Журналістка з українським корінням висвітлює війну на Чеському телебаченні: перші кроки, виклики та сприйняття чехів

Як війна змінює стосунки? Що відбувається з ветеранами, коли вони повертаються до своїх сімей після важких поранень? І як це — втратити коханого на війні? Саме про це Ілона Засідковичова, чеська журналістка з українським корінням, яка вже кілька років висвітлює для чеського глядача події війни Росії проти України, зняла свій перший репортажний фільм для чеського громадського мовця, Чеського телебачення, до третіх роковин повномасштабної війни, «Три роки кохання». В інтерв’ю Radio Prague International Ілона Засідковичова розповідає про цей фільм, про свої перші кроки в професії, про виклики, що постають перед журналістами в умовах війни.

Фото: Archiv Ilony Zasidkovyčové

— З чого почалася твоя кар’єра журналістки?

— Пам’ятаю, це сталося ще під час навчання на факультеті журналістики Карлового університету. Мені запропонували співпрацю з програмою „Mezi námi“ — це радіопрограма на станції Český rozhlas Plus, де я досі працюю ведучою. Я знімала короткі сюжети, інтерв’ю або репортажі. Це програма про національні меншини в Чеській Республіці. І тоді я почала вчитися, як правильно знімати репортажі, як проводити інтерв’ю. Це був для мене досить великий виклик. Переломний момент. Але я дуже рада, що прийняла цю пропозицію, бо потім це значно допомогло мені в кар’єрі.

— Якщо коротко описати твою тему на Чеському телебаченні — це війна, яку веде Росія проти України, і все, що її стосується. З чим тобі найбільше подобається працювати?

Фото: Archiv Ilony Zasidkovyčové

— Мені найбільше подобається працювати з людьми — з їхніми історіями, з тим, що вони бачать щодня і як живуть в умовах війни. Це сильні історії, соціальні теми — саме на них я намагаюся зосереджуватись. Так, ми знімаємо і на фронті, з військовими, але я прагну більше показувати соціальний вимір.

Фото: Archiv Ilony Zasidkovyčové

— Як змінилося висвітлення теми України у чеських медіа, зокрема на телебаченні? Які виклики постають перед журналістами, коли йдеться про війну?

— Не можу сказати, що змінилася сама тема — вона залишилась. Але змінився стиль роботи. Тепер уже не так легко потрапити й знімати на передовій, бо всюди дрони. Військові більше не дозволяють наближатися до першої лінії. А ще на початку війни це було можливо.

Я намагаюся показати людський бік — що переживають люди, що відчувають. Бо навіть у Чехії інтерес до України падає. Люди перемикають канал, коли починається сюжет про Україну. Не кажу, що це фокус, але людські переживання — це те, що може зацікавити кожного. Через це змінюється і стиль подачі: вибір тем, акценти. Тепер у пріоритеті політичні теми, теми перемир’я.

— Ти з колегою зняла документальний фільм «Три роки кохання». Про що ця історія?

— Мені спало на думку, що тема партнерських стосунків майже не висвітлюється. А дарма — це дуже важливо. Люди змінюються. Родини руйнуються, бо хтось у війську. Інші — навпаки — знаходять своє кохання під час війни. Таких історій багато.

Ми обрали п’ять. У них — виклики, труднощі. Наприклад, ветерани з ампутаціями, які повертаються додому. Як їх сприймають близькі? Як адаптуються діти, дружина? Це вже інша людина. Бо війна залишає шрами не тільки на тілі, а й на душі. Ми намагалися знайти й позитив. Бо віримо, що після темного тунелю завжди є світло. І що кохання перемагає — навіть війну.

— Чи було важко знайти героїв для цього фільму? Як вони реагували на пропозицію поділитися особистим?

— Усе залежить від людини. Для декого камера — стрес. Але наші герої були відкритими, хотіли розповісти. Ми завжди мали попередні зустрічі, домовлялися, про що й у якому форматі говоритимемо.

Одним із героїв був ветеран із трьома ампутаціями. Я думала, це буде найважче. Але йому було важливо, щоб його почули — і в Україні, і за кордоном.

Український ветеран Максим, його наречена Наталія і оператор Войтех Геніґ|Фото: Archiv Ilony Zasidkovyčové

Ще одна важка історія — дружина загиблого військового. Минуло лише пів року. Вона жила в цій травмі. Речі чоловіка, могила, біль… Це було важко навіть мені — не як журналістці, а як людині. Я ледь стримувалася, коли вона поцілувала портрет на могилі. Це момент, коли ти не знаєш, як бути. Ти — журналіст. Але ти — людина.

— Чи змінив тебе цей проєкт — як журналістку і як людину?

Фото: Archiv Ilony Zasidkovyčové

— Так, безперечно. Це був мій перший великий проєкт. Я вдячна, що зі мною був Войтех Геніґ — оператор, сценарист, співрежисер. Я боялася, що нічого не вийде. Це ж в Україні, це небезпечно. Але цей досвід змінив мене. Я побачила, скільки всього може витримати людина. І не зламатися. Це був цінний урок.

— Як у Чехії сприйняли фільм? Чи були відгуки?

— Так, були. Люди писали, підходили, дякували. Ми хотіли зробити фільм позитивним, але багатьом було боляче дивитися. Водночас — усі відгуки добрі. Я рада, що ми змогли завершити цей проєкт. П’ять історій — усі різні. Сподіваюся зробити щось подібне знову — у ще більшому форматі.

— Як герої фільму сприйняли кінцевий результат?

— Я досі з ними спілкуюся. Деякі питали: «Коли прем’єра?» Я показувала трейлери ще до офіційного показу. Їм сподобалось. Вони були раді. Надсилали відео своїх реакцій. З деякими ще зустрічаємося. І я дуже рада, що зустріла таких людей.