює для мене, бо про це треба дуже обережно говорити і знати, як це говорити. Я навіть в Україні як ставлю вистави — та ж «Калігула», яка, можна сказати, про війну — там немає нічого про війну. Мені більше підходить такий стиль, бо говорячи про війну, ти можеш порушити якусь правду. Про це треба вміти — є документальне кіно, наприклад, є фотографія, які точно тобі скажуть якусь емоцію. А в театрі це складно. Наприклад, в мене був такий досвід, коли ми робили в Литві «Землю» — литовський актор грав Михайла, який йде в армію, який йде, умовно, на війну. І пояснити, щоб він грав цього українського солдата — це буде небезпечно, це буде неправда, він не зможе передати. Ви розумієте, напевно, про що я кажу. Тому про війну треба говорити — шукати в театрі якісь правильні образи. Чи знайдемо ми в цій виставі? Чи хтось щось прочитає? Це треба подивитися. Це треба дійти до цього. Але не обов’язково, коли їде український режисер в Європу, він ставить про війну — це, думаю, не обов’язкова умова. Це дуже звужує сприйняття нашої культури. Про війну треба говорити, треба мати позицію і мати інструменти, і ось це — пошук правди. Я шукаю ці ключі, як це сказати, чи буде це тут — це треба подивитися. Напряму не буде, можливо, через якийсь образ. Якщо хтось щось прочитає, якусь цю емоцію — це буде добре. Але в Чехії дуже багато знають про Україну, її дуже підтримують, дуже багато знають про війну в Україні — це дуже круто, бо Чехія дуже близька нам країна, мені так здалося по атмосфері. І тут людям говорити: «В нас йде війна», — треба, наприклад, менше, ніж в Угорщині. Тобто якщо ти ставиш в Угорщині виставу, треба, навпаки, це, і в нас була така стратегія — в нас злетіли постановки в Будапешті, але в нас була ідея, що там треба говорити — там люди не розуміють. У Франції ми були, наприклад, в Авіньйоні — люди не до кінця розуміють, що відбувається. І добре, що ми там грали «Калігулу» — ми могли після «Калігули» поговорити про війну, але це був фестиваль, тут трішечки інша історія. Я думаю, треба говорити, і я шукаю ці ключі завжди, як це правильно сказати, щоб не обманути, бо театр — це дуже небезпечна річ. Це не документальне кіно, і нам треба вчитися говорити про війну у нас в країні і за кордоном.
— Зараз на ваші вистави, особливо на «Конотопську відьму», неможливо в Україні купити квитки — вони розкуповуються за 15 хвилин. Це тому, що для українців зараз театр — це своєрідна опора?
— Ну, як опора? Просто люди знайшли щось важливе в театрі для себе, і вони йдуть за якоюсь емоцією, за тим, чого їм не вистачає. Тут не можна сказати, чому так вийшло. Так, відбувся якийсь стрибок, що прямо люди викуповують квитки на чотири місяці вперед. Це така дуже дивна штука, бо в перший рік війни повномасштабної ходив якийсь відсоток, і потім стався такий стрибок, і це дуже… Напевно, важлива штука для нас — для тих, хто робить театр, — бо люди знайшли в театрі якусь свою емоцію, свою якусь енергію, і вони хочуть побути з нами вечір. Це дуже цінно в такий час, і вони віддають інколи немаленькі гроші, коли ми робимо благодійні вистави — квиток п’ять тисяч гривень коштує, і ми можемо зібрати майже два мільйони на Збройні сили України. Це така штука, звісно, це приємна штука, і важливо, що ми можемо допомагати армії, що ми можемо якось працювати взагалі, що ми можемо випускати, і це людям цікаво — люди це хочуть дивитися. А чому люди ходять — це, напевно, у людей треба запитати, бо я не знаю.
— Я знаю, що ви дуже любите оперу. Чи відвідали вже чеську оперу?
— Я був в чеській опері — два рази навіть. Мені подобається опера, я займаюсь зараз оперою, я переходжу так плавно в оперний театр — починаю ставити опери. Думаю, що це треба просто: ти приїжджаєш до нової країни, нового міста, і ти повинен піти до опери, повинен піти до драматичного театру. Це для мене обов’язково, тому я був і в драматичному театрі, і на оперній постановці. Це просто як глядачу мені цікаво. Я про чеський театр дуже мало знаю насправді. Я був на «Гамлеті» в театрі ABC, я був на «Русалці» в Національному театрі і в Національному театрі я був на «Отелло». Я ще збираюся походити, подивитися, бо дуже складно вивчити за п’ять вистав чеський театр, як він існує. Навіть працюючи в театрі, за місяць-два це нереально, тут треба жити, щоб зрозуміти. Я тільки трішки-трішки промацав якісь моменти, для себе відкрив, щось так записав, відклав для досвіду, і все. Так з усіма виставами, де ти дивишся, в різних містах, бо кожен театр, кожної країни, відрізняється. Хоча все так схоже там: репетиція, актори, сцена, світло, звук, і все так, але дуже багато відмінностей. Якщо запитаєте про відмінність, то я вам зараз не скажу — це треба знати чеський театр дуже добре. А взагалі дуже схоже все: є репетиція, є актори, єдине — мова. І ти не відчуваєш так розмір сцени, як ти це відчуваєш з українськими акторами, бо ти не розумієш, про що, навіть з перекладачем, ти не розумієш темп, бо ти не знаєш тексту, ти знаєш його переклад. Це єдиний такий момент специфічний, який трішки, звісно, відрізняється, а так дуже багато схожих моментів. Там, звісно, репетиції можуть бути — там одна система, там інша.
— Буде після «Перевтілення» ще щось в Чехії?
— Не знаю поки. Далі буде в Україні вистав декілька, а далі подивимося.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Повна камерна зала A studio Rubín під час другої за день вистави «Я повернуся» у виконанні акторів київського театру «Золоті Ворота» періодично наповнювалася то сміхом, то схлипуваннями.
У виставі, в якій, здавалося, не може бути позитивних моментів, бо вона про дитячий біль від війни, про депортацію дітей і примусове утримання Росією, навіть знайшлося місце для гумору.
Зі втомленою, але, здавалось, задоволеною режисеркою цієї вистави Анною Турло ми почали спілкування ближче до 10-ї вечора, після закінчення вистави.
— Анно, дякую вам за таку чуйну виставу. З опису гадала, що буду плакати від початку і до кінця, але все ж таки ви дали глядачеві можливість трошки посміятися, незважаючи на те, що така тема. Коли зможуть її ще подивитися празькі глядачі?
— Я сподіваюся, що ми ще привеземо насправді, в нас для тих, хто не потрапив і дуже захоче, буде відеоверсія цієї вистави — ми професійно її знімали ще на прем’єрному показі, тобто там з декількох камер все знімалося, з відеовставками спеціальними — це такий «спешл» для тих, хто буде дивитися відеоверсію вистави. Вона буде у вільному доступі на сторінці «Золоті Ворота» і на сайті «Золоті Ворота» обмежений час, я так підозрюю, десь протягом тижня, але ми будемо її показувати. Власне, слідкуйте за анонсами. Але до кінця жовтня вже буде анонсований час, коли ми покажемо відеоверсію цієї вистави.
— Якщо говорити про те, що ви ще привезете її, то коли?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— О, дуже би хотілося, але це теж питання, тому що насправді ми стикаємося з питанням попиту, як було з цією виставою. Чому взагалі вона в «Рубіні»? Давайте почнемо з цього. Ми думали про якийсь трошки більший майданчик для цієї вистави, але в «Рубіні» відбулася перша читка цієї вистави, перша читка цієї п’єси, і для нас було важливо, для нас це був такий жест, що ми хочемо тут, де це починалося, ми хочемо, щоб воно знову прозвучало тут. Тому ми так це оформили, і ми перший показ наповнили достатньо повільно, я маю сказати. Але коли ми його наповнили, і я розуміла, що в нас ще є час до показу, ми говоримо: «Давайте два!» — щоб всі люди, які хотіли прийти, мали цю можливість. Тому ми зараз, напевно, в такому трошки пошуку виходу на українську аудиторію. Я сподіваюся дуже сильно, що люди, які читають вас, які вас слухають, теж будуть приходити, тому що це дуже важливо, щоб ми приходили не тільки на антрепризи. Я розумію, нічого не маю проти Ольги Сумської, по-чесному, я все розумію. Але, крім антрепризних вистав, є ще дійсно вистави, які говорять про важливе, і я не говорю тільки зараз про свою виставу: ми, наприклад, на фестиваль «Місяць України» привозили виставу «Чорнобильдорф» — ми дуже складно її продавали, ми розпродали все, але це був теж певний шлях. Мені так хочеться, щоб була театральна така українська спільнота в Празі, яка б слідкувала, вже ходила би один до одного на вистави, слідкувала б за цим. Ми розуміємо, що ми тут меншина, але, тим не менш, щоб у нас тут був свій такий маленький куточок, де ми можемо це розвивати, де ми можемо це робити.
— Можливо, українців лякає ця тема, тому що вона дуже складна?
— Українців лякає ця тема, чехів лякає ця тема, але це не означає, що про це не треба говорити. Мені здається, що це суперважливо, і я розумію, що часто прозвучить, що ми ще не перебуваємо на тій відстані, щоб говорити про війну. Але я сприймаю зараз такі вистави, і сучасну драматургію, як, наприклад, цю прекрасну п’єсу, яку написала для нас Оксана Гриценко, — я вважаю, що це дуже хороша п’єса і що вона не тільки з сьогодні на сьогодні, що вона буде мати свій час і, що цікаво, що вона буде трансформуватися з часом. Тому би мені хотілося, навпаки, більше сучасної української драматургії, мені би хотілося в принципі більше сучасної драматургії. Тому що, окей, нехай ця вистава буде йти сезон, півтора, два — не має значення, — але щоб ми могли через п’ять років сказати: «Окей, ми зробили ось цю рефлексію, ми зараз можемо її розглянути, чи вона актуальна, чи неактуальна», — і це для нашого розвитку перш за все, як людей, як суспільства.
— Ви, на щастя, маєте дуже багато роботи як режисерка та драматургиня, вже дуже скоро відбудеться прем’єра, на яку чекають усі — це прем’єра вистави «Перевтілення» за Кафкою. Ви працюєте у тандемі з українським режисером Іваном Уривським. Розкажіть про цю співпрацю. І як вам в ролі драматургині, а не режисерки?
— Це дуже цікаво, але в певних моментах, я думаю, тут важливо дотримуватися професійної етики. Я відверто зізнаюся, що мені більше все ж таки подобається роль режисерки, а не драматургині. Але в «Міських театрах Праги» я (об’єднання трьох празьких театрів — ABC, Komedie і Rokoko — ред.) зараз виконую роль куратора українського проєкту, що означає, що ця історія не тільки про мене, але взагалі з таким надзавданням — це показати український театр чеському глядачу, тому що вони про нас дуже мало знають, а це сумно. Ми поставили виставу з Владом Троїцьким от одразу, після Влада Троїцького ми взяли до роботи виставу з Іваном Уривським. Я можу сказати і про Влада, і про Івана, що це режисери, від яких багато чому можна навчитися, і мені здається, що кожен з цих режисерів — це виграшний варіант для українського театру. Поясню, чому. Вони презентують собою абсолютно різні види театру, абсолютно різні способи роботи з драматургією — я була драматургом і у Влада Троїцького, і у Івана Уривського, тому відчувається різниця. Але мені у Івана подобається ця сміливість, з якою він йде до роботи з цією класикою. Мені завжди було таке — «ну, це класика, нам потрібно якось обережно!», — а з Іваном якось це набагато простіше. Це просто якийсь кордон, який ти переходиш і говориш: «Окей. Я знаю, що ми тут зберігаємо від Кафки, але я знаю, що ми тут хочемо сказати і про наше сьогодення» — і це дуже наснажлива співпраця. Я дуже рада, що в мене є така можливість — працювати з Іваном, і я думаю, що в нас буде дуже успішна прем’єра.
— Сьогодні він, до речі, відвідав вашу виставу чи ні, тому що обіцяв?
— Насправді я його просила не приходити. У нас зараз передпрем’єрний період і ми всі у дуже щільному графіку. І я розумію, що якщо Іван — і це не погано, і не добре, це так, як є, — якщо Іван як режисер працює з класикою — це прекрасно, він вміє працювати з класикою, в нього є для цього можливості, в нього є для цього ресурс. Він починав свій шлях з класичних творів, з української класичної драматургії — він робить її неймовірно, я вважаю, це одні з найкращих постановок української класичної драматургії, які я бачила. Та зараз мене більше цікавить сучасна драматургія — це не погано і не добре, це так як є. Ми просто різні люди і нас цікавлять різні речі. І тому, мені здається, йому, можливо, було б не так цікаво на цій виставі, як би мені цього хотілося.
— Ви сказали про те, що «взяли до роботи Влада Троїцького та Івана Уривського» — це хто обирає, це ваші пропозиції?
— У нас директор, само собою, «Міські театри Праги» мають директора, якому я дуже вдячна за те, що він підтримує цей український проєкт в рамках театру, але як куратор цього проєкту, і ми маємо ще драматурга цього проєкту — це Сімона Петру, її теж важливо згадати, — і ми разом пропонуємо. Але ця ініціатива в будь-якому разі йде від мене, тому що мені важливо показати чехам останні 30 років розвитку українського театру, що там відбувалося, тому що про російський театр вони знають, а про нас не дуже. Мені дуже хотілося, щоб вони знали, що в нас є і поетичний театр, і театр художника, і психологічний театр, тобто що у нас театр розвивався так само швидко, а може, іноді, і швидше, ніж вони про нас думають.
— Як вам здається, вам вдається більше привернути увагу чеського глядача?
— Чим далі, тим більше так. Але в нас періодично відбуваються бот-атаки, остання була минулої весни, коли нам написали більш ніж 300 коментарів про те, що «українці, валіть додому», і так далі… Це була така повноцінна бот-атака, ми знаємо, звідки вона почалася. Але, що парадоксально і іронічно з приводу цього, що ця бот-атака дуже підняла нам активність, тому що написали дуже багато коментарів. Це дуже підняло нам активність на сторінках і насправді це нам допомогло. Хоча я розумію, що вони хотіли нас цим якось принизити, напевно, або викликати в нас якісь неприємні емоції, але врешті-решт це вилилося в те, що в нас піднялася активність на сторінках. Тим не менш, зрозуміло, що це неприємно. Але поки це можливо, я не знаю, скільки це ще буде можливо, правда, не знаю, — допоки це можливо, я хочу, щоб українські режисери ставили тут як класичні вистави, класичну драматургію, так і українську драматургію. Я хочу, щоб ми говорили як про світові проблеми, так і про свої проблеми, і я хочу, щоб там всюди було підписано, що це українські режисери, я хочу на цьому акцентувати.
— Вам як драматургині було важко працювати над Кафкою?
— Ні. Це було дуже класно. З Іваном в принципі працювати дуже цікаво, і я про це говорила, але для мене це такий трошки level up, тому що я як драматург не так багато працювала насправді — дякую Іванові за довіру. Це просто дуже ризикований крок був від нього, напевно. Але я дуже дякую йому за довіру і за те, що він мені просто віддав цей текст, і що наше спілкування — на початку воно так відбувалося, на рівні «ми тут хочемо сцену про любов, яка би нас привела до певної точки в цій історії» — і ти раптом розумієш, що там має бути. І це дуже класна комунікація.
— Тобто ви відчуваєте один одного?
— Так, і це дуже класно. Я дуже переживала щодо цієї співпраці — не тому, що я боялася чи ще щось, — я думала, що ми просто на дуже різних рівнях існуємо, я думала, зараз Іван Уривський буде від мене щось хотіти, а я не буду знати, як це зробити. Але насправді це настільки прекрасно, так само, як і робота з його сценографом і художницею по костюмах, сценограф в нього Петро Богомазов, — і це достатньо легка співпраця. Все відбувається так, як воно має бути.
— Як ви розповіли чеській трупі, що вони будуть працювати, як кажуть в Україні, з геніальним режисером?
— Насправді в кінці минулого сезону, коли в нас був збір трупи, наш директор Даніел Пржибил сказав, що ми починаємо сезон з репетицій в театрі «Рококо» — буде репетирувати знаменитий український режисер, з дуже виразним рукописом, і він має для вас дуже нестандартне трактування «Перевтілення» Кафки — це все, що ми їм сказали. І потім, коли вони прийшли на перше читання, вони тільки тоді дізналися про концепцію. В нас грає достатньо відомий чеський актор Мартін Донутіл, і я йому дуже вдячна, тому що він до цього дуже включився, в нього не було цієї акторської обережності, і він до цього настільки влився, що ти раптом такий говориш — «Вау, окей, цей симбіоз дійсно працює, і працює добре».
Також на цю тему
-
Режисура, сценографія і костюми: українки готують виставу празького театру
Режисеркою вистави «Троянки» стала режисерка київського театру «Золоті ворота» Анна Турло, сценографію підготувала Руслана Басенко, а костюми Олена Загребіна
-
Слідами Франца Кафки
Де виростав всесвітньовідомий письменник, які місця давали йому натхнення, де він перебував вільний час, і взагалі: яким був Кафка як жива людина?
