Вони створили театр «Торба» із розпачу: життєві обставини, які змусили діяти
Чи складно бути творчою особистістю в Чехії та працювати за спеціальністю, знають драматургиня, режисерка Анна Турло та акторка Віра Тимофєєва. Українки приїхали до Праги на початку повномасштабної війни Росії проти України. Анні пощастило у ролі драматургині попрацювати в Празі з театральним об’єднанням «Міські театри Праги». Завдяки її зусиллям у рамках фестивалю «Місяць України» чехи та українці побачили вистави Івана Уривського, Влада Троїцького та багатьох інших режисерів. Віра також була залучена як акторка. Але одного дня дівчата залишилися без роботи, з купою проблем і тоді вирішили створити театр, який назвали «Торба». Пізніше до них приєдналася сценографка Руслана Басенко.
Анна: Назва трошки відображає всі події в нашому житті, які передували створенню цього театру. Це була повна «торба», тому що я більше не працюю в «Міських театрах Праги». І це був дуже травматичний для мене досвід, про який я не можу говорити. І, скажімо так, в мене був період, коли я просто лежала і плакала, лежала і плакала. І думала, що я більше ніколи взагалі не буду працювати ні в якому театрі.
Віра: У мене теж збігся такий період життя під назвою «торба», тому що я, на жаль, рік тому захворіла на онкологію. І, відповідно, від цього у мене посипались всі кастинги, проєкти, всі зйомки і так далі.
Ті проєкти, які в мене були в театрах, — я їх дороблювала. Десь були вже заміни або щось таке, але на нові проєкти я, звісно, не могла подаватися. І просто за цей рік, який в мене був у лікуванні, я просто зрозуміла, що у мене майже нічого не лишилося. І дуже важко в цю колію знову потрапити. З Анею ми вже дружили, ми вже працювали в інших проєктах з нею. І якось так збіглася доля, що у нас зійшлися думки.
Анна: Ми зустрілися просто на каву, щоб обговорити, як все в нас «торба». І вирішили, що якщо нас не запрошують, або якщо зараз немає якогось театру, який готовий чи хоче з нами співпрацювати, або, що не менш важливо, з яким готові і хочемо співпрацювати ми, тому що все-таки митець в будь-якому разі має право вибирати, з ким працювати, а з ким ні, — і це вилилося в те, що я згадала про існування п’єси харківського драматурга Олега Михайлова. Ця п’єса, яка називається «Правдива історія Фрекен Гільдур Бок», ми з неї зробили «Фрекен Бок Live — 100 років в етері». Я згадала про цю п’єсу, скинула її почитати Вірі. Там якраз про те, що якщо в твоєму житті відбувається «торба» і тобі здається, що все супер несправедливо, що це все неможливо витримати, все одно є світло і його треба шукати. І от про це трошки і наша вистава.
— Як складалася робота над першою виставою? Хто допомагає роботі вашого театру? На чому він тримається?
Анна: Ми вирішили, що ми це зробимо для себе. Ми вирішили, що навіть якщо на нашу прем’єру ніхто не прийде, ми все одно будемо її грати. Нам ще допомагала робити сценографію і грим Вірі наша прекрасна сценографка Руслана Басенко. Ми дуже сильно вдячні Українському консультаційно-громадському центру, бо змогли в центрі зробити безкоштовний передпоказ, ми його робили для першої комунікації з публікою. Потім ми показували прем’єру в студії „Paměť“, у приміщенні „A Studio Rubín“ — туди прийшли і чехи, бо ми робили виставу з субтитрами, і зараз показували її в Скаутському інституті, і будемо в новому сезоні теж показувати.
Віра: І були гастролі в Брні.
— Театр існує з лютого цього року. Як в Празі себе почуває молодий, амбітний колектив? Чого вам не вистачає? Чию допомогу ви б хотіли залучити? Чи вам комфортно втрьох і ви поки не розглядаєте розширення?
Анна: Ні, ми будемо рости вже на нашу наступну прем’єру. Взагалі перша вистава вийшла від нашої необхідності робити театр. Не тому, що ми хотіли театром заробити грошей — ми прекрасно розуміємо, що це неможливо, а тому, що нам необхідно було зробити цю виставу. З такої самої необхідності народжується і наша зараз друга прем’єра, яку ми будемо готувати влітку з тим, щоб мати прем’єру восени.
— Але якої допомоги не вистачає?
Анна: Якщо банально, то, звичайно, гроші нам потрібні, щоб зробити це набагато якісніше. Але, наприклад, якщо у когось є безкоштовне приміщення для репетицій, ми будемо за це дуже вдячні.
Віра: Або, наприклад, навіть якщо би хтось із читачів захотів просто для себе і для своєї компанії замовити цю виставу, ми можемо її зіграти. Вона дуже камерна. Ми завжди будемо просто раді підлаштуватися під вас і зіграти цю виставу для вас.
Анна: Також ми б не відмовились від безкоштовної підтримки в соціальних мережах, у медіапросторі.
— Що відбувається в театральному світі в Празі?
Анна: Мені здається, що немає майже нікого, хто б займався суто творчістю. Тому що на це майже неможливо вижити. Відповідно, всі, хто є в нашій такій спільноті, ті, з ким ми спілкуємося, ті, з ким ми працювали до цього, з ким ми хочемо працювати надалі, — у всіх є ще якась робота. Хтось працює в ресторані, хтось працює десь в офісі. Хтось працює в школі. Але у всіх є якась робота для того, щоб можна було якось займатися творчістю.
— Зараз прикладів того, що актори, режисери тут, у Празі, заробляють суто своєю діяльністю, у вас немає?
Анна: Серед українців точно ні.
Віра: Це пов’язане ще з однією річчю. На початку — перший рік, півтора року, було дуже багато українських проєктів, де чеські театри залучали українців. Потім це стало дуже знижуватися і, відповідно, якщо спочатку перший рік — півтора це була дуже висока залученість, дуже багато було кастингів, дійсно кудись можна було потрапити на сезон до театру, в першу чергу через добре фінансування проєктів, то, відповідно, і було багато залученості акторів та інших митців. А зараз це майже на мінімальному рівні. І, відповідно, вже не так стабільно можна щось прогнозувати.
— Але ви ж розглядаєте свій проєкт як можливість постійного забезпечення власного життя у майбутньому?
Анна: Я думаю, що забезпечення власного життя все одно з цього не вийде. Умовно кажучи, якби я була просто сама і знімала би квартиру там ще з кимось, якусь кімнату і так далі, то десь в дуже далекій перспективі це б чисто гіпотетично могло спрацювати.
— А наскільки далека ця перспектива?
Анна: Ми її не бачимо. Нам принципово було робити театр — ми почали робити театр. А якщо цей театр зможе самоокупатися, для нас це буде фантастично. Ми десь плюс-мінус виходимо в нуль.
Віра: Я більш оптимістично налаштована, ніж Аня. І тому вважаю, що багато інших прикладів, наприклад, в Києві Дикий театр або Театр на Печерську, і так далі, де теж починалося все як невеличке творче угруповання, — і далі вже це переросло в великі творчі колективи, в театри, які всі знають. Ми направлені саме на українську аудиторію, хочемо робити українські матеріали і так далі. І тому, в принципі, я вважаю, що потенціал у нас дуже великий. Єдине, що, звісно, зараз важко, але це не тільки говорячи про мистецьку сферу, а будь-яку іншу сферу, дуже багато пропозицій і контенту, і дуже важко розвиватися саме в цьому, в медіасоціальних мережах.
Анна: Загалом ми гарантуємо якість нашого продукту, тому що це дійсно професійно зроблена, крутезна вистава з неймовірним текстом. Зараз я не перебільшую, дійсно. Але ми боремося зараз, я навіть курси зараз проходжу з діджитал-маркетингу, для того, щоб зрозуміти як нам вийти на свою аудиторію. В соцмережах ти постійно борешся з іншим більш розважальним контентом, і дуже важко пробитися і взагалі сказати: ми тут, прийдіть до нас. У нас стоїть оце питання точки входу, тому що якщо людина вже до нас прийде, вона від нас вже не піде. Ми це точно знаємо.
— Хто ваша аудиторія? Ви самі знаєте, хто ці люди?
Анна: Так. Це люди, які цікавляться сучасною українською культурою, які не обмежуються уявленням про Україну як тільки про вишиванки і шаровари. Які знають, що існують українські драматурги, сучасні, і це не страшно — почитати їхні тексти. Що, крім Шевченка і наших неймовірних класиків, ще існує дуже багато чого цікавого, що в українській літературі ще було, виявляється, ХХ століття, з яким хочеться працювати і з яким цікаво працювати. Ті, кому цікаво подумати над виставою, і ті, які шукають дійсно професійного мистецтва. Якщо ми говоримо про те, що ми би пропонували наш театр як ресторан — якби таке порівняння було, — то ми би це пропонували не як фастфуд, тому що немає сенсу, ми це робимо самі за свої гроші, нам немає сенсу робити продукт, який нам не подобається. Тому в нашому театрі ми готуємо вам страви, які є унікальними, з якісних продуктів.
Віра: Якщо казати про вікову категорію, то ми були взагалі з дівчатами — із сценографкою та режисеркою — дуже здивовані тим, що думали, що в нас є якась обмежена вікова категорія, але виявилася, що ні. В нас було багато прикладів, коли ми бачили: приходили на вистави дуже юні дівчата і хлопці 19—20 років, і вони плакали, там є від чого плакати, і в той самий час були вже дорослі жінки, чоловіки 60+, які теж плакали. Тобто якось воно відзеркалюється і в дуже юних особах, і в дорослих людях.
— Складне запитання: Віро, як це — опинитися за кордоном, коли немає поруч рідних у звичній для України кількості і коли ти дізнаєшся про діагноз?
Віра: Не можна сказати, що мені дуже пощастило в тому, що я приїхала, у мене тут із 2017 року живе хлопець. Він тут навчався в Карловому університеті, закінчив його і я їхала до нього. Я їхала з собакою, він вже був тут, тому я не зовсім була одна.
Я не знаю, я ще проживаю цей період, тому що поки, на жаль, я ще не почула від лікаря, що я в ремісії, і у мене ще поки це все триває, і, відповідно, я не можу якось відрефлексувати це все. Я просто в процесі, живемо, і добре, живу, і добре.
Добре, що в мене за цей час у Чехії дійсно з’явилося дуже багато друзів серед українців, серед митців, і це набагато простіше переживати. В моєму випадку мене лікує хоча б думками робота. Коли Аня запропонувала почати працювати над виставою, в мене тільки закінчилась хіміотерапія, яка була остання на той момент, мені було дуже погано. Я навіть спочатку думала, може, буду відмовлятися, але я все ж таки за це взялась. І я не знаю, як так сталося: диво, не диво, але дійсно це відновлення в мене йшло набагато скоріше, ніж після інших хіміотерапій, тому що у мене думки повністю пішли в інший напрямок.
— Коли вашу виставу «Фрекен Бок — 100 років в етері» можна буде подивитися в Празі?
Анна: Ми зараз домовляємося, точно знаємо, що ми будемо грати вересень-жовтень, у вересні відкриємо сезон — 100%. Ми зараз домовляємося за приміщення. Нам треба узгодити спочатку точну дату і тоді ми будемо у себе давати всі афіші в Instagram. Також ми є в Threads — приходьте, ми вас покоментуємо.
