Студія Kera Kult із українським корінням: як кераміка об’єднує і робить життя кращим
Якщо піднятися на четвертий поверх одного з празьких будинків на вулиці Шимачкова, то потрапиш у творче Задзеркалля: стара квартира з високими стелями, всюди різнокольорові керамічні скульптури, блюда й тарілки, чаші і вази. І люди — кожен ліпить і творить щось своє під дбайливим доглядом наставниць. Radio Prague International розмовляє з двома українками — засновницею студії Kera Kult Роксоланою Несміян та її помічницею Анею Володкіною.
Кераміка прийшла в життя Роксолани завдяки дочці: хотілося зайняти дитину чимось цікавим, і вона знайшла у будинку творчості в районі Прага-5 курси кераміки.
Перші тарілки, шлікер і гончарний круг
— Наша викладачка на курсах була просто присутньою і наводила дуже мало технічних деталей. Вона більше допомагала дітям, пояснювала, що та як зліпити. Наприклад, я ніяк не могла зрозуміти, чому мої вироби після всіх випалів стають такими грубими, гострими. Я все шліфую, шліфую цю обпалену тарілку, а вона все одно не ідеальна, а я перфекціоністка. І зазвичай одне заняття я ліпила, а друге просто шліфувала виріб, щоб довести його до потрібного вигляду. Лише за пів року вчителька сказала мені, що можна шліфувати ще під час сухого стану, і це робиться за три хвилини. Загалом це були такі дуже повільні кроки, але мені стало подобатися — ми з дочкою чекали цих занять.
Потім учителька розповіла, де в Празі є керамічні магазини — там можна купити глазур, яка буде красивішою й цікавішою, ніж у студії. Зараз я там у них улюблений покупець, а тоді, пригадую, прийшла вперше до магазину і кажу: «Мені потрібна глина, а ще шлікер». Це клей, який потрібний для склеювання шматочків глини. Продавці дивляться на мене, і я бачу, що в них сміх в очах. Вони кажуть, що шлікер не продають. Я їм: «Ну як же так? Я ж була зараз на курсах, у нас була глина і шлікер». А вони мені: «Пані, шлікер — це, взагалі кажучи, глина, змішана з водою, ви самі це повинні робити». Мені стало так соромно! Я тікала з цієї крамниці вся червона від того, що не знаю, що таке шлікер.
Але непорозуміння в магазині для керамістів не зупинило Роксолану, а лише надало мотивації розвиватися в цьому мистецтві далі.
— Я з’їздила до батьків в Україну, поїхала до Києва і знайшла там курси кераміки. Дуже класна студія, називається Kust Ceramics, де мене навчили ручному ліпленню, і там я зробила свою першу велику скульптуру, яка зараз стоїть у мене в празькій студії. Це бог Шива.
У Києві я провчилася два тижні, і мене всі хвалили, бо я прийшла зовсім без досвіду, одразу почала ліпити величезну скульптуру, і все вийшло — випал пройшов успішно. Тоді ж я спробувала працювати на гончарному крузі, але колесо треба було крутити ногою — загалом щось шалено застаріле. Я вирішила, що, звичайно, у мене не виходить тільки тому, що «це круг такий, а не я така, адже в ручному ліпленні я богиня». Тому з Києва я полетіла до Данії на курси гончарної майстерності.
Навчання в данського майстра виявилося дуже складним — із гончарством Роксолана так і не потоваришувала і продовжила саме ручне ліплення. На той момент удома в неї вже було все необхідне — обладнання і матеріали. Через деякий час їй спало на думку: чому б не передавати свої знання далі і перетворити хобі на повноцінну роботу.
Студія в гаражі
— У мене була студія вдома в гаражі, там мені було комфортно. Я все прибрала, пофарбувала стіни. Особливо влітку було дуже гарно, коли я відчиняла гаражні ворота, а навколо дерева, таке сільське життя. Я написала всім своїм друзям, що починаю вести курси кераміки за символічну плату в 200 крон. Досі пам’ятаю першу дівчинку, яка прийшла до мене. Я пояснювала їй, як робити мисочку, як набивати форму. Я червоніла, з мене лився піт, мені було так страшно, я не могла навіть прийти до пам’яті і сформулювати думку.
Пам’ятаю, коли я викладала живопис, мама мені завжди казала: «Не нервуйся, вдай, що ти все знаєш, і впевнено говори, а далі все обов’язково вирішиться». Загалом так воно й пішло, а що в той час був ковід, було нікуди ходити і ні за що братися, поступово все більше і більше людей почали їздити до мене в передмістя Праги, у Збузани, — в мій гараж, на курси кераміки.
Через деякий час сільська гаражна студія переїхала до Праги: Роксолана знайшла приміщення в районі Голешовіце, і розпочався новий етап розвитку її маленького проєкту.
— Що далі, то більше я бачу горизонтів. Наша студія за останній рік дуже зросла. Ми почали робити власні вироби, співпрацювати з ресторанами й кафе, робити для них посуд. Все це мене настільки заряджає, я в такому захваті, коли подумаю, що з моїх тарілок у тому чи іншому закладі люди їдять! Коли я працювала з живописом, мене дуже засмучував і напружував той факт, що картина даремна. Звичайно, вона має естетичну цінність, але в ній немає якоїсь застосовної користі, а я дуже люблю, щоб річ була корисною, в міру можливості практичною і, звичайно ж, гарною. У кераміці я бачу поєднання всього цього. І мистецтво, і практичність одночасно. Будь-яка тарілка, створена руками, — гарна, ти можеш із неї їсти щодня, ти до неї доторкаєшся, вона тобі дарує заряд позитивної енергії. Я неймовірно щаслива людина, і я дуже рада, що ось так усе вийшло — само по собі, просто ненароком.
Кераміка як терапія
Роксолана не тільки викладає у студії і працює з проєктами для ресторанів, а й сама продовжує вчитися і відкривати для себе нові техніки.
— Цього року я бралася переважно за тарілки, щось дрібне, а влітку записалася на дуже класні курси — ми робили проєктну роботу для виставок у галереях. Це були скульптури, і тут я усвідомила, що півтора року взагалі не ліпила нічого великого і скульптурного. А я так люблю це робити, отримую від цього таке задоволення! Треба сказати, я все люблю ліпити — мені не подобається лише гончарство, і чашки не роблю. У мене навіть удома немає чашок, я ними не користуюсь. Мені дуже подобається малювати на тарілках, обожнюю вести лінії одним рухом руки від початку до кінця. Дуже люблю вирізати — текстуру, якісь візерунки. Це мене завжди заспокоює.
Щоб досягти успіхів у ручному ліпленні, не обов’язково мати особливий талант чи художню освіту, вважає Роксолана. Потрібні регулярні заняття, бажання і працьовитість.
— Я згадую, як до мене прийшла два роки тому Аня. Вона досягла мого рівня років за півтора-два. Зараз Аня має всі компетенції, які є в мене. Є деякі речі, які в неї виходять краще, ніж у мене, в чомусь, навпаки, я сильніша. Наприклад, я — у розпису посуду, бо малюю і малювала більше, ніж вона. Коли ми вдвох навчаємо інших людей, думаю, людина може досягти доброго рівня за пів року: знайти ту техніку роботи, яка подобається, і довести її до досконалості — аж до того, що вироби будуть продаватися.
Заняття в керамічній студії — це не лише шанс розвинути в собі креативність і фантазію, а й чудовий спосіб зняти стрес.
— Я дуже люблю кераміку ще й тому, що це класний спосіб працювати зі своїми емоціями. Мені здається, я була б набагато менш стабільною, якби не моя кераміка. У роботі з глиною я можу виплеснути все, що нагромадилося всередині: прийду сюди, поб’ю, поріжу, поколю, засуну в гарячу піч, обпечуся, засмучуся — і все, вже забула про проблему. Усі емоції «варяться» у справі і ніби залишаються під моїм контролем, не виплескуються на когось іншого. Відколи я взялася за кераміку, психологічно мені набагато краще — просто жити загалом стало легко.
Від захоплення до викладання
Для помічниці Роксолани Ані Володкіної кераміка теж виявилася рятівною у плані емоцій.
— Я працюю у студії Kera Kult уже два роки й кілька місяців. Все почалося, коли розпочалася війна. Я зрозуміла, що мені терміново треба кудись віддавати свою енергію, бо це був якийсь жах, дуже стресова ситуація. Думаю, не я сама так почувалася. Коли я приїжджала до Києва, ми з подружкою кілька разів ходили до керамічної студії, і мені там дуже сподобалося. Мені хотілося знайти в Чехії те саме, і я знайшла Роксолану — вона тоді ще вела свої заняття під Прагою, в Збузанах. Пам’ятаю, я туди діставалася приблизно півтори години. Мені шалено сподобалося у неї в студії: величезна кількість глазур, різних глин, з якими можна було працювати. На першому ж занятті я зрозуміла, що взагалі не хочу більше йти з цієї студії і хочу далі це робити. На другому уроці я запитала, чи не потрібна їй помічниця, асистентка. Я сказала, що хочу працювати безплатно і просто бути в цьому всьому. Ми домовилися, і невдовзі після цього Роксолана сказала, що студія переїжджає до Праги. Так усе й закрутилось. Я прийшла на перше заняття у Празі вже як її асистентка. Постійно ставила питання, що потрібно робити, навіщо вона робить ті чи інші кроки. Вона завжди терпляче відповідала на мої нескінченні запитання. І так потихеньку я почала орієнтуватися в кераміці. А потім Роксолана запропонувала мені викладати нарівні з нею.
— Аню, ти свого часу пішла до студії кераміки, бо хотіла спробувати щось новеньке і відволіктися від негативних думок. А з якими запитами люди приходять до Kera Kult?
— Переважна більшість наших учнів пов’язана із IT-сферою. Вони постійно сидять за комп’ютером, мають зосереджену, складну роботу. Вони до нас приходять, щоб відволіктися, надихнутися, знайти нові варіанти відпочинку, втілюють свої незвичайні ідеї. Багато хто приходить, тому що їм потрібно відволікатися від своїх повсякденних турбот і справ. Наприклад, матусі, які мають удома дітей, — їм хочеться відпочити і розкрити свій творчий потенціал. Приходять і студенти — спробувати себе у творчості.
— Ти пам’ятаєш найцікавішу річ, яка вдалася учням у вашій студії?
— Насправді мене вражає абсолютно кожна річ, яка зроблена в нас у студії. Я дивлюсь на полиці з виробами і розумію, що тут немає жодної схожої чи однакової речі. Всі тарілочки, чашечки, мисочки, вази відрізняються одна від одної. І мене це щоразу вражає. Люди приходять зі своїми ідеями, і ми з Роксоланою намагаємося «залізти» їм у голову, зрозуміти, що саме вони хочуть зробити, а потім намагаємось втілити це у глині. Найчастіше виходить так, що людина дивиться на готовий виріб і каже: «Божечку мій, дівчатка, це навіть краще, ніж я уявляв!» Є у нас улюблена парочка, Коля та Альона, — вони кілька років тому зробили просто неймовірну штучку. Це була маленька ванна з оригінальними ніжками, така декоративна штучка. Я не пам’ятаю, для чого вони її робили — чи то для мила, чи то для прикрас, — але вийшло просто неймовірно. Є скульпторка з Києва, яка до нас часто ходить. Вона теж переїхала сюди, коли почалася війна. Вона має чудові роботи, вона возила їх на виставку в Мілан, є вони і в галереях у Празі. І найчудовіше — усвідомлювати, що частину цих творів було зроблено в нас, у Kera Kult.
