Листи з Києва: німецький режисер із Праги зняв документальний фільм в Україні
Німецький кінорежисер Едуард Ґерміс живе в Празі вже десяток років. Його остання наразі робота мала прем’єру в грудні — це документальний фільм із назвою “Dark but Free – Letters from Kyiv” («В темряві, але вільні — Листи з Києва»). 80-хвилинний фільм пропонує враження автора від української столиці й його інтерв’ю з мешканцями міста.
— Росія здійснила повномасштабний напад на Україну 24 лютого 2022 року. Коли тобі стало ясно, що ти хочеш зробити фільм про ситуацію в Україні?
— Я маю знайомих в Україні і зв’язки там. Коли Росія вторглася до України, я був на Тенеріфе і вирішив, що маю щось зробити. Протягом першого року я просто залишався у Празі і намагався якось допомагати. Скажімо, я прийняв у себе вдома родину. Я хотів зробити фільм про неї, але врешті з того нічого не вийшло. Потім, завдяки обставинам, я отримав можливість з’їздити до Києва з моєю тодішньою подругою. І коли я пакував заплічник, я також узяв із собою камеру, штатив і мікрофон — просто про всяк випадок. У ніч перед від’їздом я не міг спати, бо думав про те, що я, власне, буду робити в Україні. Врешті це була дуже продуктивна ніч, бо до мене прийшли ідея і концепція фільму.
— У твоєму фільмі люди, яких ти розпитував, висловлюють свої думки. Що це за люди? І як ти їх знайшов?
— Першими були мої знайомі — такі, як журналістка Аліна. На них я, по суті, випробував свою концепцію. Поясню: я знімав через рік після початку повномасштабного вторгнення. Я мав відчуття, що багато хто ще не мав можливості обміркувати, що, власне, відбувається з ними і навколо них. Тож я вирішив, що є сенс дати їм можливість подумати про це вголос. Я подумав, що з цього може вийти щось цікаве. І саме так і вийшло. Записавши двадцять хвилин із Аліною, я побачив, якого напруження це вимагало від неї. Вона сказала, що ще нікому не говорила стільки про це — навіть своєму хлопцеві. І саме тоді я зрозумів, що опинився з правильною ідеєю в правильний час і в правильному місці. Інших учасників я знайшов головно завдяки рекомендаціям від друзів. Урешті, я пробув у Києві двічі по два тижні. Другого разу я знімав конкретних людей, із якими мені це якось не вдалося раніше. Я хотів представити якомога ширший спектр суспільства.
— Твій фільм має назву “Dark but Free – Letters from Kyiv” («В темряві, але вільні — Листи з Києва»). Оце «Листи» тут дуже важливе, бо ти просив твоїх співрозмовників записати такі собі відеопоштівки. Як ти робив ці інтерв’ю?
— По-перше, мушу сказати, що це були не інтерв’ю, тобто що я не ставив ніяких запитань. І для цього було кілька причин. Із одного боку, це був чинник часу. Я потребував концепції, яку я міг би втілити в свій обмежений час. До того ж я знав, що буду говорити і з людьми, яких я не знаю. Тож я потребував способу дати їм відкритися мені. Тому я просив співрозмовників уявити, що вони мають дуже близьку особу, яка живе десь дуже далеко за кордоном, і з цією уявною особою вже рік не було майже ніякого зв’язку, але ця особа дуже турбується про співрозмовника і хоче знати, що з ним робить війна. Я ставив камеру так, щоб люди дивилися просто в неї. І часто виходив у сусідню кімнату або, якщо ми знімали не в приміщенні, відходив метрів на п’ятнадцять убік — і далі тільки слухав через бездротові навушники.
— Ти записував тільки в Києві чи й в інших містах України?
— Тільки в Києві. Я не хотів занадто розширювати концепцію. Бо якби я знімав і в інших місцях, могли б виникнути питання, чому я не поїхав і до лінії фронту. Тому для мене було важливо обмежити це молоддю в Києві. Але це не означає, що всі ці молоді люди були киянами. Одним зі співрозмовників був дуже юний хлопець із Мар’їнки — це було одне з перших міст, що було повністю знищене, там каменя на камені не лишилося. На жаль, тепер таких місць багато.
— У Києві ти знімав своїх співрозмовників у різних місцях. В одному випадку співрозмовниця сидить у метро, в іншому хтось сидить у дворику, ще в іншому на сцені театру. Як ти обирав ці місця?
— Мушу сказати, багато що сталося випадково. Звичайно, було кілька речей, які були концептуальні — такі, як інтерв’ю з журналісткою Аліною, яке ми записали в приміщенні «Телебачення Торонто». Але багато що справді сталося випадково. Наприклад, із Діною я мав знімати в бібліотеці, але пролунала повітряна тривога, я спустився в метро задля безпеки, і Діна теж була десь у метро. Але ми з’ясували, що, на щастя, ми були на одній лінії. Тож я зміг просто під’їхати до неї, і ми записали інтерв’ю просто на станції метро, поки над нами лунала повітряна тривога.
— Один із разючих героїв фільму — стендап-комедіант. Попри все, він продовжує виступ, намагаючися витягнути людей із їхньої реальності і зібрати їх разом. Яку роль відіграє гумор у цій війні?
— Дуже важливу роль, я вважаю. У фільмі виступає ще одна особа, яка робить електронну музику і говорить про рейви. На Заході іноді лунають дивні коментарі, на кшталт «Та там не все так погано, якщо вони там танцюють і ходять по кав’ярнях». Але, звичайно, це не так. Україна тримається не тільки тому, що вона неймовірно мужня і міцна, але й тому, що вона як суспільство змогла збудувати собі стійкість і хоче все витримати.
— Як війна змінила твоїх співрозмовників? Що робить із ними ця ситуація?
— Щодо цього в фільмі є багато цікавих моментів. Але, мабуть, я можу дещо трохи відкрити. У фільмі є й двоє військових. Один із них згадує, як він раніше був скейтером, який любив випити пива з друзями. І ось він сидить тут, в однострої. Він ніколи не думав, що зможе робити щось таке — піде на війну, буде стріляти в людей. Але він каже, що звик до цього і що не відчуває докорів сумління, коли стріляє в російських солдатів. Мабуть, це просто треба прийняти. Можливо, його можна було б зрозуміти, самому опинившись у його становищі. Але він також каже, що його серце скам’яніло, що він це розуміє і що, мабуть, потім звернеться до психолога. Він хоче знову стати нормальною людиною і аж ніяк не хоче прожити все своє життя з кам’яним серцем.
Едуард Ґерміс народився 1986 року в Казахстані в родині так званих казахстанських німців. Після розпаду СРСР повернувся з родиною на батьківщину предків, до Німеччини.
Близько десяти років тому переїхав жити до Праги, де, маючи попередній досвід у фотографії, зацікавився документальним фільмом. Співпрацює з чеською творчою кіногрупою Remízek.
Як мовиться на сайті митця, він, крім німецької, знає також англійську й чеську мови і може спілкуватися українською.
Його документальний фільм “Dark but Free – Letters from Kyiv” знятий розмовною українською і має англійські субтитри. Прем’єра фільму відбулася 1 грудня 2025 року в Празі.
