«Україна, що бореться». Нову книжку про війну представили воєнні кореспонденти Чеського телебачення
Журналісти новинного телеканалу ČТ24 чеського громадського мовця — Чеського телебачення — написали книжку, яка вже побачила світ і незабаром буде презентована у невимушеній обстановці в Празі. Вона складається з історій журналістів та відеооператора і за сумісництвом продюсера телеканалу, які постійно відвідують Україну для виконання професійної діяльності. Її авторами є Давід Міржейовський, Барбора Максова, Дар’я Стоматова, Ян Ржапек, Андреас Пападопулос та Войтех Геніґ, який завітав до нашої студії для того, аби обговорити цю книгу, майбутню її презентацію і не тільки.
— По-перше, я хочу вибачитися за свою українську мову, вона в мене дуже погана, але я намагаюсь, я використаю такий свій суржик.
— Мені здається, що зараз усім українцям повинно бути дуже приємно через те, що ти намагаєшся розмовляти українською, будучи чехом та живучи у Чехії, але постійно ти їздиш до України. Ти прийшов сьогодні до нашої студії не з порожніми руками: в тебе вийшла книжка у співавторстві з твоїми колегами. Розкажи трохи про неї.
— Так, це не лише моя книга, ми написали її з моїми колегами-журналістами Чеського телебачення — це суспільне телебачення, там шість авторів. В перший рік після повномасштабного вторгнення ми написали книгу під назвою „Putinova válka“ — це був такий щоденник першого року. І за другий рік ми написали книгу, яка називається „Zápasící Ukrajina“, гадаю, що можна перекласти як «Боротьба України» («Україна, що бореться» — ред.). Це вже не щоденник, там шість розділів і це більш критичний погляд на те, що відбувається в Україні, що стосується корупції, що стосується дітей, які потрапили до Росії, що стосується ситуації в армії. В мене там два візуальні розділи: один розповідає про жінок і другий більш технічний, він розповідає про використання дронів.
— Ця книжка орієнтована на українців чи на чехів?
— На чехів, і мені досить незвично, що у вас українська аудиторія. Для мене це новина. Ця книга орієнтована на чеських читачів, але мені дуже цікаво, що будуть говорити українські читачі. Якраз 11 червня буде в нас презентація книги.
— Де вона буде проходити?
— Це буде проходити в кафе Čítárna Unijazz.
— Відлунав літературний фестиваль „Svět knihy 2024“. Ця книжка була презентована на ньому?
— Так, там два видавці, один з самого Чеського телебачення і другий видавець — це видавець Аrgo.
— На фестивалі були дискусії з глядачами, які приходили, і ти там був присутній. Про що питали? Гадаю, що у людей виникало багато запитань після презентації цієї книжки на літературному фестивалі.
— Для мене був сюрприз, що ще є люди, які цікавляться цією темою, тому що повномасштабна війна триває два з половиною роки. Це дуже довго.
— Ти хочеш сказати, що втомилися люди?
— Трошки так. З одного боку, я це розумію, тому що це постійно жахлива історія. Але з іншого боку — це мене бісить, тому що це важлива тема, і я дуже радий, що ще сьогодні є багато людей, яким не все одно, які цікавляться, що відбувається за кілька сотень кілометрів від нашої країни.
— Коли ти приїхав вперше до України під час повномасштабного вже вторгнення, ти знімав різноманітні сюжети: руйнування, обстріли. Можливо є в тебе зараз якась історія, про яку ти згадуєш і, можливо, хотів би викреслити із життя, чи, можливо, вона тебе надихає на щось?
— Так, історій дуже-дуже багато. Була жінка на півночі від Києва у селі. Родина колись виїхала, потрапила під касетний боєприпас, і ця жінка втратила ногу, а разом із ногою втратила свого сина, якому було 12 років. Це село потрапило під окупацію, і трапилось так, що жінка була у лікарні, її чоловік їздив до неї до лікарні, вони втратили сина, і коли її чоловік одного разу приїхав до лікарні, то інша жінка, яка також була там і також втратила сина, попросила цього чоловіка поховати і її сина також, бо росіяни не дозволяли ховати на кладовищі, і вони поховали їх в себе на свої городах. І після того, як росіяни пішли, їх поховали на кладовищі. І ця жінка, коли я знімав, дивилася не на мене чи у об’єктив відеокамери, а крізь. Крізь камеру, крізь мене. І говорила, що коли приїхала якось додому і усвідомила, що відбулося, вона сказала своєму чоловікові, щоб той пішов до сусіда, який є мисливцем і в якого є зброя, щоб він пішов взяв зброю і застрелив її. Це був дуже важкий момент, але все ж таки вона якось зібралася і продовжує життя. ЇЇ тіло і досі відторгає уламки, в її ногах було вісімдесят уламків. Син, вона показувала на відео, як він грав на піаніно… Це така трагічна історія, і ти не можеш нічого зробити.
— Багато українців виїхали до європейських країн для того, аби не бачити всього цього жахіття. Ти їздиш по роботі. Але після таких історій, яку ти щойно розповів, у тебе не було жодного разу думки про те, щоб, можливо, більше не їздити?
— Гадаю, що ні, тому що важливо приносити ці історії і цю інформацію. Так, це важко. Треба якось працювати з цим, тому що зараз, коли ми писали цю книгу, я проживав всі ці історії. Це важко, але з цим можна, якщо працювати, щоб не зійти з розуму. Мені трохи дивно це говорити, тому що багато наших слухачів це прекрасно знає зі свого досвіду.
— Гадаю, що після нашої розмови виявиться багато охочих почитати вашу книжку „Zápasící Ukrajina“. Де, до речі, її можна придбати?
— Вона є у всій дистрибуції, у книжкових магазинах, її можна знайти всюди.
— І приходьте обов’язково на презентацію книжки.
— 11 червня о 19.00, Čítárna Unijazz (Husitská 22, Praha 3 – Žižkov). Чекаємо на вас!
