Як живеться українській скульпторці в Чехії? Нові умови дають професійне зростання, каже Анна Надуда
Минулого року на Празькому ринку була встановлена скульптура «Берегиня» української скульпторки Анни Надуди (творче псевдо Ani Swami). Над нею вона працювала від початку повномасштабної війни, від якої вона втекла до Праги з Києва — там вона щойно завершила роботу над новими скульптурами, які планувала виставляти наприкінці лютого 2022 року. А останні кілька місяців ця скульптура була представлена й у місті Веселі-над-Лужніці на півдні Чехії. Такий масштабний проєкт у Чехії, як «Берегиня», став реальністю завдяки творчій тримісячній резиденції від Чеських центрів — організації культурної дипломатії Міністерства закордонних справ Чехії. На сьогодні Анна працює з дітьми, яким викладає скульптуру, і вже самотужки втілює у життя свій новий проєкт, про який ми сьогодні і поговоримо з мисткинею.
— Анно, здається, що вся Чехія спостерігала за вашою роботою, скульптурою «Берегиня», яка була створена вами тут, у Празі.
— Неймовірним чином — це було навіть більше публічності, ніж я очікувала, було декілька інтерв’ю, їх було декілька на Чеському телебаченні.
— Ви той митець, який не стоїть на місці і постійно щось вигадує. Над чим зараз працюєте?
— Зараз потроху йде проєкт «Молитва», який я не у повноцінному форматі роблю, а потроху-потроху, коли є можливість, — але я роблю цей проєкт. Цей проєкт залучає людей, тільки тих людей, які дадуть правильну відповідь на питання: чи ти молишся за Україну? Мається на увазі не фактична молитва, бо взагалі мало хто молиться, мені здається. Я так само не є релігійною людиною, це таке гіпотетичне питання: наскільки твоє серце, твоя душа, твоє розуміння є разом з Україною.
— Сповнене вірою в Україну?
— Так! Тобто це про віру, це не про релігію. В цьому проєкті можуть брати участь люди будь яких віросповідань, або без них, і будь-яких національностей так само, бо тобі не треба бути українцем для того, аби розуміти, що відбувається. Це — інтерактивний проєкт, який об’єднує людей.
— А що він уособлює, як це виглядає?
— Я формую руки. Я роблю гіпсом формовку ручок людей, також в мене дітки є в проєкті, — я формую руки різних людей і з цих відливок, потім з цих відформованих ручок, я потім відливаю це у матеріалі, і ці ручки стануть частиною скульптури.
— Задумка така, що це буде величезна скульптура з тисячі рук людей, які вірять в Україну?
— Так! Перш за все я так і подумала, що це буде така величезна скульптура, як і інші мої скульптури — велика. Зараз ще проєкт абсолютно не має ніякого спонсорства, ніякої підтримки, ніякої компанії, яка б стала гарантом того, що цей проєкт відбудеться. Я цей проєкт роблю абсолютно за власний кошт і тими темпами, як я можу. Я вже маю 21 формовку, і дехто формується, наприклад, мама з сином, тобто ручки одні в інших, це теж виходять дуже цікаві, такі відливочки, і вони дуже ніжні. Зараз я собі суворо пообіцяла, що я не буду така досить оптимістична, щоб починати роботу без розуміння її менеджменту. Я вже скульптор з двадцятирічним стажем і я вже зробила дуже багато публічних об’єктів, я повністю розумію, що це означає, вся ця велика махіна. Тобто я потрошку формую, потрошку працюю, я відпрацьовую зараз матеріал, у мене є повна презентація цього проєкту, тобто якщо з’явиться людина або компанія, яка зацікавиться, то мені є що показати, розказати про цей проєкт. Але на повну я його зараз не стартую робити, навіть якщо я там знайшла гроші, поїхала та закупила матеріал — це не все. Матеріал — це не все. Це набагато більше.
— А хто чи що надихнуло вас на створення цього проєкту?
— Самі люди. Бо та кількість спілкування, яку я зараз отримала з людьми, які переїхали з України — я багато працюю з дітками, — а також уроки чеської — там таке миле ком’юніті, яке у нас створилося, я так багато ніколи не спілкувалася, бо я взагалі соціопат, я художник, мені ніхто не потрібен. Але так сталося, що я тут дуже багато стала спілкуватися з нашими людьми, і ось це відчуття, от всі ці історії, і ось це відчуття, до них просто хочеться доторкнутися. Саме руки є символом тієї щирості.
— Ви займаєтеся з дітьми — з чого це почалося саме у Празі, що викладаєте? Це графічне мистецтво чи це скульптура?
— Зараз це скульптурний клуб, я почала робити скульптурний клуб в школі, де навчається мій син, і там ми ліпимо, пробуємо конструювати. Це дуже мультидисциплінарні будуть заняття, ми будемо використовувати дуже різні матеріали. Ми працюємо з дуже простими матеріалами зараз, робимо каркаси з паличок, а потім обліплюємо це все, і це означає, що ми можемо зробити будь-що. Це клуб, який стартував тільки цієї осені, і я дуже сподіваюся знайти ще можливість займатися з дітками, зробити ще клуб, щоб можливо було з більшою групою дітей працювати, навчити. Бо дуже багато дітей насправді мають цю можливість розвитку, але не мають цієї практики, бо дрібна моторика, відчуття роботи з матеріалом — це розвиває. Це дуже позитивно впливає на особистість в цілому.
— Чи відчуваєте ви, що після переїзду до Праги ваша творчість та погляд на неї змінилися?
— Так, я думаю, що змінилися. По-перше, більше такі стиснені умови, більш фіксовані умови, вони зробили мене більш прогнозованою, я розвинулася в плані самодисципліни набагато більше. Я завжди була дуже самодисциплінована, тому що, щоб зробити такі речі, маєш мати високу самодисципліну. Але тут, мені здається, цей рівень ще більше збільшився, бо треба дійсно дуже серйозно все планувати, робити. А також я вже не так сильно «розтікаюся думкою по дереву», я більше намагаюся сфокусуватися на реальних об’єктах, більше довести об’єкт до фінальної стадії. Мені здається, що це обставини зростання професіоналізму.