«У роздягальні постійно звучить чорний гумор»: українські парахокеїсти зіграли в Гавіржові
Ще недавно вони боронили країну зі зброєю в руках. Тепер виходять на лід — і доводять, що справжню незламність не здатна зламати жодна війна. У Гавіржові, що поблизу Острави, львівські та київські парахокеїсти провели два товариські матчі з місцевою командою.
Вони боронили Україну на фронті, а тепер представляють її на льоду — на міжнародних турнірах із парахокею. Львівський клуб «Незламні» існує трохи більше як рік. Більшість гравців — ветерани війни, які зазнали поранень і втратили кінцівки.
Головний тренер команди Сергій Швець каже, що хокей — один з найкращих способів реабілітації ветеранів — як фізичної, так і психологічної.
«Хокей — один із найшвидкісніших та найжорсткіших видів спорту. Як кажуть мені хлопці, тут можна відвести душу. Виходять на лід, у нас є тренування, де ми працюємо виключно на силову боротьбу — пхатися, працювати корпусом, робити силові прийоми. Вони іноді «попинають» товариша по команді пару разів, і настрій піднімається. А взагалі це дуже важкий спорт. Багато хто на перше тренування каже: «Ні, дуже складно для мене». Але ті, хто залишаються, насолоджуються великою фізичною навантаженістю. Завдяки цьому навантаженню вони щасливі, що не просто сидять вдома, а приходять і працюють, отримуючи задоволення від процесу».
Сергій Швець у хокеї вже 20 років. Із них 16 він грав на професійному рівні, а останні чотири роки працював тренером дитячого хокейного клубу «Галицькі леви». Він признається: починати тренувати ветеранів було трохи страшно.
«На початку було дуже складно, бо я молодший за них, а більшість моїх хлопців уже за 30 років і пройшли, так би мовити, пекло на землі. Спершу я не знав, як поводитися з ними, адже психічно вони не завжди стабільні. З часом через мене пройшло понад сто ветеранів, я бачив їх різними: хтось готовий, хтось — ні. Зрозумів, що багато залежить від психологів, які з ними працюють: дехто більш пропрацьований, дехто менш. Вчився, бачив, коли треба щось сказати, а коли краще промовчати, як правильно спілкуватися. Потрохи хлопці адаптувалися. Коли вони прийшли в хокей, вони стали однією родиною, відчувають себе як у сім’ї. Вони не бояться говорити, розуміють, навіщо їм потрібна ця робота. Тренування проходять просто: мені не потрібно повторювати кожне завдання 3—4 рази, як із дітьми. Хлопці з першого разу все розуміють. Є нюанси, які треба коригувати, але зазвичай даєш настанову — і вони її виконують, бо звикли, що в армії так».
Євген Шваб — капітан команди «Незламні». Він один із тих, хто пройшов пекло війни. Україну захищав у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. У грудні 2022 року ворожий танк влучив у його бліндаж. Євген зазнав важкого поранення ноги — врятувати її не вдалося.
«Після року лікування і трьох ком хокей для мене став одним із методів реабілітації — як ментально, так і фізично. Хокей — силовий вид спорту, це боротьба і швидкість. Навіть під час тренувань можна залишити всі негативні емоції. Ми розуміємо, що хокей — це гра для власного задоволення, але в кожного є свої побутові проблеми і справи. Це один із способів не зациклюватися на них і залишати всі негативні емоції поза межами льоду».
Євген каже: команда для хлопців стала такою собі новою родиною. Тут є місце жартам, і дуже часто переважає чорний гумор. Так вони підтримують одне одного, допомагають не зациклюватися на пережитому і знаходять сили рухатися далі.
«У нас кожне тренування починається саме з цього, бо майже всі ми — ветерани. І коли перевдягаємося перед тренуванням, у роздягальні постійно звучить чорний гумор. Це заряджає і піднімає настрій. І справді з’являється бажання займатися цим видом спорту. Наприклад, коли хлопець із парною ампутацією сидить і каже: «Подай мені щось», — я відповідаю: «Іди візьми. Що такого? Ти що, не можеш?» Або можемо підколоти: «Я подарую тобі шкарпетки на день народження».
Попри війну, парахокей в Україні стрімко розвивається. Окрім Львова, команди вже створені у Києві, Калуші та Вінниці. Незабаром парахокейний клуб має з’явитися і в Одесі.
За підтримки місцевої влади та інвесторів у Львові вже розпочалося будівництво спортивного комплексу, який буде спеціально адаптований для гри в парахокей. Сергій Швець каже: плани у команди амбітні — у майбутньому вони хочуть представляти Україну на Паралімпійських іграх.
«Однозначно, це наше завдання і наша мета, до якої ми прагнемо. Спочатку метою було просто започаткувати цей вид спорту. А далі — чемпіонат світу, дивізіон С, В, Олімпіада. Тому нам потрібно трохи фінансової підтримки, більше хлопців у команді, більше тренувань — і все в нас буде».
У Гавіржові команда «Незламні», підсилена кількома гравцями київського «Соколу», зіграла два товариські матчі з місцевим клубом. У першому вони поступилися 1:5, а наступного дня також програли, але вже з мінімальною різницею 2:3.
Суперники українців — досвідчені чеські парахокеїсти. Клуб у Гавіржові був заснований ще у 2009 році, і зараз його кольори захищають двадцять гравців.
За словами президента клубу Томаша Млчака, однією з основних проблем команди залишається пошук нових гравців.
«Це дуже складно. Не знаю, чи через те, що Чехія — невелика країна. Інша причина в тому, що в Чехії лише сім команд. А на території Моравсько-Сілезького краю три роки тому з’явилася команда з Острави, тому іноді виходить, що ми трохи конкуруємо за молодих гравців».
Томаш Млчак каже, що підсилити свою команду, можливо, вийде за рахунок українських гравців. Перші перемови вже відбулись.
«Учора у нас було спільне тренування, а після нього ми сіли поговорити з тренером і двома гравцями. Так сталося, що це були капітан і асистент капітана, які, на мою думку, були серед найкращих, тому я зробив їм пропозицію. Зараз вони її розглядають. Для них це непросте рішення — від Львова до Гавіржова приблизно 550 кілометрів, і їздити сюди не лише на тренування, а особливо на матчі складно з логістичного погляду. Від початку війни я допомагаю українцям, їздив до України і маю різні можливості допомогти з житлом. Усе це працює й досі для українців, які приїжджають, зокрема до Гавіржова. Я також запропонував їм роботу, тож вони отримали повну пропозицію».
