Як танець допомагає пережити війну, знайти друзів і побудувати нову спільноту
Настя Чумак — 19-річна українка, яка втекла від війни й почала нове життя в Чехії. У Брні вона не просто вступила до університету, а й зуміла повернутись до улюбленої справи — танців. Тепер Настя не лише виступає, а й створює власні команди, навчає інших дівчат і надихає тих, хто так само шукає себе далеко від дому.
Війна двічі змусила Настю залишити дім. Уперше — 2014 року, коли вона переїхала з Донецька до Києва. А після повномасштабного вторгнення разом із родиною опинилась у Карлових Варах.
«Сиділа там, не знала, що робити, як взагалі себе реалізувати, тому що я закінчила 11-й клас і мені треба було кудись вступити. І саме Брно мені дало таку можливість вступити в університет Масарика на економічний факультет. І через це я переїхала сюди і почала тут реалізовуватися».
Навчання у виші було не єдиною метою Насті. Понад усе вона хотіла продовжити танцювати. Адже саме танці були невід’ємною частиною її життя з шести років. Вона написала у всі танцювальні студії Брна — і отримала запрошення від кожної.
«І мене прийняли усі, але я вибрала саме танцювальну студію «Ефект». Чому так вийшло? Через те, що я була на майстер-класі, це було на Ваньковці, і там викладачем був українець, але я цього не знала, я думала, що він чех, але він живе тут протягом 10 років, або навіть більше, 20 років. І я з ним потанцювала, підписалась на його інстаграм. І потім вже, коли я прийшла до них у студію, його сестра прийшла у вишиванці і сказала мені «Привіт». І я просто сиділа в такому шоці: як це, що таке? І вже потім я дізналася, що вони українці, що вони просто тут вже довго живуть, підтримують нашу культуру».
Настю швидко помітили — її взяли до основної команди студії, з якою вона успішно виступала в Екстра-лізі — найсильнішій танцювальній лізі Чехії. Але власних перемог дівчині було замало.
Вона відчула потребу ділитися своїм досвідом та майстерністю з іншими. Спочатку були її особисті майстер-класи, а згодом дівчину запросили викладати для українських дітей в іншу студію.
«Від самого дитинства у моїй голові завжди вимальовувалися малюнки команди: як поставити, кого, як пересунутись по музиці, наприклад, як перейти з одного руху на інший. І я завжди мріяла ставити щось для людей, щоб вони щось вигравали і пишались собою. І тому ми ухвалили рішення разом з Grazia Dance Studio створити команду, з якою ми будемо їздити на конкурси. Минулого року ми поїхали до Праги і зайняли третє місце з 15. Це був такий дебют дуже сильний для мене. Я дуже плакала. Я дуже пишалась собою, пишалась своїми дітьми».
У Брні діє потужна танцювальна спільнота, яка об’єднує представників різних стилів. Останніми роками значну її частину становлять українці. Адже українська школа танцю завжди вирізнялася високим рівнем. Після повномасштабного вторгнення багато українських професіоналів опинилися в Чехії й почали розвивати свою справу тут.
«У Брні є багато викладачів, які представляють різні види стилів. Наприклад, хай-хілз, ґьорлі-хіп-хоп, хіп-хоп, денс-хол, контемп та інші. Але саме я два роки тому прийшла сюди зі стилем, зі своїм власним стилем під назвою хорео та джаз-фанк».
Таке середовище — це не лише конкуренція, а й шанс для нових творчих об’єднань. Разом із старшою колегою Лілею Настя створила нову команду. До неї увійшли українки віком від 19 до 30 років.
Дехто з них, як-от Ярослава Шандра, до вимушеного переїзду до Чехії взагалі не мав танцювального досвіду. Її знайомство з танцями триває лише рік. За її словами, саме завдяки цьому захопленню вона знайшла тут своє коло спілкування та отримала сильний імпульс для особистого розвитку.
Ярослава: «Тому що, по суті, коли ми танцюємо, ми мусимо бути справжніми, щоб люди відчули, що відбувається, що ми хочемо передати. І тут про таке проявлення себе. Взагалі, в житті я дуже скромна і тиха, але танець мені допомагає випустити всі ці емоції, які я, мені здається, інколи сама придушую. Але в танці це можна все проявляти, і таке відчуття, що ніхто не буде на тебе дивно дивитися, а що вона так якось виражається, ого. І ось цей танець дозволяє мені, дає мені можливість випустити оцей вогонь, який я хочу випустити».
Для Алли Костюк танець також став порятунком. Після переїзду до Брна та вступу до вишу дівчина зіштовхнулась із депресією — була самотньою та невпевненою у власних силах. Допомогли саме танці.
Алла: «У мене не було тут ні друзів, ні знайомих, нікого. Взагалі я була тут сама, і я не була до кінця впевнена, що це був правильний вибір — тут залишитися в Чехії, навчатися в університеті. Плюс події з дому, війна. Все це на мене дуже сильно впливало. І я пів року, навіть більше, ні з ким не говорила. Я ходила сама, мені було сумно. Мене ніби за ці всі роки, що я не танцювала, прорвало. Так, що я зранку до вечора була готова танцювати. І після цього я вже занурилася в цей танцювальний світ. А Настя стала провідником. Вона ніби взяла мене за руку і вже в такий професійний танець занурила».
Настя: «Танці дають комунікацію, один між одним, підтримку. Тобто ми одна одну підтримуємо не тільки в сфері, в якій ми всі разом займаємось, а в кожній сфері, яка тут є. Наприклад, Славка має свій speaking club англійською, і ми всі вже там були. Тобто ми всі туди ходимо. Тому що ми всі одна така дуже велика сім’я, яку ми створили самі для себе».
