Клуб дзюдо в Остраві виховує з українців переможців та стає сенсом
Після вимушеного переїзду за кордон українські діти-біженці опиняються у новій реальності: незнайома мова, інша школа, нові обличчя — і жодного знайомого друга поруч. Адаптація до життя в іншій країні непроста і часом болюча. Саме в таких умовах спорт стає не лише засобом фізичного розвитку, а й важливим інструментом соціалізації. В Остраві місцевий клуб дзюдо став для багатьох українських дітей простором, де вони не просто тренуються, а знаходять друзів, спілкуються з однолітками та поступово інтегруються в чеське суспільство.
Родина Світлани Чаплигіної рік провела в окупації на рідній Херсонщині. Та коли російські військові почали примушувати місцевих мешканців брати російські паспорти, сім’я ухвалила рішення про евакуацію. Вибратись через підконтрольну Україні територію не було можливості, тож, попри величезний страх і ризик, вони вирушили до Європи через Росію.
У березні 2023-го Світлана разом із двома синами дісталася Острави — і тут довелося починати життя з нуля. Її старший син Нікіта пішов до чеської школи, де не було жодного українця. Він швидко почав опановувати мову, а ще відкрив для себе нове захоплення — дзюдо. Світлана розповідає, що саме спорт значною мірою допоміг її синові адаптуватися на новому місці.
«Взагалі дзюдо допомогло Нікіті не лише стати більш витривалим фізично — він став більш дисциплінованим. Якщо раніше він абсолютно не контролював час, то зараз він точно знає, що в нього двічі на тиждень тренування — на таку-то годину, і запізнюватися не можна. Він з радістю біжить щоразу на тренування завдяки дзюдо і знайшов багато нових друзів у клубі. Причому більшість з них чехи. Це дуже важливо, адже ми приїхали до іншої країни. Тут нова мова, нова школа, нове оточення, все нове. І от у клубі і діти, і тренери дуже добре прийняли Нікіту. Він якось легко влився до їхнього колективу. Це, в тому числі, дуже допомогло адаптуватися Нікіті в Чехії. Вважаю, що синові дуже пощастило з тренером. Ян не розділяє дітей на українців і чехів, але мені здається, що на початку навіть він якось більше опікувався Нікітою, навіть поза тренуваннями. Наприклад, вихідні дні вони ходили разом у кіно або просто разом вигулювали собаку Яна, а після тренувань майже щоразу Ян привозить Нікіту з меншим братом додому на своєму авто».
Під час інтерв’ю Нікіта з гордістю демонструє логотип свого клубу на футболці. Він небагатослівний, але із захопленням розповідає про свої спортивні досягнення.
«Я займаюся дзюдо вже півтора року. Свої перші змагання я провів тут, в Остраві. Це був клубний турнір. Я там зайняв перше місце. Взагалі в мене вже є дев’ять медалей: шість золотих, дві срібні та одна бронзова. Разом з командою та тренером я побував у Польщі, Австрії та двічі в Барселоні. І їздив до таборів».
Тренер Нікіти Ян Брунец є одним із засновників клубу «Про дзюдо». В Остраві нині працює 15 секцій у різних районах міста, де разом займаються чеські й українські діти.
«Я вже навіть не знаю, скільки їх загалом, я вже не розрізняю, хто з Чехії, а хто з України. Тож мушу рахувати в голові, бо вони говорять чеською часом навіть краще, ніж деякі чеські діти. Тож важко розпізнати. Це — українець? А це — чех? І я теж не завжди це можу визначити. От, наприклад, Радомир — я б ніколи не сказав, що він з України, а він каже: «Так, я з України». І я такий: «Та ні, ти ж чех!». Тож не завжди можна це визначити. Переважно, коли діти тільки приїжджали, було інакше, а тепер — вони вже соціалізувалися, бо ходять до чеських шкіл. Тож здебільшого вони вже знають чеську, знайомі з чеським культурним середовищем. Бо воно не зовсім однакове, хоча… до кордону з Україною — це 400 кілометрів від Острави, тобто стільки ж, скільки й до Пльзені, на інший бік республіки. Тобто це не так далеко. Тому й соціальні або культурні відмінності — не такі вже й великі».
Щоб краще працювати саме з українськими дітьми, клуб запросив до співпраці тренерку з України — Вікторію Ісправнікову. У 2022 році вона разом із сином виїхала з Харкова, рятуючись від війни. Все її життя до цього було пов’язане зі спортом — вона майстер спорту з акробатичних танців та водного поло, переможниця всеукраїнських і міжнародних змагань, а також неодноразова лауреатка премій як найкраща тренерка року. В Чехії Вікторія не одразу змогла реалізувати себе — перша спроба створити фітнес-групу для жінок не вдалася. Але, маючи характер і витримку професійної спортсменки, вона не здалася — і врешті отримала запрошення від клубу «Про дзюдо».
«Мене взяли, тому що я з України і можу знайти спільну мову з дітьми швидше, ніж чеські тренери. Тепер вже два роки в клубі, маю свою українську групу. Так, в нас є декілька діточок з Чехії. Маємо наші клубні турніри. Всі діти беруть у них участь. Кожна дитина потім отримує медаль, диплом. Кожна дитина має нагороду. Деякі діти їздять на турніри до інших міст, виступають там. Можуть і програти, і виграють. У нас немає такого, що він з України, або він — чех. Вони на турнірах, на таборах, на кожному виїзді — кожен допомагає іншому. То у нас така велика дружна родина».
Пройшовши шлях від професійної спортсменки до тренерки, Вікторія переконана: головне, щоб дитина спочатку отримувала задоволення від тренувань, а вже потім — від результату.
«Я взагалі вважаю, що метою кожного тренера є не лише навчити дітей, як правильно виконувати ті чи інші вправи, а передусім прищепити дітям любов до спорту, так само, як це роблять викладачі малювання, шахів, танців, музики. Кожен з нас відкриває дітям двері у світ, де можна мріяти, розвиватися, ставати кращим. І не має значення, що саме обирає дитина — танцювати, малювати, грати в шахи, займатися дзюдо, футболом, баскетболом. Важливо, що дитина відчуває під час цього, і ще важливіше, що спорт і всілякі заняття відволікають дитину від бездумного сидіння в гаджетах».
