У Чехії нагородили українського священника за стійкість у боротьбі з російськими окупантами

Військовий капелан Василь Вирозуб додавав українським воїнам відвагу і в найтяжчих ситуаціях, разом із ними пережив полон і катування.

17 листопада, в чеський День боротьби за свободу і демократію, священник Православної церкви України отримав премію проєкту Paměť národa («Пам’ять нації») разом зі ще чотирма людьми.

У час початку війни Росії проти України, 2014 року, отець Василь служив в Одесі і спершу вирушив на фронт як волонтер, який возив бійцям речі першої необхідності: одяг, взуття, продукти харчування. Але військові мали й потребу в духовній підтримці. Тож отець Василь разом зі священниками різних церков їздив відправляти їм служби Божі і приймати сповіді. «Капелан для них — усе: друг, співрозмовник, брат», — каже священник в інтерв’ю проєктові Paměť národa.

Полон і долання страху

Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Василь Вирозуб зібрав групу добровольців, щоб вирушити на захоплений росіянами острів Зміїний і забрати тіла загиблих захисників острова. 26 лютого пошуково-рятувальне судно «Сапфір», яким вони прямували до острова, перепинили російські кораблі. Всіх, хто був на ньому, взяли в полон.

Після короткого тримання в Севастополі їх перевезли до Росії, до табору для полонених біля міста Шебекина. Вони жили в наметах по 22 людини разом із іншими полоненими українцями і додавали сміливості одне одному, згадує священник: «Там був один молодий чоловік, хлопець десь років 22. Коли я подивився на нього, я побачив, що в нього в очах немає страху. А коли не мала страху ця дитина, то й я не міг цьому воїнові показати, що я боюся, хоча мені коліна тряслися».

Коли їх змушували співати російський гімн, отець Василь співав псалми і молився українською мовою: «Нас змушували молитися російською. На нас кричали, що нашого Бога тут немає. Але ми казали: «Так, Бог із нами!»

«Справжній жах»

Пізніше Василя Вирозуба зі ще кількома українцями перевезли до в’язниці в місті Старому Осколі. «І там почався справжній жах», — згадує він.

Найбільші муки були від окремої камери на одного в’язня: «Тебе роздягають догола й кидають туди. І так днів на чотири, без їжі, без води, без сну, за температури градусів 8—9. А хтось перед вами там уже сходив просто на підлогу. Випари сечі починають роз’ятрювати бронхи, за 6—7 годин ви починаєте викашлювати гній. На четвертий день у вас починаються галюцинації. Ви стоїте на колінах, бо не можете стояти, бо страшенно печуть п’яти, і намагаєтеся зігрітися диханням».

Перебування в цій камері чергувалося з допитами, коли через тіло священника пропускали електричний струм чи заганяли голки під нігті — не так щоб вибити якусь інформацію, як для свого збоченого задоволення. Через 34 дні декого зі співв’язнів отця Василя звільнили за обміном, але він залишився в ув’язненні. В окремій камері він пробув загалом десь із місяць.

За 70 днів Україна змінилася

5 травня тюремники кинули йому до камери одяг. Його й інших полонених повезли на летовище. Священник думав, що їх повезуть із Росії до Криму на «парад ганьби» з нагоди святкувань російського «дня перемоги». Але з’ясувалося, що їх везуть на обмін.

І, як каже отець Василь, вийшовши на волю, він усвідомив, що за 70 днів його полону вся країна змінилася: «Я повернувся в Україну, де вишиванка перестала бути просто декорацією, де скрізь були синьо-жовті прапори. Такою мала бути Україна ще 1992 року».

Крім Василя Вирозуба, премії «Пам’яті нації» отримали чеський дисидент Ян Літомиський, дві жінки зі Словаччини, Марія Шидова і Ева Карвашова, які зазнали репресій із боку комуністичного режиму, а також чешка Маріє Кланґова, яка в часи нацистської окупації була в русі опору, була вивезена на примусову працю до Німеччини й зазнала катувань ґестапо.