П’єса, яка нині звучить пророче: театр «Віримо!» зробив неможливе
Український театр «Віримо!» з Дніпра поставив в Остраві «Білу пошесть» — п’єсу чеського класика Карела Чапека, яка звучить нині пророче. Виставу грали українською мовою з чеськими титрами. У залі — аншлаг: переважно українці, але є й чехи, серед них представники міської влади. Історія, написана майже сто років тому в Празі, у виконанні українських акторів із театру «Віримо!» — як дзеркало сьогодення. Це не просто спектакль. Це хірургічно точний виріз сучасності — про війну, диктаторів і людство, яке не хоче зупинятись на краю.
Актори на сцені востаннє проганяють свої ролі, у залі — режисер та технічна команда. Репетиція — як останній вдих перед глибоким пірнанням. У театрі імені Антоніна Дворжака в Остраві тривають приготування до вистави за п’єсою Карела Чапека «Біла пошесть».
Режисер Володимир Петренко, художній керівник Дніпровського театру «Віримо!», каже: написане Чапеком у 30-х роках ХХ століття стало страшною реальністю вже у ХХІ.
«Те, що було в 37-му році, здавалося фантастикою, його ж, Чапека, називали фантастом, — зараз, на жаль, стало найбільш реалістичною виставою нашого репертуару. Навіть жодного слова не дописано, тільки скорочували, відповідно до технічних наших проблем. Але жодного слова ми не дописали, і це дуже важливо. Тобто це така спрацювала машина часу: майже 100 років пройшло, ми переїхали в цей новий світ, і він, на жаль, такий є, як і був в 37-му році».
Перші хвилини вистави. У повітрі — тривожна тиша, напруга, яка зависає між глядачами й акторами. П’єса занурює у світ, де планету охоплює смертельна хвороба. Вона не щадить нікого. Але найстрашніше — не вона. Лікар Гален, який винайшов ліки, вимагає припинити війну. Лише тоді він готовий врятувати людство.
Роль Галена виконує актор Тарас Шевченко. Його герой — голос розуму в світі, який заплутався у жорстокості. Він закликає людей зупинитись.
«І люди, звісно, не припиняють це робити. І навпаки, для Галена трагічно закінчується ця історія, але найголовніше — для людства, для того суспільства, в якому все це відбувається, ця історія закінчується трагічно. Тому що Галена вбиває навіть не Маршал, який є апологетом війни, а вбиває саме натовп, який пронизаний наскрізь ідеєю війни і нікуди не хоче з цього місця рухатися і хоче продовжувати саме цим займатися. Бачить саме в цьому розвиток людства і суспільства. Ось це найстрашніша теза, яку і Чапек висловлює, ну і, взагалі, і наша вистава в тому числі. Головна думка – це навчитися нам жити в мирі».
Образ Маршала — диктатора, що обожнює війну — у цій виставі втілює актор Едуард Парнет. Для нього це перша негативна роль, і вона стала неабияким акторським викликом.
«Я людина гумору. Ну, тобто, в мене завжди ролі, де люди сміються. Це моя перша роль, де взагалі нічого такого немає. Негативна, негативна. Як я її граю? Дуже тяжко, тому що, коли ти граєш цю роль, ти як актор, я ж повинен якось виправдати її. І від цього в репетиціях було так лячно, тому що ти так іноді так раз — і повірив в себе. І ти такий думаєш: о, Господи, в що я вірю? Ти не можеш більше припускати ніякої думки, що це там неправильно все. Ти повинен виправдати його і йти до своєї мети.
Тому це дуже тяжко, тим паче, знаючи, що в нас зараз в країні, і кого я граю».
Для багатьох глядачів Маршал — не просто персонаж. Він — впізнаваний образ сучасного диктатора, що розв’язав війну в Україні. І коли на сцені настає його смерть, у залі емоції вириваються вголос.
Актор згадує виступ у Дніпрі — випадок, що не залишив його байдужим.
«І я стою на авансцені, прямо поруч з глядачем, i на першому ряду праворуч сиділи якісь жінки, і вони прямо голосом мені казали: «Щоб ти здох, здохни, тварюко, так тобі і треба». І це було десь секунд 30. Я намагався про це не думати, але я це чув, і це було дуже лячно. Після вистави, коли я зайшов за куліси, мені захотілося сходити в церкву. І, ну, мабуть, це неправильно в плані етикету театру для глядачів — щось викрикувати з залу. А з іншої сторони, зараз, коли гинуть наші воїни, коли гинуть побратими, коли ці жінки, які сидять, може, втратили своїх синів або батьків, або ще когось, то, ну, я їх розумію, в мене нема ніякого зла на них, але це дуже лячно. Це дуже лячно, що ти граєш таку роль, і ти розумієш, що коли ти помираєш, а ти помираєш у Чапека, то ти розумієш, що зал, мабуть, усміхається і цього хоче».
На виставу прийшли й земляки акторів — українці з Дніпра, які нині живуть в Остраві. Для них ця подія — більше, ніж театр.
Вікторія розповідає, що не знала творчості Чапека, і була вражена силою передбачення письменника.
«Я не знайома була iз творчістю Карела Чапека. І я не вперше впевнююсь, що фантасти вміють, на жаль, так передбачити долю людства. На жаль, те, що він передбачив, — це дуже-дуже сумно. Знову ж це трапляється. Знову ж люди це переживають. Не всі люди це бачать: «Та з нами такого не буде, це не трапиться». На жаль, не всі це розуміють. І не розуміють саме ті люди, які стоять десь там нагорі і цього просто не бачать. А реально, як там було в цій п’єсi «Біла пошесть», це бачать тільки ті, хто нічого зробити не може, як сказав той лікар з вистави».
Після фінальної сцени — вибух овацій. Глядачі аплодують стоячи понад десять хвилин. Такого не пам’ятають навіть завсідники театру.
Ірина Ванчицька родом із Сум уже тридцять років живе в Чехії. І намагається не пропускати театральних подій в Остраві. Вона каже: такий високий рівень театральної майстерності тут зустрічається нечасто.
«Я сидiла у третьому ряду, можливо, тому, що я була близько, але дуже сильно. Це дуже потрібно для нас, щоб ми не забували про свою землю, про свою державу. Воно дуже потрібно, тому що в нас тут, нам хочеться чогось такого нашого тут. Але це було дуже сильно».
