Тріумф збірної України на чемпіонаті Європи в Остраві
Збірна України з пожежно-прикладного спорту тріумфально завершила свій виступ на чемпіонаті Європи, який відбувся в Остраві. Найуспішнішим став виступ української жіночої збірної — дівчата здобули абсолютну перемогу, здобувши загальнокомандне золото. Високого результату досягла і збірна юніорів та юнаків, яка виборола бронзові нагороди чемпіонату, а українські чоловіки завершили змагання шостими. Вдома, в Україні, на них чекає їхня щоденна робота у ДСНС України — рятувати життя.
Їхній досвід, щоденна праця та витримка, загартовані в Україні, тут у Чехії перетворилися на перемоги, високі результати й медалі. Ці спортсмени у повсякденному житті майже щодня стикаються з небезпекою, а через війну їхня робота стала ще складнішою та ризикованішою, ніж у їхніх колег з інших країн.
Про складні будні українських рятувальників розповів Сергій Романський, головний тренер жіночої збірної з пожежно-прикладного спорту.
«Діючі рятувальники, діючі рятувальниці, котрі безпосередньо виконують свої службові обов’язки з ліквідації ворожих атак та гасіння пожеж, — наразі рівень наших рятувальників найкращий у світі, тому що вони 24 на 7 постійно беруть участь у ліквідації ворожих атак. Вони можуть поділитися досвідом з будь-якою державою. Європейські держави беруть вже приклад з наших рятувальників і пишаються їхньою роботою».
Ціну цього досвіду, на жаль, вимірюють людськими життями. Серед тих, хто загинув під час виконання своїх обов’язків, є й рятувальники, які до останнього залишалися на місцях ударів і допомагали іншим.
Сергій Романський говорить про страх, який супроводжує тих, хто щодня виїжджає на місця російських обстрілів. Та думки про власну безпеку відходять на другий план, адже головне — якомога швидше знайти людей і врятувати їх.
«Кожна людина думає про свою небезпеку, у кожного своє на це бачення. Я не знаю, як це пояснити як на собі, як рятувальники, котрі кожну годину виїжджають на прильоти. Це страх, але вони роблять свою справу, вони допомагають, і ми знаємо, що дуже багато рятувальників, на жаль, загинули під час війни. Страшно, але завжди страшно, тому що ти розумієш, повернешся ти чи ні. Ми ж не розуміємо, що там є».
Олексій Корицький працює рятувальником у Києві і виїжджає на місця обстрілів. Про свою роботу говорить стримано і небагато, ніби в тому, що він робить щодня, немає нічого незвичайного. Він каже, що кожен, хто обирає цю професію, розуміє пов’язані з нею ризики, особливо зараз, під час війни.
«На початку війни всім було важко, але з часом воно стає такою буденністю, ти звикаєш до такого життя, як і всі інші люди. Для нас це вже стає свого роду нормою. Все може бути, така робота, є свої ризики. Я думаю, що кожен пожежник, який працює, розуміє, на що він підписався».
Особливо небезпечними у нинішній роботі рятувальників є повторні ракетні удари, адже під час роботи на місці обстрілу вони можуть знову опинитися під вогнем. Олексій Корицький розповідає, що серед його знайомих у Києві були рятувальники, які загинули саме під час повторних ударів. Попри це, він продовжує виїжджати на виклики.
«Тобто я ще до того, як прийшов в службу пожежну, я відповів на собі на ці питання. Я розумів, які ризики я несу, як воно може бути для мене, для моєї сім’ї, чим воно може закінчитися, скажімо так. Я відповів на собі, дав, скажімо, згоду. Я розумію, які наслідки можуть бути. І далі виконую свої обов’язки».
Олексій каже, що коли вдається врятувати людину, це додає сил і допомагає витримувати складні будні.
«Відчувається якась гордість за свою службу, за те, що ти робиш якийсь корисний внесок в суспільство, допомагаєш людям. Це теж доволі вагомий внесок в своє таке емоційне відчуття і взагалі в свій психологічний стан. Коли ти бачиш наочний результат своєї роботи».
Не менш цінною для рятувальників є вдячність людей. За словами Олексія, після пожеж чи роботи на завалах люди нерідко намагаються підтримати тих, хто прийшов їм на допомогу.
«Це теж дуже важливий аспект. Дуже приємно, коли на пожежах, на завалах приносять їжу якусь, допомагають».
На жаль, не кожен виклик має щасливий фінал. Іноді рятувальники вже на місці розуміють, що врятувати людей неможливо. У такі моменти, каже Олексій, потрібно відсторонитися від емоцій і просто робити свою роботу.
«Часто буває: ти приїжджаєш і розумієш, що там, скажімо так, не може бути вже живих людей після такого прильоту чи пожежі. Намагаєшся не входити у внутрішню ситуацію, а просто триматися зовні. Тобто я роблю те, що можу робити, а там вже виходить, як виходить».
Чемпіонка Європи, 22-річна Софія Лось, також усвідомлює всі ризики своєї роботи, особливо зараз, під час війни. Виїжджати на місця обстрілів їй поки не доводилося, хоча вона дуже хотіла б працювати на таких складних викликах. Софія переконана, що готова до такої роботи морально, лишається лише перевірити фізичну форму. Однак поки що жінкам таку роботу майже не дають.
«І зараз би хотілося також рятувати, просто зараз зрозуміло, що хвилюються за дівчат, тому що, як всі знають, хлопці сильніші за дівчат, і тому беруть хлопців, але хотілося би спробувати також себе в такій сфері. Хто, як не ми, як то кажуть. Комусь треба, в когось покликання. Багато хто йде, бо хоче допомагати, хоче хоч якось бути корисним, коли війна йде. Треба допомагати».
Бажання рятувати та допомагати для Софії має й особистий вимір. Додатковою мотивацією для неї стала трагедія, яка торкнулася її родини. Замість того, щоб залишитися лише зі своїм болем, вона обрала допомагати іншим. Людина, яка знає ціну втрати, особливо гостро відчуває потребу рятувати життя.
«В мене тато на війні загинув, і хочеться якось допомогти, хоч щось зробити. Якось так».
Підтримати наших спортсменів до Острави приїхав посол України в Чехії Василь Зварич. За його словами, лише участь у цих змаганнях — це вже величезна перемога української команди. Незалежно від офіційних результатів чемпіонату.
«Сьогодні я мав можливість поговорити з українськими спортсменами, з їхніми тренерами, і вони мені розповіли, в яких умовах тренується українська команда. Справді, таких умов я б не побажав навіть своїм найгіршим ворогам. З’являються повітряні тривоги, і вони змушені збігати в сховище. І не тільки в мене як посла, я дуже пишаюся ними, але також я бачу ставлення інших команд, я бачу ставлення, передусім, чеської збірної, яка є фактично чемпіоном станом на сьогодні. Величезна повага. І це, насправді, є одним з вимірів солідарності, і одним з вимірів такої людяності, яку ми відчуваємо з боку чеського народу щодня».
