Думки про фронт, а поки кіно: реалії херсонських підлітків, які презентували свій дебютний фільм у Празі
Українські студенти проєкту Generace Nika, започаткованого чехами в Херсоні, завітали до Праги. Ідея створення проєкту належить відеооператорові, сценаристу та продюсерові Войтеху Геніґу, який знайшов однодумців у кінокомпанії Punk Film і заручився підтримкою Чеського телебачення.
Цей проєкт вилився не лише в передачу кінематографічних знань студентам-підліткам, але і у фільм «Атака мутованих кавунів», який був презентований у Празі й навіть отримав нагороду на фестивалі „Pražský Filmový Kufr“ у категорії «Найкращий ігровий фільм». Зараз його можна переглянути на сайті фестивалю під назвою „Útok zmutovaných melounů“.
До Праги херсонська команда завітала у повному складі, маючи можливість насолодитися величезною кількістю яскравих подій. Сподіваємося, що і відвідання студії Radio Prague International для чотирьох учасників проєкту, Злати, Вероніки, Дані та Кості, також залишить приємний спогад.
— Розпочнімо з ваших вражень від Праги.
Вероніка: Дуже чудово, мені все подобається. Від кулінарії до гостинності чехів.
— У вас кожного дня дуже насичена програма. Поділіться враженнями, яка подія вже вразила з тих, що відбулися у Празі.
Злата: Найбільше сподобалось тоді, коли ми ходили по школах. І було дуже приємно бачити емоції в більшості дітей, бо вони більш емоційні. Вони кожну якусь таку річ, якийсь жарт, вони його розуміли, вони сміялися і давали якусь реакцію, потім задавали дуже прикольні питання. І дуже сподобалось. І в нас ще паралельно ще монтується документальний фільм. Коли ми знімали сам фільм, в нас ще ходили, знімали паралельно. І ми, коли прийшли на телебачення дивитися, як все працює, то нам показали трошки декілька частин. І там було помітно те, наскільки ми сильно змінилися за ці пів року. І було дуже приємно згадати, як це все відбувалося.
— Ви зустрічалися з маленькими і українцями, і чехами. Чи хтось запитував у вас, як потрапити в кіно, і хотів взяти у ньому також участь?
Даня: До речі, ні. Ніхто так не цікавився.
Злата: Але питали, як ми грали, тобто як ми показували емоції. Мені здається, ще одна дівчинка точно була, яка це запитала. Вона запитала, чи не важко нам було давати якусь емоцію.
Вероніка: Здебільшого ми питали, чи хотіли б вони знятися десь.
— І вони хотіли?
Вероніка: Більшість — так.
Злата: Не дуже. В старших школах не дуже хотіли.
Вероніка: Лише у молодшій школі.
Злата: Діти — вони емоційніші, я не знаю, чому так склалося, але вони більше давали якусь емоцію і віддачу. А старші трошечки серйозні якось були. Вони більш якісь серйозні питання задавали стосовно окупації, життя під час неї, під час війни, як ми виживаємо. І всі дуже були здивовані, що ми не навчаємось в школах, що ми навчаємось 4—5 років дистанційно.
— Як ви зараз живете в Херсоні?
Злата: Тяжко, але можливо.
Вероніка: Ми вже звикли до цього.
— А що найважче?
Злата: Спілкування немає.
Даня: Психологічно давить.
— Як спілкування немає? Ви займаєтесь у кіномайстерні, поза нею немає спілкування?
Даня: Майже немає.
Злата: Більшість друзів або поїхали, або вони вже зникли. І дуже важко зустрічатися в місті, гуляти. По телефону ще одна річ, але хочеться якось живого спілкування. Але наразі це неможливо через дрони. Тобто навіть якщо ти кудись виходиш, то потім батьки пишуть: дрон — додому, дрон — додому, в укриття.
— А що означає «друзі зникли»?
Злата: Коли почалась окупація, багато хто виїхав. І з моєї сторони це склалося так, що мене називали зрадницею через те, що я залишалась в Херсоні, і примусово змушували виїжджати в Київ, але я не хотіла через те, що ми, по-перше, не могли виїжджати з мамою через те, що в мене вбили хрещеного, тому що він був у теробороні, і через мамину роботу. Нас розшукували, в принципі, російські війська і ми не могли просто так виїхати. І це було не так просто. Дуже багато людей просто помирали — і не врятувала ця біла ганчірка, і не врятував напис «Діти». І так склалося, що мене називали зрадницею, і я сказала: «Вибачте, я з вами спілкуватися не буду». І так склалося, що я не спілкуюся вже з ними.
— Я розумію, що кожен з вас пережив і переживає невимовний біль. А як після Праги повертатися до неспокійного Херсону?
Костя: Херсон стає максимально сірим. У скількох поїздках я не перебував, приїжджаю — він сірий.
Даня: Навіть фарби — наче фарб немає.
Злата: Згас.
Вероніка: З приводу друзів, у мене більшість друзів виїхала за кордон і вони знайшли собі інших друзів. Я, буває, дзвоню, у мене є подруга Злата, вона знайшла інших друзів, і ми дуже рідко спілкуємось.
Костя: У мене більшість друзів просто поїхала до табору в Крим. Більше я про них нічого не чув.
— Над яким би фільмом ви ще хотіли попрацювати?
Даня: Це вже як Злата скаже — вона у нас сценарист та режисер.
Злата: В мене є ідея. До речі, Даня і ще одна дівчина були дотичні до цього. Ми його знімали, коли вчилися робити розкадровку. Мені дуже сподобалась ідея, сподобався сенс. Мені сподобалася те, як працювала наша команда, тому що кожен був дотичний до цього. І мені дуже хочеться його перезняти, тому що там не так, як я хотіла, підібрані кадри, я хотіла більше сцен, я хотіла більше емоцій від акторів.
— Скажіть, наскільки складно було зніматися у фільмі? Тому що це, напевно, ваш дебют.
Костя: Насправді сподіваєшся, що це буде набагато складніше. Це так нестандартно: фільм, сценарій, — а насправді не так вже і складно.
— А що найбільше лякало?
Даня: Сценарій.
— Він був незрозумілий, складний? Ви одразу розуміли, що вийде?
Даня: Так. Для мене, мабуть, було найстрашніше не з першого дубля зняти.
— Ви знімали в укритті?
Даня: У квартирі знімали і у підвалі знімали.
— Розкажіть про зйомки — чи виникали в процесі них складнощі?
Даня: Найскладніша сцена, мабуть, була з Костею, там, де багато дублів і сцен знімали: як він падає, як розсипаються на нього чипси. Він їсть ці чипси.
Костя: Багато грошей та чипсів пішло.
— Як можете охарактеризувати фільм? Тому що після його перегляду ти не розумієш, які відчуття. Ніби йдеться про такі серйозні речі, але такою жартівливою мовою.
Злата: Це для цього було так і зроблено, бо не хотілося показувати щось криваве, розбите. І нам допомогли щось створити таке, щоб воно було незвичним, але і про реалії.
Даня: Вийшла дуже гарна сатира.
— Поділитесь емоціями: що відчули, коли вперше побачили готовий фільм?
Костя: Дуже незвична гордість.
— Все сподобалося? Самі собі сподобалися на екрані?
Костя: Не очікували, що так добре вийде.
Вероніка: Я думала, що в кадрі, де у нас діалог із Златою, що я сильно накосячу.
Злата: Так, це теж було дуже важко. Мені було дуже важко, тому що у мене був персонаж агресивний, а я не можу до людей агресивно ставитись, коли вони мені нічого агресивного не зробили. Ми з Данею сварилися.
— Сварилися спеціально, щоб у кадрі щось вийшло?
Злата: І мені було дуже важко, тому що там треба було казати про його батька, і про нього, мені було дуже важко. А потім перейти кричати на Вероніку. І я просто не могла, тому що я починаю сміятися. Десь там у фільмі можна побачити, що я коли стояла в кутку з простирадлом, то я посміхалася, тому що в мене ця навіть думка: мені ще треба кричати, а я не могла в той момент так зробити, тому мені було дуже важко в цьому плані.
Вероніка: А я забувала трішки репліку.
— Ви, напевно, вже замислюєтеся над тим, ким будете, коли виростете.
Злата: Вже знаємо, вже навчаємося.
— Акторську професію для себе хтось обрав?
Вероніка: Так.
Злата: Так, але я не зовсім акторську. Думаю себе спробувати як ви. В мене виходить дуже гарно говорити, як мені кажуть люди. Я думаю, спробую, буду до цього дотична. Але поки що в мене стоїть військовий медик на першій черзі — вже навчаюся в медичному коледжі. Наступного року мені 18 років, якщо не закінчиться війна, я планую йти на фронт.
— Ти вже з творчою командою це обговорювала?
Злата: Коли знайомилися, казала. Але не всі були.
— Це таке складне рішення.
Злата: Це не складне рішення.
— Для дівчини в 18 років?
Даня: А що мама каже?
Злата: Смішний випадок, я хотіла стати стоматологом до цього і думала так: добре, стану стоматологом. Але мене дуже сильно почала військова тематика цікавити. І коли почала дивитися цю інформацію, зрозуміла, що я маю бути на фронті, тому що я навчаюся на медика, в мене є база медична — вона в мене буде в наступному році. І я зрозуміла, що я маю там бути — це як мій обов’язок. Я не хочу жити в Росії, я не хочу жити на території Росії, я не хочу жити поруч із Росією, як це відбувається зараз. Це як мій обов’язок. І коли я прийшла і сказала мамі, я думала, що вона буде переживати. Я кажу: мамо, вибач, треба буде щось сказати. Вона каже: що? Я кажу: ти, головне, не переживай, але я планую йти до війська. Вона каже: дякувати Богу, що не стоматолог. Я не знаю, чому в неї була така реакція.
— На свій фільм запрошуєте?
Всі: Звісно.
— Херсонцям ви вже показували його?
Злата: Ще ні.
Даня: Батькам тільки.
— Що батьки казали?
Злата: Пишалися. Деякі батьки бачили на показі, коли ми закінчили зйомки. Войта дуже намагався встигнути змонтувати фільм. І змонтував. У нас був закритий показ, тобто актори, дотичні до цього проєкту, і батьки.
— Херсонцям зараз можна десь фільм презентувати через ці постійні обстріли?
Костя: Думаю, ні.
Даня: Так. Є одне укриття, там можливо його показати. Але ми думаємо щодо цієї ідеї. Чи є сенс це робити.
— Що хочете побажати всім українцям, які зараз знаходяться в Чехії?
Костя: Здоров’я та мирного неба.
Даня: Миру.
Також на цю тему
-
Анджеліна Джолі в Херсоні, а вони в Празі. Юні херсонці презентували свій фільм
У Празі в приміщенні кав’ярні театру Divadlo Pod Palmovkou 6 листопада відбулася прем’єра українсько-чеського фільму «Атака мутованих кавунів»
-
Фінал — власна короткометражка: чеський відеооператор відкрив в Україні кіномайстерню
Войта Геніґ, оператор та продюсер Чеського телебачення, створив в Україні кіномайстерню для українських підлітків, які залишаються у прифронтових містах
-
Воєнне «покоління Ніки»: Чеське телебачення готує кінопроєкт для юних українців біля лінії фронту
Оператор Чеського телебачення Войтех Геніґ хоче навчити молодь, що живе недалеко від зони боїв, як висловити свої почуття за допомогою кінокамери
