Одна з найкращих тренерок України тепер поштарка в Чехії і повертатися в Україну не планує
В Україні Вікторія Ісправнікова — титулована спортсменка та тренерка. Вона — майстер спорту з акробатичних танців і водного поло, переможниця всеукраїнських та міжнародних змагань, неодноразова лауреатка премій як найкраща тренерка року. У Чехії її основна робота також вимагає спортивної витривалості: щодня Вікторія проходить понад 12 кілометрів, розносячи пошту. Каже — робота поштаря непроста.
«Коли сидиш удома і поштар приносить, наприклад, пенсію чи газети, здається: що тут складного? Насправді доводиться багато ходити, рюкзак важкий — у мене часто болить спина. Але я люблю цю роботу. Переважно працюю у приватному секторі. Там я вже майже з усіма знайома. Хтось у городі працює — одразу пропонують петрушку чи кріп. Хтось яблуками пригостить, хтось малиною. У спеку можуть води дати. Одна жінка якось пригостила шоколадними вафлями. Є навіть такі знайомі, до яких можу зайти на чай».
Вікторія каже, що найчастіше зустрічає чехів, емпатичних до українців. Втім, неприємні ситуації також траплялися.
«Звісно, було й таке. Якось мені сказали: «Що ти тут робиш? Їдь додому». Це сказав пан, якому я принесла лист. Тоді був сильний дощ, я вся мокра. Я відповіла: «Я принесла вам особистий документ на підпис, хоча могла просто залишити повідомлення — і ви самі йшли б у дощ на пошту. Але я тут. Я працюю». Він одразу почав виправдовуватися, сказав, що не хотів образити особисто мене, і згодом навіть вибачився. Тому тепер я не завжди кажу, що я українка. Не хочу таке слухати. Інколи жартома відповідаю, що я мадярка. Якось так сказала одній жінці, а вона мені: «Я по акценту чую, що ви українка». Я вже приготувалася почути будь-що. А вона лише запитала: «І як там у вас?» Я тоді з полегшенням видихнула. Щосереди приношу пошту в район, де вона живе. У неї чудовий собака — ми з ним навіть вітаємося».
Після переїзду до Чехії спогади про спортивне минуле в Україні не полишали Вікторію. Вона шукала можливості повернутися до улюбленої справи та знову реалізувати себе як тренерка.
Перша спроба — створити фітнес-групу для жінок — виявилася невдалою. Та, маючи характер і витримку професійної спортсменки, Вікторія не здалася. І врешті отримала запрошення від чеського клубу «Про дзюдо», де саме шукали тренерку для роботи з українськими дітьми. Так їй довелося опановувати новий вид спорту.
«З дітьми я починала буквально з нуля — мене допускали лише до розминки. Усе було поступово. Це насправді дуже круто — коли ти приходиш зовсім «нульовий», нічого не вмієш, а навколо всі вже досвідчені. Спершу навіть трохи незручно: ти доросла людина, а мусиш учитися з самого початку. Але якщо тобі це подобається, то з’являється стимул рости, тренуватися, вдосконалюватися. Я прийшла з білим поясом, тепер уже маю зелений. Незабаром складатиму іспит на синій. Було непросто, але мені дуже допомогла спортивна база — в інституті я пройшла хорошу школу вільної боротьби. Я за це надзвичайно вдячна своєму викладачеві. Але у дзюдо багато своїх нюансів. Довелося перелаштовуватися. Дуже підтримували мене чеські колеги, які вчили мене і дзюдо, і чеській мові. Бо якщо ти працюєш із дітьми, ти сам маєш уміти виконувати все правильно. Якщо навчиш дитину неправильно — потім це майже неможливо виправити».
Вікторія з сином виїхала з Харкова у березні 2022-го. Перші два тижні вони жили при монастирі в Остраві. І за цей короткий час встигли подружитися з монахинями. Вікторія каже, що там її завжди радо зустрічають у будь-який час і завжди готові вислухати. Щороку вона приходить до монастиря на Різдво разом із сином — це вже стало доброю традицією.
Остання зустріч була особливо емоційною. Вікторія згадує її зі сльозами на очах.
«Вони накрили стіл, і посеред усього був зефір. Наш, харківський. Коли я його побачила, нахлинули спогади: як ми родиною збиралися на всі свята. А тепер уже майже чотири роки ми самі. Монахині читали свої молитви, а я прочитала нашу. І ще мені довірили прочитати уривок із Біблії, я ж уже навчилася читати й розмовляти чеською. А ще був дуже зворушливий момент — вони увімкнули українські колядки. Я сказала їм: «Як же ви добре підготувалися».
Попри ностальгію та спогади про життя в Україні, Вікторія каже: вона хоче залишитися в Чехії. Тут, зізнається, вона знайшла свій другий дім. І водночас додає: відчуття гості в цій країні, ймовірно, залишиться з нею назавжди.
