«Божевілля якесь для мене»: інтерв’ю з Олександром Роднянським
У суботу в Празі відбулася творча зустріч Олександра Роднянського. Український режисер, кінопродюсер, чотириразовий номінант на премію «Оскар», член Американської кіноакадемії довгий час працював у Росії, але після повномасштабного вторгнення Росії в Україну засудив російську агресію, закрив свої проєкти в Росії та отримав там заочний арешт за антивоєнну позицію. Редакції Radio Prague International продюсер дав ексклюзивне інтерв’ю, аналіз робіть самі.
— Ми зустрічаємося з вами в Празі перед початком вашої творчої зустрічі. Якщо я правильно розумію, до 2022 року ви не робили таких заходів. Чому зараз почали, що вам необхідно сказати своєму глядачу?
— Я не робив їх до 2026 року. Я прийняв запрошення тільки цього року, тому що я відчув, що змінилися настрої аудиторії. Люди втомилися. Людям потрібна була допомога на початку повномасштабної фази війни. І коли я почав писати, це була, з одного боку, форма психотерапії для мене самого. Я до цього писав, у мене був якийсь блог, в якому я ділився своїми враженнями, звичайно, про кіно. Потім почалася повномасштабна фаза війни, і я був настільки шокований, настільки це було для мене важко, що я почав писати вже тільки про війну. І найбільшою несподіванкою для мене стало те, що люди почали читати, їх стало багато. І що це допомагає їм самим впоратися зі своїми власними проблемами.
Погодився зараз тільки тому, що відчув потребу. Більше, що я не заробляю гроші, всі ті кошти, які прийдуть на мою частку, будуть відправлені, як завжди, Першому добровольчому мобільному шпиталю імені Пирогова — Геннадію Друзенку, з яким я постійно на зв’язку. Я для себе вирішив, що це така сама психотерапія і для мене, і для тих, хто приходить, взаємна з обох сторін, для того, щоб обмінятися думками, і в такому дуже вільному режимі обміну — питання-відповіді — поговорити кілька годин та обговорювати все, що людям цікаво, тобто фільми, війну в Україні, Близький Схід, ситуацію з перспективами миру — все, що завгодно. Це найкраще придбання останніх років, в мене немає закритих тем взагалі.
— Ви з 2022 року працювали над своїм фільмом, багато років ви не виступали як режисер. Картина називається «Нотатки справжнього злочинця». Назва виглядає як стьоб.
— Так. Це і є стьоб. Це сатирична назва, тому що я виявився справжнім злочинцем. У мене такий серйозний строк — вісім з половиною років. Я весь час жартую, що це кінематографічний строк, ми ж всі любимо Фелліні. Мені дали не 8, не 9 років, як багатьом моїм друзям та колегам, а вісім з половиною. Я вважаю це повагою до історії кінематографу та моїх власних преференцій.
— Можна, я процитую ваш допис в інстаґрамі щодо цього фільму «Нотатки справжнього злочинця». «Я решил показать этот фильм Венецианскому фестивалю, чтоб получить отказ и закрыть тему». І ваш фільм потрапив до програми 83-го Венеційського фестивалю.
— У мене був художній фільм у конкурсі, як продюсера, звичайно, фільм оскароносного лауреата Ласло Немеша «Сирота». Я брав участь у багатьох фестивалях, і так само у Венеції багато разів. Я вирішив для себе: фільм зроблений, ми зробили його разом з Андрієм Алфьоровим, дуже відомим українським кінокритиком та режисером. Я допомагав йому трохи як продюсер.
— Він знімав в Україні?
— Він знімав, і так само ми знімали разом, але він знімав ті епізоди, які я не хотів знімати, наприклад, інтерв’ю мого сина, чи кілька інших епізодів — у таборі для військовополонених. Він багато чого зробив. Взагалі він був людиною, яка відіграла певну роль в тому, що я вирішив зробити такий фільм. Тому що він як кінокритик бачив багато разів всі мої фільми і навіть був одним з організаторів моєї ретроспективи, яка відбулася кілька років тому, за кілька років до початку повномасштабної агресії, в кінотеатрі «Жовтень» в Києві. І я кажу, що якщо ти це зробив, ти мені маєш допомогти. Мені завжди потрібний партнер за діалогом — людина, з якою я працюю. Тому що це ще й документальне кіно. А сучасне документальне кіно робить людина власноруч наодинці сама із собою. Це такий щоденник. Есеїстика. І Андрію стало не дуже зрозуміло, чому я залишив цей фільм без прем’єрного показу на якомусь фестивалі. І я вирішив, що надійшлю фільм Венеції, тому що ми завершили його десь на початку літа минулого року. І далі вони дадуть відповідь, і якщо скажуть: «не треба», я закрию цей гештальт.
— Ви не вірили в цю стрічку від початку?
— Вірити, не вірити, це вже не моя справа. В цьому році на Каннському кінофестивалі вони дивились і розмірковували про 2451 фільм. Їм було надіслано майже дві з половиною тисячі фільмів, з яких вони мали обрати чи зробити селекцію і вибрати 20 фільмів головного конкурсу. 20 фільмів другого за значенням конкурсу, який називається «Особливий погляд» — все! Хто з авторів двох з половиною тисяч фільмів думає про себе погано? Якщо вони надсилають вже фільм, вони про себе погано не думають ніколи.
Так само, з одного боку, я дуже досвідчена людина, в мене великий досвід. Я ніколи не кажу, що ми маємо виграти ці всі маркетингові мантри, це не моя справа. Я ніколи це не любив. Я кажу абсолютно відверто. Багато фільмів на Венеційському фестивалі, немає конкурсу документального кіно. Вони вибирають приблизно 15 фільмів, які в різних програмах показують для аудиторії, тому що вони мають якусь певну цінність. Якщо вони вибрали, це дійсно дуже цінно, і я був дуже радий, навіть більш ніж радий, тому що повернутися в режисуру з прем’єри в Венеції непогано. Я вирішив, що ми будемо показувати цей фільм. У мене є проблема, я не люблю показувати свій фільм.
— Це як?
— Взагалі не люблю. Я не можу сидіти в залі. Я ніколи не передивляюсь свої фільми. Я не дивився жодного фільму свого, до якого мав стосунок, після того, як завершив.
— Але фільм «Нотатки справжнього злочинця» ви подивилися.
— Це було в той самий день, коли я одержав запрошення. І в мене була подруга. Вона дуже відомий театральний продюсер, працює в Америці. Вона приїхала на кілька днів до мене і дізналася про це. Каже: покажи. І ми разом сіли на диванчик і подивилися. Я думав, що зараз я почну і піду, а вона там подивиться.
— Фільм зачепив?
— А я залишився і вирішив для себе подивитись вже очима майбутнього фестивалю. Тому що вже запросили. Тому що ми завершили фільм і я його не дивився жодного разу, я не перебільшую.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
— На вашу думку, чому фільм «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова не отримав «Оскара» цього року і чому «Оскар» дістався чесько-данському документальному фільму «Містер Ніхто проти Путіна» Павла Таланкіна?
— Це абсолютно не пов’язані між собою питання. Чудовий фільм, один з найкращих, на мою думку, фільм Чернова, навіть не потрапив до фінальної п’ятірки, він не був номінований на «Оскар».
— Чому так сталося?
— Я думаю, що йому завадив, як це завжди буває, той факт, що він отримав «Оскара» минулого року. Це завжди не допомагає. Тому що, якщо йдеться про членів Академії, то ви голосуєте і ви не хочете кожного року давати тому ж самому режисеру, незважаючи на те, що фільм чудовий, але вже був фільм про українську війну того ж самого режисера.
— А якщо б він притримав фільм?
— Притримати такий фільм неможливо. Я думаю, що він зробить новий фільм і він буде точно не гіршим. Щодо фільму Павла Таланкіна «Містер Ніхто проти Путіна»: ніяких проблем в мене з цим фільмом немає. Це фільм про індоктринацію та пропаганду в російських школах. Він викриває цей злочин. І він пояснює, як промивають мізки цим дітям вже. Це цікаво дивитись.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Я думаю, найпростіше пояснення того, чому цей фільм отримав саме «Оскар» і переміг, незважаючи на те, що фаворитом був абсолютно інший фільм американський, який називався «Ідеальна сусідка». Пояснення дуже просте, роз’яснення було в промові одного з режисерів Девіда Боренштейна, американця, який, звертаючись до американської аудиторії, вже коли вони стояли з «Оскаром» в руках сказав, що цей фільм про нас. Тобто це метафора індоктринації. Вони його сприймали як не просто ситуацію про Росію та про «хорошего русского», який там, ризикуючи своїм життям, викриває злочин. І йому «дурні» американці дають «Оскар» в той самий час, коли гинуть українці, як багато людей критикували саме за це.
— Українці критикують цей фільм.
— Звичайно. Проблем з фільмом немає. В українців є проблема з вибором Академії. Фільм сам собою, а чому ні? Може бути такий фільм. Але вибір Академії — це є проблема для українців. Тому що в цей самий час для українців в центрі уваги має бути жертва самих українців та супротив української армії російській агресії. В центрі не можуть бути росіяни, які там навіть жертва цього режиму, тому що це ж не головна жертва. Але більшість тих, хто проголосував, звернули увагу на цей фільм, тому що побачили в ньому певну метафору тієї ситуації, в якій самі живуть: індоктринацію в своїх школах, пропаганду, промивання мозку.
— Який фільм обов’язково слід подивитись українцям, які виїхали за кордон після 2022 року?
— Якщо український, то «2000 метрів до Андріївки». Мені здається, найкращий, найпотужніший, найвпливовіший. І в мене він залишився в голові. Я взагалі вважаю, що це був якщо не найкращий, то один з трьох найкращих фільмів минулого року.
— Який фільм останній ви подивилися?
— Ох, я дивлюсь кожного дня.
— Вчора, наприклад чи сьогодні, коли дивилися?
— Сьогодні я ще не дивився, тому що подорожував, їхав з Мюнхена сюди. Давайте подумаємо, що таке вам назвати.
— Правду.
— Правду? Я подивився вчора якийсь там… 20-й раз «Англійського пацієнта». Я знайшов вночі по німецькому телебаченню. Я володію німецькою, тому я залишився і подивився. Я його дуже люблю.
— Перевагу надаєте домашньому чи звичайному кінотеатру?
— Я справжній кіноглядач, ходжу в кінотеатри. Я навіть окремо подорожую в ті міста, де є чудові кінотеатри, щоб подивитися ті фільми, які я хочу подивитися на великому екрані.
— Який найулюбленіший кінотеатр?
— Якщо IMAX, то в Лондоні BFI. Він абсолютно шалений. Я чекаю на свій перегляд майбутній. Цим літом це буде, по-перше, «Одіссея» Крістофера Нолана, а потім «Дюна: Частина третя». Такі фільми треба дивитися в IMAX, тому що вони зроблені для цього екрану.
— А чи подивитесь ви фільм «Диявол носить Prada»?
— Звісно, подивлюся. 1 травня виходить. Я ж бачив попередні. Мені цікаво, що вони там зробили, написали. Один з найкращих фільмів свого жанру. А я люблю такі фільми. А чому ні?
— Чи залишаєте ви перегляд поганих фільмів?
— На жаль, я дивлюсь багато поганих фільмів. Значно простіше з серіалами. Тому що ти дивишся пілотну серію і далі не продовжуєш. А з фільмом я вже навчився не залишати кінотеатр. Я дивлюсь до кінця. І це для мене велике випробування під час фестивалів. Тому що я дивлюсь приблизно 40 фільмів в Каннах, буває, навіть 45. І ти дивишся навіть той фільм, який ти ненавидиш. І ти відчуваєш, що ти його хочеш забути, в саме той час, коли ти його дивишся. Але… сидиш.
— Який фільм краще не дивитися тим українцям, які залишаються в Україні?
— Це відомо. Дурну пропаганду не треба дивитись. Я взагалі вважаю, що людям допомагає різне кіно. І якщо є поганий настрій, якщо є розчарування, якщо втрачені надії, треба дивитись те кіно, яке повертає надії та укріплює волю до життя. Не треба дивитись те, що засмучує, і те, що загрожує, несе таку внутрішню психологічну нестабільність. І так важкі часи.
— А можете назвати фільм, який точно українцям не треба дивитися?
— Я не хочу навіть називати ті фільми, які глядач не знає, тому що багато того, що робиться під час війни пропагандою, скажімо, Росією, ви таких назв не чули, а я час від часу дивлюсь.
— А навіщо ви це робите?
— Щоб відчути температуру в цій лікарні і для себе зрозуміти, чи є там якісь ознаки оздоровлення, чи немає. Ні, немає. Ось це не треба дивитись. Не треба дивитися поганих фільмів, в цей час треба дивитись менше, але краще.
— Скільки разів від початку повномасштабного вторгнення ви були в Україні?
— Перші два роки я приїжджав раз на місяць, а потім десь раз на два місяці. В цьому році був один раз тільки. Незабаром буду там.
— А ви пам’ятаєте відчуття, коли приїхали вперше?
— Так, звичайно. Це було 1 березня 2022 року. Звичайно, я пам’ятаю. Абсолютно, божевілля якесь для мене. Тому що це твоє рідне місце, ти там виріс, ти все знаєш. Ти бачиш війну як в поганому кіно. І людей ти зустрічаєш, своїх друзів, і в когось там діти пішли на фронт, дітей зустрічаєш, які йдуть. І це теж божевілля, це ненормально. Люди не мають воювати, це неправильно. Це така наївна точка зору.
— Найбільший факап у вашому житті?
— Їх так багато було. Факапи — це завжди, коли ти видаєш себе не за те, що ти є.
— А ви так робили?
— Ні. Я думав про себе в інший спосіб чи іншим чином, ніж… помилявся про себе. Ми ж не відразу стаємо дорослими. Тобто я абсолютно відверто помилявся. Чи багато було в мене досвіду, коли фільми, які ти робив, не витримували випробування глядацькими переглядами. І це теж було дуже неприємно.
— Де шукати молодим, талановитим сценаристам, режисерам гроші на свої проєкти? До кого звертатись?
— Мені здається, не треба шукати гроші. Треба шукати ідеї, до яких приходять гроші. Коли немає певної індустріальної ситуації, тобто коли фільми виходять на екран і не збирають гроші, не повертають ті гроші, які були вкладені в їхнє виробництво, то виявляється ситуація, за якою ти звертаєшся до держави. Тобто головне джерело надходження фінансування — це держава. І ти для того, щоб переконати бюрократів, маєш сказати щось політично коректне, і все. Ось вам і вся таємниця, як одержувати гроші. Треба бути політкоректним, робити ідеологічно вірне кіно, і у вас будуть гроші, якщо це йдеться про державне фінансування.
Якщо це йдеться про фільм, про який ви мрієте, і він провокативний, чи не політично коректний, чи експериментальний, чи взагалі такий, який вам здається свіжим та несподіваним, і якого ніхто не бачив, як ви сподіваєтесь, то треба заохочувати тих, хто може ризикувати разом з вами. Робити людей своїми спільниками, своїми вболівальниками. Це не проста справа, між іншим. Я займаюся цим практично все життя, тому що я відмовився багато років тому від звернень до всіх фондів та державних джерел фінансування. Через те, що потрібно робити фільми для глядачів, а не для бюрократів. І для мене це найважливіше.
Тобто це не означає, що взагалі все успішно і все виходить так, як ти сподіваєшся, але принаймні ти ризикуєш, і в тебе є єдине завдання зробити. Ти мрієш про змістовне кіно, я б сказав, з цікавими, об’ємними, багатовимірними персонажами, характерами — з одного боку. З іншого, це має бути зроблено так, цікаво в жанровому ключі, щоб аудиторії було цікаво дивитися. І це і є кіно справжнє. Все решта — це якась бюрократична ситуація. Я в бюрократію не граю, я вже доросла людина.
