85 років тому була проголошена «карловарська програма», що відкрила шлях до Мюнхенської угоди і ліквідації Чехословаччини
«Вимагати завжди більше, ніж можна здійснити» — такий був план Судетонімецької партії в Чехословаччині, який привів до окупації Судет і анексії цього регіону нацистським Третім рейхом. Його ухвалили 24 квітня 1938 року.
Судетами називали здавна населені переважно німцями за національністю регіони вздовж майже всіх кордонів сучасної Чехії, за винятком межі зі Словаччиною. 1938 року в тодішній Чехословаччині (до якої входило й українське Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь») із загалом близько 15 мільйонів населення німці становили понад 3,2 мільйона.
Але більшість їх жило на території сучасної Чехії — і там вони складали майже третину населення. Більшість їх жила саме в прикордонні — в Судетах. А цей регіон потерпів від економічної кризи 1930-х років більше, ніж решта країни. Це було ідеальне середовище для німецького націоналізму Судетонімецької партії, керівником якої був Конрад Генлайн (Konrad Henlein).
Інструкції з Берліну
Першим рішучим «пострілом» тодішньої «війни слів» був перелік вимог, що їх виголосив Конрад Генлайн — після консультацій із німецьким канцлером Адольфом Гітлером — на з’їзді своєї партії в Карлових Варах 24 квітня 1938 року.
Під оглушливі оплески він представив вісім пунктів, із якими чехословацька держава мала б погодитися безумовно.
Першою вимогою було надання судетонімецькій національній групі повної рівноправності з чеським населенням.
Далі вимагалося визнати судетонімецьку національну меншину, судетонімецьку територію і створити в Судетах німецьке самоврядування. Також програма вимагала усунути несправедливості, вчинені проти судетських німців по 1918 році, і надати відшкодування за них. Органи влади в Судетах мали бути виключно в руках німців. Останньою вимогою була повна свобода заявляти про свою німецьку національність і дотримуватися німецького погляду на світ.
З’їзд Судетонімецької партії відбувся після «аншлюсу», тобто після березневої окупації Австрії і її анексії до складу Третього рейху. І якраз за день до початку з’їзду німецька армія почала готуватися до здійснення плану Fall Grün (варіант «зелений») із метою знищити Чехословаччину воєнним шляхом.
Зрада союзників
Чехословацький уряд спершу рішуче відкинув більшість вимог Судетонімецької партії. Але агресивність наростала, міжнаціональна напруженість ставала дедалі сильнішою, ставалися й збройні конфлікти.
Крім того, Чехословаччина опинилася під дедалі більшим міжнародним тиском — зокрема, з боку британського уряду консервативного прем’єра Невілла Чемберлена, а меншою мірою і французького уряду прем’єр-міністра Едуара Даладьє. Обидві країни, побоюючись можливого воєнного конфлікту, закликали чехословацького президента Едварда Бенеша, щоб він прийняв карловарські вимоги Генлайна і принаймні частково задовольнив вимоги німців.
Усе це завершилося Мюнхенською угодою про передачу прикордонних територій Чехословаччини, населених німецькою меншиною, Німеччині (до якої, нагадаємо, тоді належала й Австрія). Її підписали 29 вересня 1938 року на конференції в Мюнхені представники Німеччини (Адольф Гітлер), Італії (Беніто Муссоліні), Великої Британії (Невілл Чемберлен) і Франції (Едуар Даладьє).
Представників чехословацького уряду на конференцію не запросили: угода була для Чехословаччини ультиматумом, який вона змушена була під тиском прийняти. Це був початок розпаду Чехословацької Республіки на порозі Другої світової війни.
Після втрати Чехією третини своїх територій Чехословаччині вже 30 жовтня був висунений польський ультиматум — і до Польщі перейшли землі біля міста Тєшина.
2 листопада довелося віддати нові території — південна частина Словаччини і південна частина Закарпаття відійшли до Угорщини.
А 14—16 березня 1939 року нацистська Німеччина окупувала рештки Чехії і створила там свій окупаційний «протекторат Богемії і Моравії».
А в Словаччині, яка втратила ще частину своїх територій на користь Угорщини й Польщі, під тиском Німеччини 14 березня була проголошена прогітлерівська маріонеткова «Словацька держава».
Тими ж днями, протягом 14—23 березня, Закарпаття, яке тоді як одна з федеративних складових Чехословаччини називалося Карпатською Україною (а 15 березня проголосило державну незалежність Карпатської України, що проіснувала лічені дні), окупувала Угорщина.
