«Ми не маємо права змиритися з тим, що Путін убиває дітей»
Чеські журналістки Анна Догналова і Тереза Поволна хочуть розповісти юному поколінню чехів про війну Росії проти України. І їдуть до України разом із продюсером Реєм Бейзлі знімати свій відеосеріал «Лінія» в місцях, де точилися бойові дії. На дорогу їм люди зібрали в перебігу краудфандингової кампанії понад 180 тисяч крон. Метою є донести ситуацію в Україні до молодого покоління, кажуть журналістки в інтерв’ю інтернет-виданню Чеського радіо iRozhlas.cz: «Розмови з воєнними аналітиками, на нашу думку, не приваблюють молодь. Ми хочемо показати конкретні історії».
— Повномасштабна війна в Україні триває вже майже три роки, а останніми місяцями говорять про те, що західне суспільство почитає відчувати «втому» від неї. А ви відчуваєте якусь втому від цієї війни в Чехії, серед молоді?
Тереза Поволна: Перша хвиля солідарності логічно спала якраз через те, що війна триває вже майже три роки. І так, вона спадає серед усіх поколінь — і моїх ровесників. Думаю, це через те, що вони не бачать у перебігу війни ніякого великого прогресу. Після якогось масивного удару чи замаху реакція таки приходить, знову про це більше пишуть у заголовках, але загалом це такий неприємний застій.
Ми ж якраз хочемо нагадати, що війна все ще триває. Ми хочемо принести історії про все те, що там за ці три минулі роки встигло статися. І ми думаємо, що завдяки тому, що вся наша чесько-українська команда молода, всі ми народилися близько 2000 року, ми зможемо, можливо, природним чином відчути спосіб, як зацікавити наше покоління і розповісти все так, як вони б хотіли це сприйняти.
— А як це? Який це спосіб розповідати і що розповідати про війну в Україні, щоб це зацікавило молодшу публіку?
Анна Догналова: Ми хотіли подати це у формі так званих walking interviews, «інтерв’ю-прогулянок». Ми хочемо пов’язати їх із конкретними місцями, куди ми поїдемо, і нагадати про ключові події війни і водночас пояснити їх зрозумілим чином.
Важливо сказати, що цей проєкт не націлений тільки суто на молодь, але хочемо, щоб це до неї дісталося. Адже війна супроводжує їхнє дорослішання, вони цим формуються.
— Тому ви хочете з цим документальним фільмом, наприклад, відвідувати школи?
АД: Ми хочемо поєднати це з освітнім аспектом. Адже в Празі ми це сприймаємо інакше. Я ж родом із міста Фридек-Містек, і коли я їжджу туди, то бачу, що там на це дивляться цілком інакше, і мої ровесники.
Ми з Терезою почали переписуватися, власне, через початкове розчарування, яке ми обидві відчували. Я сама слідкую за цим три роки і за цифрами бачу, як це за останні пів року падало додолу. Не можна й порівняти з першим чи другим роком, коли всі це «ковтали».
ТП: Мені не подобалося, що, хоч це й логічно і природно, це сприймається як щось, із чим ми вже до певної міри зжилися, — що в Україні війна.
АД: І це війна не лише в Україні — це також війна в Європі.
ТП: І ми не усвідомлюємо, що трохи більше як за 300 кілометрів від наших кордонів триває збройний конфлікт, у якому Путін убиває дітей. Не думаю, що ми мали б із цим змиритися і сприймати це так, що він просто собі триває.
І якби йшлося лише про застій — адже в суспільстві також росте розчарування, що той конфлікт такий тривалий.
Жіноче обличчя опору
— Про це свідчить, наприклад, і минулорічне дослідження, яке здійснив на замовлення НАТО дослідницький центр Pew Research Center: за його даними, з подальшою державною підтримкою України згодні лише 46 відсотків чеської громадськості. Якими історіями ви збираєтеся їх зацікавити? Є якісь, що ще не були розказані в чеських засобах інформації?
ТП: Була вже купа розмов із воєнними аналітиками, які дуже добре в цьому розуміються, але вони, мабуть, не настільки привабливі для більшості юних глядачів і слухачів. Ми хочемо представити конкретних людей, із якими щось сталося, так, щоб це не було кліше.
АД: Я думаю, що треба більше приділяти уваги вразливим групам. Нам був би цікавий жіночий аспект війни, жіноче обличчя опору — мені здається, це недостатньо досліджено. Тож ми хочемо зосередитися на жінках, на викраденнях дітей… Це для нас великі теми.
— А до яких місць в Україні ви збираєтеся?
АД: Ми будемо головно в Києві, але поїдемо, наприклад, до Чернігова, до села Ягідного, де будемо знімати в підвалі, в якому місяць утримували все село. Поїдемо до Бучі, де після різанини фотографував наш режисер Рей Бейзлі. Будемо в Ірпені чи Гостомелі, який є дуже важливим місцем подій цієї війни, бо врятував Київ — це теж забута річ.
ТП: Багато хто згадає, як ніби дивом була визволена Харківська область. Але мало хто поєднає це, наприклад, із тим, що тоді почали випливати на поверхню жорстокі злочини, що лише після визволення Харківської області почало з’ясовуватися, що там зникали діти чи що там російські окупанти ґвалтували жінок.
АД: Ми також реалістично розглянемо, чи можливо засудити Путіна або кремлівський режим. Про це ми поговоримо з українською нобелівською лауреаткою Олександрою Матвійчук, яка вже давно вивчає цю тему і здатна надати реалістичний контекст: як би це могло статися і чи могло б узагалі, навіть хоч на Путіна виданий ордер на арешт.
А ще нам вдалося знайти людину з дуже близького оточення офісу президента Зеленського.
— На створення серії ви вже зібрали понад 180 тисяч крон. Ви очікували на такий інтерес?
АД: На початку ми й не думали, що піде так добре. Я панікувала й казала собі, що зберемо тисяч п’ятнадцять і будемо раді.
ТП: Я б іще рада була додати: як добре, що до нас протягом кампанії зверталися і друзі й пропонували допомогу іншу, не фінансову. Так що коли ми почнемо сумніватися, то відразу згадаємо, скільки людей бачить у нашій ідеї потенціал і допомагає нам.
Інструмент пропаганди
— Як ви дійшли до цієї ідеї?
ТП: Спершу ми з Анною познайомилися, як це сьогодні буває, завдяки тому, що підписалися одна на одну в соцмережах. Ми бачили, що ми обидві публікуємо дописи про Україну однакового спрямування, і розуміли, що нас обох об’єднує розчарування і бездіяльність.
Ми думали, що з цим робити. На самому початку ми думали про класичний подкаст, записаний у студії в Празі. А потім ми собі сказали: добре, але скільки вже таких було…
І врешті ми дійшли до того, що поїдемо до України, що є сенс показати історії в повному кольорі. Але ми сказали собі, що хочемо зробити це самостійно, що хочемо бути незалежними, створити це і керувати цим самі.
АД: Ця творча свобода дає нам енергію, і хоча ми молоді, ми маємо, думаю, добрі журналістські стандарти.
— А ви зустрічалися з тим, щоб вас критикували саме через вік?
АД: Тим часом цього не сталося, але, справді, ми цього боялися — що станемо мішенню.
ТП: Мушу сказати, що наразі найбільші наші хейтери — ми самі. Але ми хочемо взятися за це зі скромністю і не бути надміру самовпевненими і надміру мотивованими.
— Ви готуєте ваш документальний фільм у Празі втрьох, разом із Реєм Бейзлі. Але в роботі бере участь і українська команда.
АД: Тут із нами співпрацює ще графік Ніна Сібінська. А так я була в Україні в жовтні, і мені спало на думку, що двоє моїх добрих друзів мають там піар-фірму, приятель подруги — продюсер. Тож мені спало на думку: а як же ще це зробити, як не об’єднатися з людьми, яких знаєш, яким довіряєш, і запропонувати роботу професіоналам із України, які тепер мають роботи мало.
— А як ви вирішуєте питання вашої безпеки?
Безпека на першому місці. Пріоритетом номер один було знайти житло, в якому є й бомбосховище. Кожен із нас буде мати застосунок, що повідомляє про тривогу, ми стежимо й за телеґрам-каналами, в яких видно, наскільки близька загроза чи за скільки часу ракети долетять до міста. Якщо буде оголошена якась загроза, будемо на це реагувати.
— Якого результату ви хотіли б від вашого серіалу?
ТП: Ми взяли собі за мету поїхати з «Лінією» й до інших міст, де б були в цьому зацікавлені. Під час збору нам дехто прямо писав, що сподівається, що ми приїдемо поговорити. Ми не наївні, і нам ясно, що не всі про війну думають так, як ми з празьких редакцій.
Тож ми хочемо приїхати до людей, поговорити з ними і розповісти їм, що ми побачили. Запропонувати їм реальний доказ про те, що відбувається в Україні, і показати їм його, бо тоді він стане незаперечним. Коли бачиш людину, яка тобі розповідає, що вона втратила дитину чи бачила, як окупанти закрили в підвалі і застрелили сусіда, то проти цього ти в ту хвилину нічого не можеш сказати.
АД: Я при кожній значній події звертаю увагу, як усе скидають на українців — чи то йдеться про вибори, чи про повені. І мені недобре від цього.
Україна — сорокамільйонна нація, в ній завжди будуть і погані, і добрі люди. Наша кінцева мета — принести історії, автентичні обличчя і голоси, які зможуть довести людяність їхнього народу.
ТП: Україна стала інструментом російської пропаганди. Цією темою зловживають і будуть зловживати далеко більше, ніж зараз, коли ми розмовляємо на початку січня. На нас чекають парламентські вибори, і я вже тепер боюся тієї кампанії. За чеською політикою я стежу досить ретельно, і я цілком упевнена, що хтось візьметься за українців, зробить із них виборчу тему, і це буде просто огидно.
Я не думаю, що нашим серіалом ми все врятуємо, але якби це змусило хоч кількох людей до критичного мислення, то наша мета буде досягнена. Ми хочемо показати погляд із місця подій та історії реальних людей. А коли до того ж до твого міста приїде показати це дівчина приблизно того ж віку, що й ти, то, думаю, це матиме іншу, більш особисту вагу.
