Kinovarta: фільми, гроші та Птушкін у Чехії

Коли вас переповнювала радість від усвідомлення, що ви можете подивитися український фільм у Чехії, чи замислювалися ви над тим, хто для вас його привіз? Хто відібрав, домовився та зробив це можливим? Kinovartа є єдиним дистриб’юторським проєктом, завдяки якому на великому екрані в Чехії можна побачити стрічки відомих українських режисерів. А опікуються ним усього дві людини — Олена Весела та Павел Сандул.

— Дуже довго ми з вами домовлялися про інтерв’ю — то у вас немає часу, то вас немає фізично у Чехії, ви перебуваєте в Україні. І щойно за кадром ми з вами говорили про відповідальність. Для вас такі етери — відповідальність? Як ви їх розглядаєте?

Олена: Насправді більшість як відповідальність, бо саме такого кайфу, що піти, наприклад, в етер, відчувати себе публічною особою, — такого відчуття немає взагалі. Тому це як обов’язок такий, що ми займаємося цим дистриб’юторським проєктом, ми маємо рекламуватися, і що це як шанс для нас, щоб більше людей дізналися про українські фільми, щоб ми могли розширити свою головну аудиторію. Тому це так.

Zobrazit příspěvek na Instagramu

Příspěvek sdílel uživatel @kinovarta

— Можливість сказати знову, заявити про себе.

Павел: Ми зараз дуже вправні в інтерв’ю. Але досить сором’язливі та знервовані.

— Розкажіть, будь ласка, про свій проєкт. Що ви вкладали, яку ідею в нього від початку?

Павел: Ми дивилися фільм «20 днів у Маріуполі», десь у 2023 році, взимку. І ми дивувалися, чому його тут немає. І ми насправді вирішили зв’язатися з правовласниками та спробувати привезти фільм сюди.

— З Черновим сконтактувати?

Павел: Так. Ця стрічка стала його першим великим міжнародним успіхом. Це було складно, і зрештою це навіть не був прокат, а радше ми хотіли показати та зібрати гроші на підтримку України. І ми зробили наш перший щорічний Kinovar. Благодійний показ документальних фільмів про Україну.

— А зібрати гроші, ви ж не просто збираєте і передаєте в Україну, ви комусь цілеспрямовано допомагаєте, кому саме?

Олена: Це не завжди один і той самий адресат. І, в принципі, нам не принципово збирати на когось конкретного. Ми загалом хочемо допомагати, щоб наша діяльність була і соціально активною, і добре, що в нас є ця можливість, цей ресурс, щоб його використовувати для допомоги Україні. Для нас важливо просто, щоб це не було дуже складно, бо, в принципі, обрати будь-що в Україні і туди спрямувати кошти — це дуже складно.

— Чому?

Олена: Через бюрократичні моменти, все-таки це дві різні країни, між ними оці фінансові операції проходять дуже складно, тим більше коли це й мова йде про благодійність. Це багато договорів, потім там з рахунками, і тому для нас важливо, щоб це не розтягувалося на пів року, бо ми насправді не збираємо такі великі суми. Взагалі покази в кінотеатрах, в яких ми показуємо фільми, вважаються категорією арт-кінотеатрів, і в них, як правило, трохи нижча ціна квитка зазвичай, ніж, наприклад, як в Imax.

— І менша аудиторія.

Олена: І менша аудиторія, так. Але саме наша аудиторія, в принципі, саме у цих артових просторах. І коли це просто не дуже велика сума, і воно потім розтягується на пів року, на рік, це не має ніби сенсу великого. Тому для нас важливо обирати, щоб це було просто і куди ми більш-менш довіряємо. От, наприклад, минулого разу ми збирали на Team4Ukraine, ми знайомі з очільником цієї організації, якщо можна так сказати, з Петром Пойманом. Він вже неодноразово був у нас на показах. Зараз вже з ним, от, вийшов фільм.

Павел: «Велика вітчизняна подорож» („Velký vlastenecký výlet“, в іншому перекладі «Велика екскурсія для патріотів» — ред.).

Олена: Ми знаємо їх особисто, ми їм довіряємо, тому останній раз збирали для них. А вже цю частину, яку отримає Україна, — це вже їхня зона відповідальності.

— Ви перевіряєте, що дійсно було все куплено, чи ні? Чи довіряєте?

Павел: Ми, власне, обираємо ту мету, на що підуть гроші, або на що вирішено. І це, власне, важливо. Ми знаємо, що закуплено. Наприклад, у Team4Ukraine нам записали відео із подякою, але та подяка була спрямована не лише нам, але і нам за те, що було куплено те, що потребували. Зараз я точно не пам’ятаю, то були якісь генератори.

Олена: Ми  підтримали декілька підрозділів. Один з них, це були «Гострі картузи», — туди, здається, пішли акумулятори. А потім Настя ще казала, що вони закуповували на гроші з «Кіновару» медичні бойові рюкзаки.

— Команда вашого проєкту складається з двох людей, так? Нікого більше немає? Як так сталося, що ви стали командою?

Олена: Ми живемо разом. Насправді — я повернусь ще до першого питання. От як я часто кажу, що може здатися, що це була моя, в першу чергу, ідея. Бо я українка, і для мене це, в першу чергу, близько. Але насправді ні. Це була Павла ідея з «Кіноваром». І через те, що він дотичний до кінотеатрів.

Павел: Ця назва не оригінальна, ми її вигадали. «Кіновар», «Кіноварта».

Олена: «Кіновар» можна розшифрувати як «на варті гарного кіно», або «кіно, яке вартує». Не було багато часу на пошук назви.

— Розкажіть, будь ласка, про здобутки ваші найголовніші за час існування проєкту.

Павел: Ще працюємо. Ми не цілий рік офiцiйно дистрибуція. І платимо за свою дистрибуцію. Жодної, навіть маленької подяки нам я не бачив. Разом з тим, наскільки ми маленькі, але маємо на чеському ринку кіно 10—11 фільмів. І це не мало. Cталося так, що кінотеатри їх замовили.

— А наскільки складно у Чехії займатися дистрибуцією українського кіно?

Олена: Ми не займалися в інших країнах.

— Взагалі, наскільки складно?

Олена: Тут взагалі, навіть зі звітністю, про яку ви питали, або статистикою, тут це ще один пласт роботи. Тому через те, що ми вдвох і робимо все підряд, то робити ще це, якусь дослідницьку частину роботи, просто немає часу і немає інструментів також, бо, в принципі, ми аматори, можна так сказати. Школа, яку ми проходимо зараз, то ніколи це навчання не закінчується. Бо досвіду в нас не було, і ми зараз всі речі, які проходимо, ми проходимо вперше. Тому ми на них навчаємося, можемо робити якісь висновки всередині себе. І таким чином покращувати власну роботу.

Павел: Жодна дистрибуція не функціонує без грошей, без фондів, без державних структур, бо на це виділяються кошти Міністерством культури, які якось розподіляються. І зазвичай, часто фільми, які ми бачимо у кінотеатрах, підтримані фондами. Ми ще не можемо цього досягти.

— Чому?

Павел: Бо ми працюємо як OSVČ (індивідуальний підприємець — ред.), гадаю, що скоро це змінимо, а до OSVČ ставляться більш вимогливо для отримання коштів. Але найскладнішою частиною дистрибуції є просування, і воно потребує багато коштів, тому ми як вміємо, так і просуваємо. На українські фільми більше ходять в Празі, в регіонах ситуація є гіршою. І через те, що кінотеатри з радістю візьмуть якийсь український фільм, то не буде означати, що український глядач прийде і що власник картини зможе достукатись до аудиторії. Ми у регіонах не вміємо просувати, буває, що якщо фільм візьмуть у регіоні, то буде складніше наповнити той зал.

— Вам не вистачає реклами у регіонах? Чому так стається?

Олена: Реклами завжди скрізь не вистачає.

Павел: Ми на рекламу тратимо малу частину грошей, яка мала б бути набагато більшою. Нам не вистачає всюди, а в регіонах однозначно.

Олена: Я думаю, що там ніби і менший процент глядачів потенційних, що все ж таки, можливо, це ще пов’язане…

— Сконцентровані більше в Празі українці?

Олена: Саме активних відпочивати таким чином. Мені здається, що в регіонах більше людей, які працюють, можливо, і в них просто немає часу, бажання. В Празі якось більше можливості просто для таких людей.

Павел: Ми беремо не такі фільми, як «Песики», а обираємо артові стрічки. Наприклад, «Я, «Побєда» і Берлін».

Zobrazit příspěvek na Instagramu

Příspěvek sdílel uživatel @kinovarta

— Стосовно чеських глядачів — ви якось відслідковуєте? Чехи приходять дивитися українські стрічки? Їм цікаво, і яка частина саме чехів?

Олена: Вони точно приходять, ми знаємо, бо ми їх бачимо і ми отримуємо відгуки від кінотеатрів, які також бачать, хто до них приходить на українські фільми. Ми намагаємося, звісно, спілкуватися з нашою аудиторією, цікавитися, чи, наприклад, запрошують вони своїх друзів-чехів або іноземців на українські фільми, і який досвід у цих людей. Дивно було почути, що іноземцям подобається «Люксембург, Люксембург». Мені завжди здавалося, що це гумор, він такий суто український. Навіть не всі українці розуміють цей гумор. Це категорія, хто добре знає групу цих акторів. Тому, наприклад, це здивувало. Але чехи зараз, з нашого досвіду, ходять більш за все на «Будинок «Слово». Можливо, через те, що нам вдалося його подати і прорекламувати на чеську аудиторію як фільм про дисидентство під час Радянського Союзу, що, в принципі, теж близько. І коли цей фільм виходив разом з фільмом Vlny, ці фільми ми часто і поєднували разом, бо там висвітлена одна і та сама боротьба проти радянської окупації.

Zobrazit příspěvek na Instagramu

Příspěvek sdílel uživatel @kinovarta

Павел: Деякі фільми, такі, як «Будинок «Слово», є важливими для чеського глядача. Однією з наших цілей є показати та ознайомити чехів з українською культурою. Це важливо для нас, тому ми щасливі. Але на деякі фільми люди ходили б гірше. Я, наприклад, як чех, який є чехом з 1999 року, так мене не цікавить, наприклад, документальний фільм, який був в кіно, «Карел Готт», тому я не розумію, чому я на нього мав би йти. Чехи залюбки ходять на фільми про історичну спадщину або покази на підтримку. І насправді, окрім підтримки України, для них ще є важливим освіжити інформацію про фронт, або, власне, про те, що відбувається в Україні.

— А взагалі українці, які перебувають у Чехії, хочуть дивитися українські стрічки про війну?

Олена: Я думаю, що все ж таки відрізняється від українських глядачів. Українському глядачу, який перебуває в Україні, напевно, важко після ночі обстрілів йти на «2000 метрів від Андріївки».

Павел: Олена не дивиться такі фільми. Велику частину не бачила.

Олена: Я багато фільмів з нашої дистрибуції не дивилася, але я думаю, що тут трохи інакше, і от люди, які ходять до нас, мені здається, у них запит такий піти.

— На власні очі побачити.

Олена: Так. І подивитися, дізнатися якусь нову інформацію або інформацію, яка подана очима режисера або авторів стрічки. У українців, в принципі, є якісь відносини з українським фільмом, бо, як ми бачимо, коли люди виходять з кінозалу, і які в них емоції, наприклад, після фільму «Ти — космос», «Ти — романтика», то людей чіпляють ці фільми. Я думаю, тут не має значення, вони про війну чи це глядацьке кіно.

Zobrazit příspěvek na Instagramu

Příspěvek sdílený Ukrajinské filmy (dočasně) ve Světozoru (@uafilminoko)

Павел: Власне, ці фільми об’єднують людей.

— За яким принципом ви зараз обираєте фільми для дистрибуції?

Олена: Я думаю, що в більшості на смак, що тут просто наше особисте: подобається, не подобається.

— Добре, як на смак? Якщо, Олено, ви більшість фільмів про війну не дивитесь, то як на смак? Просто за прізвищем режисера, ви розумієте, що класна команда, і точно треба брати, подивитися? Через відгуки?

Олена: В принципі, так. Навіть без того, що я дивлюсь фільм, я вже знаю, що він буде вартий, щоб його взяти в дистрибуцію, чи ні, за багатьма факторами, за тим, на яких фестивалях був фільм, за ім’ям режисера. Всі захочуть подивитися новий фільм Антоніо Лукіча.

Павел: Або Птушкіна.

Олена: Так, у Птушкіна вже якось сформувався імідж документаліста.

— А буде Птушкін у Чехії?

Павел: Побачимо.

— Ви багато часу проводите в Україні, ви займаєтеся саме своїм проєктом? Трохи розкажіть нам про цю кухню. Що ви робите? Ви, саме коли перебуваєте в Україні, дивитесь якісь стрічки, з кимось домовляєтеся?

Олена: Насправді в Україні займаємося своїми справами. Просто так вийшло, що ми можемо використовувати цей час, що ми фізично перебуваємо в Україні, і зустрічатися з партнерами майбутніми, зі студіями, у яких ми можемо взяти фільми. Це просто зручніше, і це створює контакт між людьми. Коли ти знайомий особисто, коли ви можете зустрітися, попити каву, обговорити якісь фільми, це трохи зближує. Тому ми просто це іноді використовуємо. Сказати так, що ми сильно присутні в кіножитті в Україні, то ні, але, наприклад, мені було б цікаво відвідати Одеський кінофестиваль.

— А поїдете?

Олена: Я думаю, що ми сплануємо. Почнемо планувати таку поїздку. Просто головне зараз — встигати все обробляти, що ми запланували. І всі фільми, які, наприклад, ми взяли в дистрибуцію, або хочемо взяти, багато про які ми навіть ще не заїкалися, бо ми просто не встигаємо їх перекласти і якось обробити. Тому 10 фільмів, які в нас є зараз озвучені, — це далеко не весь список того, що в нас є для роботи.

Павел: Завдяки нашим візитам до України ми мали гарну нагоду познайомитися з цікавим культурним хабом Babylon’13. Це платформа для документалістів, яка нам досить подобається, і ми часто слідкуємо за їхніми проєктами. Вони не зовсім просто для ефекту і це не зовсім робота для ютубу, це більше схоже на кінофільм, трохи кінематографічне, воно цікаве. В іншому випадку, обираючи, ми керуємося думкою, що хотіли б привезти певні типи фільмів до Чехії, щоб чехи могли якось познайомитися з культурою і водночас щоб українці також могли якось насолодитися нею. Тож ми намагаємося це поєднати.

— Що отримують від вас режисери? Що отримує, наприклад, Птушкін за його «Антарктиду», якщо погодиться на вашу дистрибуцію?

Олена: Ми мало що отримуємо, не кажучи про інших людей.

Павел: Але це так не працює. Це не те, що режисер є тим, який має власні права. Можливо, у пана Птушкіна вони є, але у кожного фільму є постпродакшн, або власники прав, студії. Вони можуть продати права за кордон, і таке дуже часто відбувається. Ми налагоджуємо зв’язок з власниками з Італії, Канади, Британії. Кожна стрічка коштує грошей. Ми зазвичай намагаємося, аби нам не довелося платити взагалі нічого.

— А чому ж власники цих прав на фільми погоджуються співпрацювати з вами? Тому що ви такі милі.

Олена: Я думаю, в першу чергу, так. Ми милі і хочемо показувати українські фільми.

Павел: Кожному, хто працював над фільмом, важливо, щоб фільм йшов у кіно. Чи, можливо, не в кінотеатрах, але була можливість його бачити по телебаченню, Netflix чи іншим способом. Хоча ми не платимо великі суми наперед, як це зазвичай буває з фільмами, фільм може коштувати, наприклад, 10 тисяч доларів у прокаті. Однак це коли ви звертаєтесь до якогось фонду, тоді це може спрацювати. Але якщо ні, то це потребує більших витрат. Але водночас без цього фонду фільму важче. Бо так само, як і ми, коли ми обираємо фільм, ми зобов’язані, щоб він був у кінотеатрах. І ми намагаємося це зробити, і ми хочемо, щоб таких фільмів було ще більше. І ми не можемо функціонувати як класична дистрибуція. Наприклад, дистрибуція зараз працює таким чином, що коли купуються права, або коли фільм йде в кінотеатрах, то це на дуже короткий термін. Потім його одразу ж показують благодійно, або на телебаченні, або на якісь інтернет-платформі. Але він також може йти в кінотеатрах лише протягом вихідних. Наскільки я розумію, саме це відбувається в Китаї: коли фільм йде в кінотеатрах протягом вихідних, він отримує величезну аудиторію, Китай — велика країна. А потім його одразу випускають на якихось платформах.

— Назвіть, будь ласка, три найуспішніші за час вашої дистрибуції українські стрічки.

Олена: Це точно «Будинок «Слово». Це наш перший фільм, з яким ми дебютували, я думаю, минулого року. Ми змогли якось домовитися із правовласниками на бенефіційні проєкції. Вони, до речі, — це один з багатьох випадків, коли правовласники в Україні, ми показуємо українські фільми, але домовляємося далеко не з українцями. З ким завгодно. З Канади, з Британії, з Італії. 90% наших фільмів — це правовласники, саме на території Чехії, хто має право продавати на території Чехії. Я думаю, що особисто для мене це два фільми цього року: «Ти — космос», можливо, навіть не тільки року, а взагалі його можна віднести до перлів українського кінематографу, тому обов’язково сходіть. Та фільм «Сірі бджоли».

Zobrazit příspěvek na Instagramu

Příspěvek sdílený Future Gate (@future_gate_festival)