Українки, які знайшли прихисток у Чехії, повертаються до України. А дехто знову до Чехії
Після початку повномасштабної війни Росії проти України тисячі українок знайшли притулок у Чехії. Але частина з них згодом вирішила повернутися додому, до України. Чому вони повертаються, як змінюється їхнє життя після повернення і з якими викликами вони стикаються вдома? Ось історії двох українок, які у 2022 році знайшли прихисток в Остраві.
У травні цього року Оксана Ляшенко завітала до Острави на три дні, щоб провідати друзів, яких зустріла тут чотири роки тому. У березні 2022-го вона разом із сином опинилася в Чехії, тікаючи від війни з рідного Дніпра.
«Чому Чехія? Тому що вона близько від України. І схожа мова. Нам тоді здавалося, що буде легка інтеграція. Мовного бар’єру наче не мало бути. І ми тут пробули один рік і два місяці. Я взагалі думала, що побуду три місяці. І кожні три місяці я збиралася назад додому і думала, що все — війна закінчиться, ми повернемось. Тому що там моя родина, тому що там мій дім. І відчуття дому є в Україні».
Перші пів року Оксана інтенсивно вчила чеську мову, і це швидко дало результати. Вона отримала роботу одразу у двох місцях — писала статті для чеського журналу та допомагала новоприбулим українцям адаптуватися у Чехії.
«Мені запропонував роботу Magazín Patriot. Я писала статті, вела свою колонку «Щоденник біженця» і розповідала про своє життя з сином. Це була моя перша невелика робота. Потім я працювала в різних проєктах, допомагала українцям, які не знали чеської мови. Я була асистенткою викладача і працювала перекладачкою».
Та навіть попри успішну професійну реалізацію Оксану не полишали думки про повернення додому. Вона розуміла, що Дніпро постійно перебуває під ракетними атаками, але все одно вирішила повернутися. І каже: психіка довго звикала до постійної небезпеки.
«Було страшно ходити в душ. Було страшно переїжджати через міст. Перші пів року це був суцільний страх. Просто небезпека щодня, коли ти не можеш нормально навіть розслабитися. Ось і все. Ти живеш постійно в напрузі. Я жодного разу не шкодувала, що я повернулася. У дуже важкі часи мені хотілося безпеки і повернення в Остраву. Це правда. Але після таких часів наступала тиша. Нас переставали, наприклад, бомбити тиждень або два, інколи цілий місяць. Бомбардування є, але не так близько, і ти не чуєш цих вибухів. І це здається, наче безпечно. І тоді ти розслабляєшся і думаєш, що все нормально, життя продовжується».
Після повернення до України Оксана вже двічі приїжджала до Острави. Вона каже: під час першого візиту місто сприймалося як другий дім. Та з кожним новим приїздом вона дедалі сильніше відчуває: її справжній дім тепер знову в Україні.
«Перший раз я була через пів року. І в той приїзд у мене було відчуття, що я приїхала у свій другий дім. Настільки рідною стала мені Острава. Продавці в магазинах мене впізнавали і запитували, куди я пропала і чому мене так довго не бачили. Я їм пояснювала, що ми повернулися, і я приїхала трішки попрацювати і поїхати назад. Як фотограф я знімала весілля, і мені також дуже хотілося побачити друзів, тому що вони тут залишилися. Власне, я єдина, хто повернувся назад в Україну. Всі інші залишилися тут і живуть тут. Зараз усе знайоме, але відчуття, що це мій дім, уже немає. Я ходжу, і мені все знайоме, затишно. Я ніби із заплющеними очима можу пройти вулицями і знаю, куди я прийду. Але Острава теж змінилася: щось закрили, щось відкрили, щось добудували. Я побула в гостях три дні. І я вже скучила. Я хочу додому, до себе в Україну, до чоловіка».
У Дніпрі Оксана продовжує займатися творчістю. Вона працює фотографкою і нещодавно презентувала виставку своїх робіт під назвою «Джерела».
«Це про те, що наша внутрішня сила є всередині нас. Це про жінок. Мої фотороботи показують, як не завмерти і навіть у найтемніші часи продовжувати створювати красу. Для мене це було дуже важливо. Всі роботи створені за допомогою моєї техніки, яку я, власне, придумала сама. Там можна знайти силуети жінок, українських жінок, української землі, трави, води. Усе це поєднано в такий фотоарт. Я планую масштабуватись. Я дуже хочу перевезти цю виставку в Остраву, тому що це було місце, з якого все починалося, де я також творила. У мене були творчі зйомки і з чешками, і з українками».
Ганна Гуменна також опинилася у Чехії у березні 2022 року. Разом із сином вона втікала від війни з Києва. У Біловці неподалік Острави жінка швидко знайшла роботу кондитера, почала вивчати мову і поступово звикати до нового життя. Але її син Тимур адаптуватися до нової країни так і не зміг.
«Син всі ці півтора року плакав тихенько за татом, за домом. Йому не подобалась їжа, нічого. Ми приїхали на канікули до Києва, і назад він їхати не захотів, попросився залишити його ще. Я його залишила до кінця літа. Коли приїхала за ним, він дуже просив не забирати. І я ухвалила рішення, що я їду — допрацьовую два місяці і повертаюся додому».
Ганна каже: попри постійні тривоги та небезпеку обстрілів, вона була щаслива повернутися до Києва. Там швидко знайшла роботу шеф-кондитерки, почала активно розвиватися у професії й знову відчула смак звичного життя.
«Я, чесно, за ці два з половиною роки прожила ціле життя. Смачна їжа, театри. У мене було майже все, незважаючи на обстріли, тривоги і небезпеку. Мені дуже подобалося, що все одно працювали театри, працювали кав’ярні. Ти йдеш ввечері — ліхтарики світяться, кожна кав’ярня підсвічується. Така атмосфера, все доглянуте. Як так можна!»
Та постійна небезпека все одно тиснула на психіку. До того ж додалася важка зима з постійними відключеннями електроенергії, холодом у квартирі та перебоями в роботі громадського транспорту. Іноді дорога на роботу й назад займала кілька годин пішки морозними вулицями Києва під звуки повітряних тривог.
«Ти добираєшся, і ти просто вже як зомбі. Ти мерзнеш на 17-градусному морозі. І метро не ходить. Навіть автобус, який ти дочекаєшся, дуже холодний. Метро дуже холодне. Це просто жахливо. І плюс ідеш — дрон летить, і ти йдеш, і він тебе супроводжує. І це так кожен день. У мене болить тіло від холоду, не працюють мізки. І коли я вже остаточно замерзла і побачила, як мерзнуть мої рідні, я зрозуміла, що мені треба виїжджати — самій через роботу, і плюс забрати маму і сина хоч на якийсь час погрітися».
Згодом Ганна повернулася до Біловця — міста, яке стало її першим прихистком у 2022 році. Уже на другий день після приїзду вона знайшла роботу й нині працює в одній із найкращих кондитерських Острави. Водночас жінка мріє після війни повернутися до Києва м відкрити там власну кондитерську, зокрема, і з чеськими десертами у меню. Але каже: поки війна триває, залишатиметься у Чехії.
«Але тут як другий такий маленький дім, де в мене є рідні, друзі, таке відчуття, що це вже все рідне. Можливо, не настільки рідне, як дім, в якому ти прожив усе життя, але все одно я знаю, що в мене тут є люди, я знаю, що я не зовсім розгублена, що є місця, які я знаю й люблю, що я знаю мову. Все одно таке відчуття другого дому, що якщо там я не можу жити, то є якийсь куточок у світі, де я почуваюся вже своєю».
