«Ми не економимо»: Вікторія Лелека про необхідність «Євробачення», хейт, культурну дипломатію
Пісенний конкурс «Євробачення-2026» цього року відбудеться в Відні. Україну цього року представлятиме співачка, авторка та композиторка Вікторія Лелека (LELÉKA). Виконавиця виконає свою авторську пісню «Ridnym». Ця пісня отримала максимальну кількість голосів від глядачів та журі на Національному відборі в Україні. Вікторія вже довгий час мешкає в Німеччині, навчалася у музичному університеті Дрездена, досконало володіє англійською та німецькою.
Вікторія під час свого короткочасного візиту до Праги завітала до студії Radio Prague International і розповіла, як ставиться до хейту, що думає про рівень української культурної дипломатії та необхідність участі України у конкурсі «Євробачення».
— Чекали на вас довго. Ви з літака пожертвували власною валізою, аби дістатися до Праги, і потім їдете в Україну?
— Можна сказати, так.
— Що в Україні зараз?
— В Україні фінальна найінтенсивніша фаза підготовки, щоденні репетиції, примірки, заняття вокалом, останні якісь важливі промо-речі, медійні інтерв’ю. Але так вже, мінімалістично, щоб економити сили.
— З ким займаєтеся вокалом, з Джамалою?
— Ні, саменька.
— До конкурсу залишається вже зовсім мало часу, менш як місяць. Як з кожним днем з наближенням цієї події змінюється ваш щоденний графік?
— Ви знаєте, я, якщо чесно, думала, що відіграємо Нацвідбір і можна буде видихнути. І буде спочатку такий «ненапряжний» режим, а потім буде інтенсивніше все ставати. Але ні. Якось воно так, що я не відчуваю, що стає все більш-більш інтенсивним, у мене відчуття, що просто воно як в грудні почалося, марафон, — що він не закінчується. Змінюється, можливо, сама конфігурація речей, але сама інтенсивність — ні. Досі доводиться виборювати собі вільний день чи хоча б половинку, тому що відпочивати дуже важливо.
— Ви представлятимете Україну своєю власною піснею «Rіdnym». Ця пісня про здатність людини знаходити внутрішню силу, опору та шлях до рідних. З чого складається ваша особиста опора і наскільки складно вам далося написання цієї пісні?
— Ой… таке питання екзистенційне, глибоке. Давайте почнемо з написання пісні. Перші імпульси були ще декілька років тому, в 2022 році. І не знаю, це бажання бути і для своїх людей, для себе, наперекір всьому, що б не траплялося, не знаю, бути і жити. Я от не знаю, оце питання, що саме дає силу, тут дуже важко. Не знаю. Я така втомлена, що, мені здається, зараз не спроможна відповідати на питання. Знаєте, давайте я посплю, а завтра дам відповідь.
— Добре, чекаємо на відповідь. Ви вже багато років мешкаєте у Німеччині, де навчалися в Дрездені. Чому саме вирішили брати участь у Нацвідборі українському, коли, напевно, за умовами могли б узяти участь у німецькому? І було б простіше потрапити до фіналу?
— Знаєте, я себе ніколи не сприймала німецькою співачкою. І так багато вкладено в те, щоб я мала той рівень, який я маю, що я навіть не захочу, навіть якщо мене хтось змусить, свій професіоналізм присвячувати якійсь іншій країні. Я навіть не думала подаватись колись на Нацвідбір від Німеччини.
— Але навчалися ж там і базу якусь маєте там.
— Звичайно, але для чого я туди йду навчатися? І як хто я туди йду навчатися? Як українка, яка хоче, як це: свого не цурайтесь і чужому навчайтесь.
– Привнести.
— Привнести, зрозуміти кращий контекст світовий, культурний, зрозуміти, чим дихає зараз музика, які є тенденції. Робити колаборації, вчитися, розуміти, тому що хочеться, щоб українська культура була не тільки якось внутрішньо для нас, а щоб вона була самодостатнім таким суб’єктом у світовому культурному контексті. А для цього необхідно навчатися десь.
— Наскільки складно не втрачати зв’язок з Україною, перебуваючи на відстані?
— Я не знаю, наскільки складно.
— Вам особисто?
— Мені здається, якщо відчуваєш цей зв’язок, і тобі важливо, і ти себе ідентифікуєш як українець, то я споживала постійно тільки україномовний контент. Якщо в вільний час щось слухала: подкасти, книжки — це все було українське, тобто я слідкувала за тим, як у нас розвивається українська філософська, інтелектуальна думка. Якщо це інтерв’ю, то тільки якісь наші класні діячі, щоб відчувати, хто, куди, як рухає нашу країну. Які думки надихають саме наше суспільство на виживання — або зв’язок з військовими, або волонтерська діяльність. Мені здається, якщо тобі це важливо, ти навіть не можеш припинити цей зв’язок, тому що ти не можеш по-іншому.
— А лайфгаки для українців, які зараз перебувають у Чехії? Що можете порадити? Дивитися контент український?
— Чесно, я здебільшого прямо, ютуб — у мене повністю все тільки українське. Політичний якийсь аналіз, інтерв’ю з нашими інтелектуалами. Наприклад, філософ Єрмоленко, наша Оксана Забужко, надихаючі лекції неймовірні. Та я взагалі, не знаю, про дипломатію, про якісь ось такі соціальні тематики. Просто бути в цьому інформаційному полі. Мені здається, навіть в Україні можна бути і не перебувати в цьому полі, а формувати собі якесь інше інформаційне оточення. Просто жити цим. Дуже просто.
— Ви 10 років живете в Німеччині.
— Так.
— Чи можна стати українцю стати своїм за кордоном? І чи відчуваєте ви себе своєю?
— Оце, знаєте, таке цікаве питання. Мені здається, я своєю на 100% там не стала. Хоча у мене навіть є німецьке коріння. І німецькою я володію просто прекрасно. І більшість людей в моєму оточенні кажуть, що у мене немає акценту, і розмовляю я іноді краще, ніж деякі німці. І культурно мені навіть імпонують певні речі. Мені здається, десь і ментально щось близьке. І, звичайно, там комфортно, іще якось. Але внутрішньо я розумію, от якась така річ, що до кінця мене не зрозуміють там. Бо я відчуваю, що все-таки я українка. За моїми відчуттями, за всім. Ось ця емпатичність глибинна. І ось ця готовність віддати все заради якоїсь ідеї. От цього в німецькому суспільстві взагалі немає. І коли я загоряюсь якоюсь ідеєю, мене прямо несе, я живу цим, як у нас волонтерська горизонталь в українському суспільстві дуже сильна. У Німеччині цього немає взагалі. І мені цього не вистачає. І тому, так, ось є якась певна межа, яка не переходиться. Тобто прямо-прямо своєю на 100 відсотків я не стала.
— А ви б хотіли?
— Ні.
— Для чого вам взагалі конкурс «Євробачення» і ця неймовірна відповідальність?
— Ой… я себе питаю: для чого?
— Відповідь знайшли?
— Мені здається. У мене на початку була ця мотивація дуже проста, коли я почула ось це інтерв’ю пані Джамали про те, що треба подавати достойні заявки і так далі. Я подумала: якщо я вже стільки часу вкладаю в свою мистецьку цінність і компетенцію, то я зобов’язана податися. І так, бо мені в першу чергу просто важливо, щоб Україна на великих майданчиках була представлена яскраво, професійно, класно. Навіть якщо це в поп-стилістиці, не має значення. І звичайно, знаєте, це було так дивно, тому що коли я перемогла, я думала: ні, я точно не отримаю перемогу на Нацвідборі, бо коли побачила, який у нас line-up цього лонг-листа і шорт-листа, тобто навіщо взагалі подаватися.
— Але ви отримали 20 балів, 10 від глядачів і 10 від журі.
— Так, так, так… Зрозуміло, що і я, і вся наша команда працювали настільки неймовірно, скільки було зроблено роботи, скільки всього було. Скільки у нас було інтерв’ю, навіть елементарно це. Тобто я в захваті від того, як всі включилися, як всі повірили. І однозначно ми на це заслужили, я думаю, всі.
— А щодо відповідальності?
— А щодо відповідальності. Знаєте, я якось звикла, що я вже є амбасадором української культури, бо я завжди відчуваю, що коли я виходжу на сцену як українська артистка, я в першу чергу говорю заради наших артистів: мої друзі, мої колеги, неймовірні митці, які зараз не можуть робити мистецтво, — вони на фронті, вони захищають всіх нас. Я на кожному концерті звикла це промовляти, мені важливо про це кричати, говорити. І я звикла нести ось цю… тому що навіть деякі німці, так цікаво, вони реагували так: а що, війна ще досі продовжується? Тобто є частина дуже свідомих громадян, а є ось, які абсолютно відірвані. І я розумію, що я як українська артистка, я вже давно всі ці роки не виходжу на сцену просто як самореалізація, бо ти не відчуваєш навіть внутрішнього права. Мені здається, зараз кожен український артист опинився в такому положенні, що ти хочеш, не хочеш, ти мусиш бути культурним дипломатом. І це відбувається автоматично. Тому ця відповідальність — так, вона зараз велика, але якось вона мене не дивує, і це не щось нове, і я не знаю ніби що з цим робити. Просто я розумію важливість цього всього, і я хочу вірити в те, що я роблю все так, і говорю, і подаю певні меседжі так, що від цього буде тільки користь Україні і всім нам.
— На вашу думку, на якому рівні зараз українська культурна дипломатія?
— Важко сказати. Я бачу, що відбувається дуже багато. І я бачу навіть, наприклад, в тій бульбашці, в якій я була певний час, українські митці в Німеччині, — наскільки ми об’єдналися. Скільки всього. Ми навіть ширили там стейтменти Українського інституту, ще щось. Тобто це не задача, насправді, автоматично для кожного митця. Але теж от зараз майже кожен митець в це вмикається. Наскільки ми обмінюємося думками, пересилаємо один одному лекції, інтерв’ю, стейтменти, підписані спільні листи.
І серйозно до цього підходимо, і намагаємося зробити так, щоб це була спільна позиція, щоб не було все-таки розрізненого, що якщо ми не комунікуємо, не робимо публічних якихось виходів і взагалі контактів з представниками російської культурної спільноти, то це має бути важлива спільна позиція. І, насправді, я відчуваю, як ми об’єднуємося, якщо хтось це робить окремо від себе, свою ініціативу, я бачу, як ми об’єднуємося, ми кажемо: так не можна, ми маємо бути єдині в своїй позиції, інакше це тільки нас компрометує і грає тільки на руку ворогу. Не знаю, мені важко оцінити, тому що я ж, звичайно, не дипломат в такому якомусь, і не працюю там в Українському інституті чи в Міністерстві культури, — але з того, з чим я перетинаюся в своїй діяльності, я бачу, наскільки всією душею вмикаються мої колеги, що мені здається, що ми це достатньо дуже добре робимо, за моїм відчуттям.
— Чи читали ви коментарі в ютубі під своїм фінальним виступом у Нацвідборі на «Євробачення»?
— От саме…
— Треба сказати, що там більша кількість все ж таки…
— Негативних?
— Ні, гарних.
— Позитивних?
— Позитивних, так. Але до негативних: чи читали і як ставитися саме до них?
— Значить, за що я обожнюю свою команду. Вони дуже мене оберігають, дуже. І як тільки пройшов Нацвідбір, перше, що я побачила в своєму телефоні, — це пропущені дзвінки від команди, sms-повідомлення.
— Не заходь, не читай?
— «Віко, ти не заходиш в соцмережі». І я сказала: то я взагалі не хотіла, я взагалі нікуди не хочу заходити, і виходити нізвідки не хочу. І це було прекрасно, тому що я, дійсно, я не читала. В мене було один раз, коли я зайшла, думаю: подивлюсь, може, в мене підписників більше стало. Звісно, сказали — не можна, але мені цікаво, скільки там підписників.
— А чому не можна? Подивитися кількість підписників можна ж нагорі і можна не дивитися все інше…
— Щоб ненароком моє око не наткнулось на щось, що мене може ранити. Так, от і я так зайшла, побачила кількість підписників, причому я не запам’ятала, звичайно, це число, і автоматично, випадково, я команді казала: це випадково було, що я натиснула на повідомлення. І на перше повідомлення: Віко, куди ти натискаєш? І воно вже натиснулося, відкрилося повідомлення. Думаю: боже, я одне повідомлення прочитаю, добре. І це повідомлення було таке дуже смішне, тому що там було: ви нас усіх обманули, ви презентували себе як співачка, яка може витягувати ноту, а ви її не витягнули. Сором, сором, сором.
— Це про вокаліз йшлося?
— Так. Я відчула, як деякі люди, як маленькі діти, яких поранили, і от вони такі ображені, кажуть: як же так, а ми повірили, що ви можете ноту цю заспівати, а ви не заспівали. І як вони переживають, і от засмучені дуже. Це мене дуже розчулило і посміхнуло.
— Далі не читали?
— Далі не читала. Я прочитала це одне, посміялась і подумала: так, все, я реально далі не читала. Вже після трьох тижнів я почала заходити вже і там вже все заспокоїлося.
— Але прочитали щось?
— Так, так, так, звичайно. Я можу сказати, що не так, що я взагалі нічого не знала, я ж маю розуміти, яка критика. Тобто мені моя команда казала: є ось такі три напрямки. Щоб я не втрачала емоційний баланс, а просто розуміла, навколо чого і чому.
— А дослухались до якоїсь?
— Як сказати. Мені здається, що була критика, що не зрозумілий концепт камери в номері.
— Але це ж не від вас залежить, а від режисера.
— А я що, не частина?
— Частина. Ви погоджували?
— Звичайно, але це дуже… Я хотіла цього, і це я свідомо цього хотіла, і мені це було важливо, тому що, по-перше, і я вважаю, що це правильно. Я вважаю, що нам вдалося зробити те, що я хотіла. Як би хто та що не казав, я розумію, чому може виникати таке сприйняття.
— Тобто на «Євробаченні» не режисер говорить своє останнє слово, а виконавець?
— Ви знаєте, це залежить від артиста і від команди. Для мене важливо, щоб все було в синергії зі мною, і я ніколи нікому не дозволю щось на мене накинути. Ні, тому що я надто багато вклала в себе і в свій професіоналізм, щоб потім хтось відповідав за те, що відбувається на сцені.
— Ранять негативні відгуки чи ні?
— Звичайно, боляче деякі речі читати. Мені здається, мені могло б бути «по барабану» на деякі речі. На деякі речі просто смішно, просто мило. Деякі речі я просто розумію, чому так відбувається. А якщо тобі, як українцю, болить збереження нашої державності, збереження нашої мови, вибудова сильного культурного іміджу країни, коли ти багато в волонтерстві зайнятий і так далі, коли читаєш, що тебе твоя спільнота не приймає і не вважає українкою, або називають німкенею, або кажуть: їдьте в Німеччину — це, звичайно, боляче читати. Але я розумію, чому це відбувається, і що це дійсно важлива тема, болюча для нас всіх рана, що якщо всі вийдуть, України не буде. І, не знаю, я не можу це сприймати як хейт, от тому, напевно, я так до цього… не проходять вони просто так повз ці коментарі для мене. Тому що для мене це не хейт, для мене це те, що показує, що нам болить і що нам важливо. І мені здається, що так пишуть люди, яким важлива доля України. Не всі, це залежно від того, хто як ставиться, але, не знаю, я це приймаю. З болем, але приймаю.
— А вам не здається, що просто в людей немає просто відповідальності за те, що вони пишуть? Бо жоден не думає про те, що він може вас, наприклад, образити таким чином, що ви відмовитеся від якоїсь публічності. І, можливо, будете писати, але до скрині, і все.
— Не знаю. Мені здається, я, слава Богу, якийсь більш-менш баланс віднайшла. І, я думаю, цього не буде. Але, не знаю, мені здається, я внутрішньо була готова до хейту. Мені так здається.
— А як можна підготуватися до хейту? Порадьте.
— Мені здається, працювати з собою, з психологом над власною самооцінкою. І, не знаю, мені здається, якщо у тебе совість чиста, ти знаєш, що ти робиш. І якщо, не знаю, наприклад, хейт, який направлений на те, що ти не українка, ти зрадниця, ти біжала, чи ще щось. Якщо у тебе совість чиста, і ти постійно на зв'язку з військовими, з волонтерами, з усім, якби ти розумієш, що те, що тобі пишуть люди, вони пишуть тільки тому, що вони не знають всього того, що ти робиш. І якби так це боляче, хотілося б, щоб всі розуміли, що ти робиш, і цінували тебе. Але коли ти знаєш, що це неправда, якби це не змінює того, який ти, і що ти робиш для країни. І, знаєте, тут ще: я люблю Україну, я люблю те, що я українка, я люблю, я захоплююсь нашими людьми. Невже якісь хейтерські ці… можуть цю любов… Ні. Ця любов більше за все. І це все рідні люди. В кожній сім'ї отаке щось не дуже приємне відбувається. Я намагаюсь якось так до цього ставитися. Не знаю. Всіх люблю, всіх обіймаю. Поняли?
— На вашу думку, зараз Україні потрібно «Євробачення»?
— Так от: Україні потрібно Євробачення? Мені здається, що Україна має звучати всюди, де тільки можливо. І можна по-різному відноситися до Євробачення, але заперечувати те, що це одна з наймасштабніших площадок і найбільших світових музичних івентів неможливо. І Україна має бути там присутня. Причому для мене, навіть мені здається, що це символ того, що ти, як країна, як якась культурна формація, додаєш якусь фарбу до ось цієї палітри Євробачення. І це для мене вже символізує те, що ми живемо, ми творимо, незважаючи ні на що. І це додає нам цієї суб'єктності, сили, сяйва, осяйності цієї. З огляду на цей символ, це дуже важливо.
— Як зараз ставитися до своєї впізнаваності?
— Нормально. Знаєте, якось так, якби те, що я в музиці вже давно, і я звикла, що в мене є моя бульбашка моїх неймовірних прихильників, яких я всіх дуже люблю, я звикла, що вони в мене є, а зараз це стало трохи більше. Відчуття, що я популярна, у мене немає. У мене є відчуття, що ця бульбашка з моєї фан-бази виросла в бульбашку тих, хто любить Євробачення. Тому що це все-таки велика бульбашка, але все-таки бульбашка.
— Коли ви спостерігали за «Євробаченням» зовні, і потрапили всередину, можливо, щось вас злякало, чи щось не сподобалося, чи навпаки?
— З огляду на те, що я ніколи не мріяла стати частиною «Євробачення», насправді, та і дивилась я його давно, коли була тінейджеркою, так, останні роки я взагалі якось не слідкувала. У мене взагалі не було уявлення, як це бути всередині. Я думала, що це, так, напевно, велике навантаження, якийсь ритм, але те, що мене, напевно, здивувало найбільше, дійсно, — обсяги фінансування, які мають бути в номері присутні, це, звичайно, так… Я така: вау. Але, так, ми не здаємося, ми працюємо, і я прямо відчуваю, що з одного боку воно може лякати — такі суми, тому що мало хто, мені здається, з нашої сцени музичної володіє такими сумами, — але, з іншого боку, ти ж не просто шукаєш для себе якусь таку суму. Це все-таки представлення країни, великий конкурс. Тобто ти апелюєш іншими аргументами, коли шукаєш ці кошти. Ти шукаєш їх не для себе, і тому інші можливості для пошуку цих коштів відкриваються. Тому я наче вже спокійніше на все це дивлюсь.
— Це такий тригер для українців — фінансова частина «Євробачення».
— Скажіть?
— Поясніть, будь ласка, ви ж знаходите кошти, це ж не Україна повністю з бюджету фінансує?
— Бюджет частково фінансується державою.
— Яка частина?
— Це залежить від бюджету номеру. Ми хочемо, щоб Україна була представлена яскраво.
— І скільки це коштує?
— Тому ми не економимо. Тому, з таким бюджетом, це невеличка частинка. Якщо ви економите і кажете: ми не знайдемо, ми якось так, як жертви прийдемо, представимо Україну, — то можна і за бюджет держави.
— Так який він?
— Я не знаю, чи я можу його називати… Одним словом, це певна частина. Інша частина у нас складається, самі ми контактуємо з українськими бізнесами, з якими є певні домовленості, промо-проявлення, якісь кампанії разом. І є люди, просто меценати, які давно є моїми фанатами. І я намагаюся, прошу у всіх, от тільки що в літаку я формувала повідомлення, і як тільки приземлилася, вислала ще одній організації, людям, для яких я співала, — пропозицію, що от нам ще не вистачає стільки-то, стільки-то. Але в нас насправді вже майже все зібрано. Я вже заспокоєна. Все, як ми планували, жодних компромісів, жодного урізання. Тому що я ж божевільна, я ж азартна. Я придумала ось так, все має бути ось так, і бюджет має знайтися під це. Ніяких компромісів, тому що для мене музика і мистецтво на першому місці.
— А ми обов’язково будемо всі дивитися.
— Я в другому півфіналі, він відбувається 14 травня, але 12-й номер. Голосуйте!
— Найперше що зробили, коли дізналися, що представлятимете Україну на «Євробаченні»?
— Мене взяли, посадили в машину, я приїхала додому і лягла спати.
— Чи багато через конкурс у вас з’явилося заборон?
— Та ні. Є заборони. Але не багато.
— Від чого довелося відмовитися через конкурс?
— Я думаю, найжорсткіше, що мені найважче переживається, — я вже п’ять місяців не бачила свого песика.
— Як звуть?
— Сонко.
— Під яким номером хотіли б виступити у фіналі конкурсу?
— Насправді мені все одно, але в мене є, звичайно, улюблене число, і це число 11.
— Кого вважаєте найсерйознішим суперником?
— Ви знаєте, мені здається, це залежить від… Тобто є сильні пісні, є сильні виконавці, є сильні персоналіті. Але залежить все від того, як саме буде ось цей фінальний виступ, мені здається. Бо більшість людей, які дивляться «Євробачення», — вони дивляться саме фінальний перформанс. І от від цього буде залежати. Тут я навіть не можу оцінити, мені здається.
— Ваша найулюбленіша пісня «Євробачення» за всю його історію?
— Взагалі, я дуже люблю пісню «Lasha Tumbai» Вєрки Сердючки, але мені здається, найпрекрасніша, найкрасивіша пісня музично — це пісня Сальвадора Собрала.
— Що скажете про представника Чехії на цьогорічному конкурсі Даніела Жижку та його пісню «Сrossroads»?
— Дуже милий, такий хороший хлопчик. Ми з ним в Лондоні і в Амстердамі перетиналися, спілкувалися. Дуже класний. Мені сподобалось, що він незалежний артист, не має ніякого великого лейблу, що він своїми силами сам ось так. Тобто для мене це дуже сильна, класна позиція. І в нього прекрасний голос. А в пісні дуже цікаві акорди, нестандартні. Там є дуже цікаві переходи гармонійні.
— Хто ваш фаворит?
— В мене є один краш, він просто прекрасний. Данія, Søren.
— Скільки разів були в Чехії, враховуючи, що близенько навчалися у Дрездені?
— Я вдруге.
— Були лише в Празі?
— В Празі не була.
— Величезна кількість наших з вами співгромадян зараз перебуває у Чехії, у вас є можливість до них звернутися.
— Дорогі, прекрасні українці Чехії, дякую вам за те, що ви є, за те, що ви робите і продовжуєте робити для України. Давайте сяйте, давайте набуватися і давайте зробимо щось, щоб Україна в цьому році на «Євробаченні» перемогла. Це в наших силах, і я думаю, що всі ми гідні отримати ці емоції і подарувати Україні ось такий момент гордості за свою культуру.
