«Наше одруження відбулося на Азовсталі»: у Празі актори Театру ветеранів зіграли виставу «Вийти за Межу»
У Празі в рамках щорічного культурно-театрального фестивалю «Місяць України» відбулася прем’єра вистави «Вийти за Межу» драматургині Наталки Зарицької. Історію її життя на сцені театру «Комедія» пережили та втілили в життя актори київського Театру ветеранів.
Наталка — дружина старшого солдата полку «Азов» Богдана Зарицького, який боронив «Азовсталь», а потім п’ять місяців провів у російському полоні — спочатку в Оленівці, а потім у донецькому СІЗО.
П’єса «Вийти за Межу» є переможницею конкурсу української драматургії «Тиждень сучасної п’єси» і для Наталки Зарицької є вкрай особистою, бо в ній розповідається про її боротьбу за життя чоловіка.
«Вона особиста. Взагалі історія складна. Я не уявляла, як її можна поставити. Я не уявляла, як це можна прожити. І режисерське рішення було таке, що Наталок буде на сцені три, очевидно, тому, що подій, згущених під покривом війни, вистачило б на кілька життів. Але режисерові Олександру Ткачуку вдалося знайти режисерське рішення, як вистава буде втілена на сцені. Межа — це позивний мого чоловіка, який дев’ять років захищає Україну. Він пройшов шлях морського піхотинця, бійця полку «Азов». Зараз це корпус. Власне, наше одруження відбулося на «Азовсталі» дистанційним зв’язком. Межа — це символічний позивний. Я не знаю, як він його взяв, приліпив собі і визначив свою долю. Вийшла символічна назва «Вийти за Межу». Це як одружитися, як перейти грані добра, зла, життя, смерті. Це трагічна історія через полон».
Наталка приєдналася до Театру ветеранів лише 2025 року. Майбутня драматургиня хотіла увічнити досвід своєї родини з війни, для чого на курсі основ драматургії у театрі вивчала теорію та практику створення п’єс. У розмову з глядачем через виставу Наталка Зарицька заклала надважливі сенси.
«Я думаю, що війна — це такий стан, який був звичний в історії суспільства, але надбання цивілізації — це такі цінності, які покладені в основу миру. Але держави-агресори, зокрема Російська Федерація, намагаються занурити світ у середньовіччя і зруйнувати цінності. Тому мені здалося, що буде корисним поділитися рецептом, винайти цю формулу сили і поділитися нею з суспільством. В останній сцені вистави я навіть виписую такий висновок, і це дійсно така моя думка, що якби була можливість щось змінити, я б нічого не міняла».
За словами Наталки Зарицької, її формула сили — це намір, рішення і здатність не зраджувати себе і свою любов.
Свою любов до театру не зрадила актриса Світлана Охрименко, яка до 50 років займалася бізнесом, а у 50 вирішила стати акторкою, втіливши свою дитячу мрію у життя. Актриса вже шість років знімається у кіно та серіалах, але робота у Театрі ветеранів для актриси є особливою.
«Я в захваті від Театру ветеранів, тому що це найправильніша його функція, найзатребуваніша зараз справа — саме чути історії тих, хто або воював, або причетний до — конкретно матері, батьки, дружини військових, полонених, всі, навіть волонтери, які конкретно займаються всім, що потрібно на фронт, — саме вони можуть розповісти це з перших уст. Вони просто розповідають пережите особисто. Я ж знаю багатьох і грала не в одній виставі з ними, і з військовими з ампутацією. Не можна це розповісти іншим людям так, як вони це пройшли, неможливо».
Незважаючи на те, що зала театру «Комедія» в Празі була заповнена повністю, багато українців, які опинилися за кордоном, уникають відвідування вистав, пов’язаних із війною Росії проти України. Акторка вважає, що навіть попри біль українському глядачеві треба відвідувати такі вистави.
«Хай навіть біль не так торкається, хай навіть вони, я розумію, відсторонені. Особисто я розумію, тому що люди хочуть жити своє життя. Певною мірою десь і потрібно переключатися, повірте. Тому що якщо бути весь час в цьому, тоді всім потрібен буде психолог. От я трошечки відійду в бік і скажу, наскільки терапевтичні наші вистави. Коли ти подивився новини, ти просто залишаєшся з цим всім і не знаєш, що робити. А вистава має початок, закінчення. Тут обов’язково драматургічні рішення, де ти заходиш в те, що транслюється, і тебе виводять з нього. Як, наприклад, наша вистава — вона закінчується весіллям. Вона закінчується дуже гарно».
Вистава «Вийти за Межу» — про безумовну любов та, звичайно, про силу української жінки, її боротьбу попри все. Чоловік драматургині Наталки Зарицької Богдан не залишив мистецтво осторонь і зараз також займається в Театрі ветеранів на курсі «Основи драматургії».
За написання власної п’єси майбутній драматург ще не взявся і ділиться думками щодо п’єси, написаної дружиною.
«П’єса, звичайно, особлива. Це дуже незвично. Наш перший досвід, який дуже сильно відрізняється від всього, чим ми займалися, — чим Наталка займалася все життя, чим я. Тому ми ще не можемо повною мірою осягнути, що от всі ці люди, які тут присутні, тут зібрались, бо ми колись щось таке замутили. Я прийшов в армію, щось там трапилося, Наталка написала п’єсу. І стільки людей мають робоче місце, принаймні тимчасово».
Для режисера вистави Олександра Ткачука вистава «Вийти за Межу» у Театрі ветеранів була не першою. Першою стала вистава «Військова мама», п’єсу до якої, після курсу основ драматургії, написала ветеранка Аліна Сарнацька. Режисер признається, що перша вистава на відміну від вистави «Вийти за Межу» далася йому значно легше через те, що він як військовий був в усіх тих подіях, які описуються в п’єсі. Тема ж вистави «Вийти за Межу» режисеру відома, але, як він сам признається, багато чим не зрозуміла.
«Ця тема дуже важка і болюча. Я по своїй службі маю взаємодію із матерями загиблих, полонених, зниклих безвісти. І я розумію, що, мені здається, у війні це найважче відчуття — не мати новин про свого рідного військового. І це люди живуть в такому стані роками, в цьому відчутті невизначеності, підвішеності, з надією, хоча, можливо, навіть часто мають вже якусь інформацію, але до кінця не вірять. І тому ця вистава далася досить важко з точки зору постановки, тому що ця історія теж документальна, але вона насичена подіями. Але я переконаний, що ми зробили велику і хорошу роботу. Ми спробували зробити її не лише документальною, додати трішечки метафори, трішечки театру для того, щоб ця історія глядачу дісталася легше. В принципі, в Європі глядач з цією темою фактично не знайомий, в Україні люди, звісно, про це знають, але тому, хто цього не переживає особисто, зрозуміти це дуже важко».
Режисер признається, що «Вийти за Межу» — це вистава не лише про силу української жінки, але і про всі важливі військові і політичні проблеми, з якими стикається людина в Україні під час війни: обстріли, переживання за сім’ю, бюрократія — яка, на його думку, нікуди не поділася.
«Весь цей шлях, всі ці обставини накладаються на одну людину. І треба мати силу, щоб пройти цей шлях і вірити до останнього, що все буде добре. Але добре вже не буде. Люди змінюються після таких подій. Військові стають іншими, їхні сім’ї стають іншими».
Олександр Ткачук, за плечима якого потужний досвід у кіно та відеовиробництві, роботу режисером у Театрі ветеранів сприйняв як творчий виклик.
Наймолодший актор вистави Ідан Ревуцький, за плечима якого вагомий кінематографічний досвід, бере участь не в одній виставі. У Театрі ветеранів він сприймає свою гру, незважаючи на складність матеріалу і складні сцени, виключно як роботу. Те, що потрапив до театру, він називає сюрпризом.
«Мама знайшла пробу, записала мене, а я не знав, я в школі був. Звичайно, хотів, але це було дуже несподівано. Моя робота почалася з іншої вистави, яка теж про війну. У мене дуже сумна сцена. Я говорю мамі, що татові на нагробку треба цифру виправити. У нього написано 27, а йому вже 28. Це у нього був день народження, і це ми на кладовищі були».
Перегляд вистави «Вийти за Межу» київського Театру ветеранів став можливим завдяки підтримці посольства України в Чехії.
«Театр ветеранів» — це культурно-освітній проєкт, заснований у квітні 2024 року, ініційований «ТРО Медіа» та «Театром драматургів» для реабілітації військових через творчість. Мета театру — навчити ветеранів писати п’єси та розповідати власні історії, поєднуючи театр із терапією.
