Чеські «Шляхи допомоги» в Україні: люди дуже вдячні, дізнавшись, що допомога з Чехії

„Cesty pomoci“ («Шляхи допомоги») — це доброчинна організація з Острави, яка від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну регулярно привозить гуманітарну допомогу в гарячі точки України. Редакторка Чеського радіо Алла Вєтровцова зв’язалася з її засновником Франтішеком Ґлацом. Він якраз перебував у Харкові і звідти поділився розповіддю про свою волонтерську діяльність та співпрацю з українськими волонтерами.

— Моя робота почалася з початком війни — я спочатку не вірив, що у нашому столітті таке може відбуватися. Але коли ми побачили, що на кордоні починають збиратися люди — жінки з дітьми, бабусі, — ми почали допомагати переселенцям, привозити їх до Чехії, шукати їм житло, допомагати з адміністративними питаннями. Потім було потрібно допомагати в Україні. Дорога була до Львова, на вокзал, де я забирав сім’ю, яка досі живе у мене в хаті. Потім я заїхав до Києва, коли там звільнили околиці, ту область.

— Ви маєте на увазі Бородянку та сусідні села?

— Так, Бородянка. Ми їздили туди, а в Житомирі ми зустріли волонтерську групу, з якою співпрацюємо і зараз, вона допомагає переселенцям в тій області. А після Бородянки, коли звільнили околиці Харкова, ми заїхали туди. Там ми знайшли волонтерів, з якими теж співпрацюємо більш ніж рік. Що ми тут робимо? Ми їздимо туди, де потрібна допомога. Нас десь 15 осіб, ми вже понад рік так працюємо. Ми їздимо в гарячі точки, за Куп’янськом, за Лиманом, коло Бахмуту, ми возимо туди гуманітарну допомогу. Продукти харчування, робимо продуктові набори. Продукти ми купляємо тут, в Україні, місцеві волонтери нам допомагають.

— Як місцеві люди реагують на ваш приїзд? Чи є для них це важливим, що далекої Чехії їм привозять цю допомогу?

— Дуже важливо, що ми приїжджаємо. Я так відчуваю, тому що вони нам казали багато разів, що коли бачать чеський прапор, вони дуже обережно поводяться, тому що не знають, хто це. На чеському прапорі такі ж кольори, як і на російському. А коли дізнаються, що це Чехія, тоді починають плакати, і дуже вдячні, що ми туди приїжджаємо. І той хліб, який ми туди привозимо, їм більше до вподоби, тому що ми приїжджаємо з далекої країни. Постійно туди їжджу, кожного місяця, тому що просто відчуваю, що їм це потрібно.

— Це допомога цивільному населенню. Чи ви також допомагаєте якимсь чином і військовим, ЗСУ? Ви згадували Валерія Залужного, головнокомандувача українських Збройних сил.

— Так і є, зараз в нас є завдання. Ми отримали прапор з підписом Валерія Залужного, і хлопці просять, щоб ми зробили якусь акцію щодо цього прапора і знайшли гроші на бронежилети для них. Там є якась спеціальна команда, яка про це просить. І ми зараз будемо цим займатися. Ми спочатку допомагали цивільним. Просто військові теж люди, їм теж потрібно їсти, потрібні ліки, зараз тут стає холодно, простуди, — то ми возимо ліки від застуди і те, про що вони нас просять, спеціально просять. Наприклад, турнікети. Три місяці тому ми почали займатися спеціальними турнікетами, які накладають на стегно та на грудну клітину. Вони дорогі, але, слава Богу, ми вже знайшли кошти на 15 штук і купили. Хлопці дуже вдячні за них, тому що вони допомагають зберегти їхні життя. Парамедики там дуже щасливі з цієї передачі. Потрібна і тепла одежа, обігрівачі, газові балони.

— Я вже бачу, що ви довгенько в Україні були. У вас такі вирази, все більше до української мови: «вибачаюсь, хліба»… А починали ми розмову з того, що ви говорите російською.

— Я стараюсь. Я вчив російську, але… Я з Острави, зараз живу недалеко від Острави. Там є будинок, зараз там живуть три сім’ї з України. Дві з Харкова, а одна — з київського передмістя. Так що в мене живуть три жінки та семеро дітей. Я там чую багато української мови, можливо, тому я починаю розмовляти українською.