«Андріївка символізує бій за кожне українське село. Нині знімати на фронті вже неможливо»

Під час презентації фільму «2000 метрів до Андріївки» на Карловарському міжнародному кінофестивалі

Фільм «2000 метрів до Андріївки» представляє на міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах його автор, воєнний кінодокументаліст Мстислав Чернов, який уже має «Оскара» за попередню свою стрічку, «20 днів у Маріуполі». Він також дав інтерв’ю станції Radiožurnál Чеського радіо.

— «2000 метрів до Андріївки» — це документ просто з лінії фронту, що зафіксував дії однієї зі штурмових бригад під час позаминулорічного українського контрнаступу поблизу Бахмуту. Ми бачимо велетенські зусилля, але також значні втрати в короткій вузькій смужці лісу. Чому ви вибрали саме це місце і цей сюжет для фільму?

— 2023 року ми не лише знімали, а й презентували в усьому світі наш фільм «20 днів у Маріуполі». Я побував, наприклад, у Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі, в прегарних місцях — а потім повертався назад до шанців із моїм приятелем Алексом Бабенком, і ми знімали цей фільм, «2000 метрів до Андріївки».

Ми шукали якусь історію, яка б представляла універсальні переживання українських бійців, які тоді воювали на довгому фронті в тисячу кілометрів. Ми шукали історію, яка була б символом їхніх зусиль і того, що вони пережили. Я дуже добре пам’ятаю, як ми зустрілися з головним героєм і його колегами з його взводу. Я пам’ятаю той ранок, коли він втратив свого друга, якого вбили.

Ми вперше побачили кадри з нашоломних камер українських бійців, які не вижили. Ми бачили вузьку смугу лісу, 2000 метрів — на мапі видно, що цей ліс веде до малого села Андріївки. І раптом мені стало ясно, що це й є та історія, що той шлях до села буде символізувати й тисячі інших малих сіл і що те село буде символом усіх українських сіл, за визволення яких тоді точилися бої.

— Ви в цьому фільмі характеризуєте війну як кошмар, із якого прокинутися неможливо. Ви могли б таке сказати про будь-яку війну чи тільки про ту, яка нині триває після повномасштабного російського вторгнення до України?

— Це дуже добре питання. Мій досвід у кіно, мій журналістський досвід почалися в Україні, коли Росія напала на Україну 2014 року. Це відчуття кошмару — все це почалося саме там. Це щось, чого ви не починали, тож не можете з того дістатися.

Потім я переніс те відчуття й до інших воєн, до мого досвіду в Іраку, в Сирії, в Афганістані, в Нагірному Карабаху, в Газі. Всі ці війни до певної міри схожі, хоча вони й різні. Але там завжди є відчуття безсилля, нездатності й неможливості зупинити те, що відбувається. Це просто універсальне почуття, і воно стосується всіх цивільних, яких зачепила війна.

І коли я повернувся до України, ми були в Маріуполі, потім у Бучі, потім при бомбардуваннях Харкова, а це моє рідне місто, — все це приносить вам відчуття, що це кошмар, із якого неможливо прокинутися.

— Ваш фільм справді дуже безпосередній. Ми бачимо там тіла мертвих російських вояків, бачимо кадри з камер українських бійців, які не дожили до прем’єри фільму. Ви зовсім не вагалися, чи не вирізати щось із жорстокостей війни і радше не показувати його?

— Це було одним із важливих рішень. Ми передивлялися все кадр за кадром, бо треба знайти правильний баланс, щоб показати війну в її суті і показати реальність, яку переживають бійці, але водночас зберегти етичні межі щодо людей, яких ми показуємо в фільмі. Треба думати також про публіку.

Я думаю, що ми знайшли цей баланс. Деякі речі ми прибрали, але там усе одно повно крові. Врешті, найсильніше враження приходить зі звуку — що ви так близько від справжнього бою і що ви дивитеся на бій очима бійців. Це й був той задум. Ми хотіли, щоб глядачі не тільки побачили, що переживали українці і що війна означає для бійців, але щоб вони буквально опинилися на місці.

— Під час дискусії після показу фільму «2000 метрів до Андріївки» тут на карловарському фестивалі ви сказали, що знятого таким чином фільму з війни в Україні ми більше не побачимо, що такий фільм зняти вже неможливо. Чому?

— Змінюється спосіб ведення війни, і то дуже значно. Перш за все, вже неможливо дістатися до фронту, бо дрони дуже точні і мають складні види озброєння. Системи радіоелектронної боротьби вже не спрацьовують, і все змінюється. Змінюються технології, і є дуже малий шанс, що ви повернетеся живим. І тоді це було непросто, але нині просто на лінії фронту людей мало — більша частина війни ведеться дистанційно перед моніторами. Дрони, системи штучного інтелекту та інші технології — все це змінюється, розвивається і за шість місяців буде знову інакше.

Там буде менше людей. Урешті, фотографувати й фільмувати на лінії фронту вже неможливо, принаймні в Україні. Це я чую від своїх знайомих, які перебувають на лінії фронту.

Автор : Pavel Sladký | Джерело: Český rozhlas Radiožurnál
ключове слово:
увімкнути аудіо

Також на цю тему