«Чисті двері». Письменниця Хелена Андрейчикова вже не боїться іронізувати під час війни

Презентації нового роману української письменниці Хелени Андрейчикової «Чисті двері» вже відбулися у містах України та Європи. У Празі в українців була можливість насолодитися зустріччю з письменницею та почути її твори у власному виконанні. Письменниця, котра завжди славилася своєю легкістю, іронічністю, попри війну, зберегла у собі ці скарби. Про це, новий роман, життя творчої особистості під час війни і не тільки дізнаємося у неї особисто.

Дуже б хотілося сказати: потягом з Одеси чи Києва до Праги, — але, на жаль, інші реалії, і — потягом з Відня. Сценаристка, журналістка, радіоведуча та у першу чергу письменниця Олена Андрейчикова — тепер вона пише під творчим іменем Хелена Андрейчикова — у нашій студії.

— На жаль, війна в Україні диктує умови цивільного життя. Напевно, і творчим особистостям довелося підлаштовуватися. Чи підлаштовувала ти свою творчість під ці реалії, в яких опинилися усі українці?

— Скажімо так: я не творчість підлаштовувала, я підлаштовувала себе. І можу сказати точно, що минулого року, починаючи з лютого, в мене почався такий період — він тривав, може, десь два місяці, три місяці, я зараз не пам’ятаю, — коли я взагалі не могла зрозуміти, що мені робити. Як людина — це одна справа, а як творча особистість — це інша справа. Бо так, як я писала, те, що я писала до повномасштабної війни, — я розуміла, що, може, це вже неможливо, може, я вже ніколи не буду писати так, як писала.

— Так легко, іронічно?

— На такі теми іронічно. Мені здавалося, що іронічною більше я не можу бути. Дуже багато проєктів закінчилися у той самий день, вони вже ніколи — не знаю, може, колись, — але на той час ми вже над ними не працювали. Я писала новий роман, я його теж кинула писати, бо якось все воно було не на часі і я вже не могла продовжувати так, як я це робила раніше. Але десь за два місяці я зустрічаю жінку, яка мене починає дуже надихати тим, що вона продовжує бути іронічною, вона продовжує посміхатися, вона живе в Одесі — і тут до мене приходить ідея: а може, написати про неї на фоні цього всього, що відбувається? Саме в Одесі і саме ця жінка — дуже символічно. Бо я дуже багато писала про жінок і для жінок, і ця жінка, яка дає мені сили — я дивлюся на неї і хочу так теж робити. Я теж хочу усміхатися, я теж хочу робити якісь рутинні справи і отримувати якесь, можливо, задоволення. Я в неї спитала дозволу, чи згодна вона, щоб я писала цю книжку, бо дуже вона реалістична. Я не знаю, чи я там щось вигадувала, напевно, там щось переставляла, звісно.

— Можливо, змінила ім’я?

— Так, змінила ім’я, якось міксувала всі події, але хронологічно те, що відбувалося в країні, — воно там точно хронологічно. Але такі особисті речі — то вже, може, щось змінювала, переставляла. Але вона дозволила, і навіть вона була легка на розмови. Я дуже багато з нею спілкувалася, і після того я почала бачити дуже багато людей, які продовжують іронізувати, посміхатися, сміятися над собою у тому числі, і це мене дуже надихало. І військові, до речі: точно чула, і знаєш, який там чорний гумор і як багато сарказму і самоіронії, — і це дає сили і розуміння, що іронія завжди можлива і, може, іноді вона рятує, дійсно рятує. Тож я так і почала, за 2—3 місяці почала працювати над романом.

— Роман називається «Чисті двері». Ти про героїню вже розповіла, а скільки ти писала цей роман і скільки зустрічей у тебе було для того, аби зрозуміти свою героїню і написати його?

— Писала я рік цей роман, зустрічей — не знаю, скільки було. Ми дуже багато і розмовляли телефоном, і зустрічалися, і, звісно, там є ще інші герої. Всі вони справжні, з ними теж розмовляла. Дуже різні люди, які мене надихали саме тим, що вони продовжують, попри все, жити. Звісно, вони відчувають і біль, звісно, в них є свої відчаї, розчарування. Але вони мріють, вони працюють, вони вміють на рівному місці отримувати задоволення. Мені здається, що це така книга на фоні війни, але вона не про війну — вона про людину, її здатність адаптуватися і таку жагу до життя у будь-яких умовах. Мені здається, що воно, до речі, дуже мене рятувало: коли я писала, то я була зосереджена на роботі. Дуже відволікалася — в мене були плани, мені потрібно все це писати і я не можу впадати у відчай. Я сподіваюся, що люди, коли читають зараз, є такі вже відгуки, читають і будуть читати, і теж будуть отримувати трохи натхнення. Такий план. Так треба щось робити! Саме робити, не думати, не переживати безкінечно, бо це вже неможливо стільки часу переживати і думати про всі ці страшні емоції, новини. Треба робити, щось робити: для себе, для близьких, для ще когось, — якщо є сили і можливість.

— Ти потішила зараз тим, що сказала, що все ж таки не зникла твоя іронія, і в книжці вона присутня, так?

— Не зникла, не зникла. До речі, я була на зустрічі у Відні, була зустріч — книжковий клуб, — і декілька дівчат, жінок, говорили про те, що якось дуже важко їм було читати перші 30 сторінок. Прямо ці 30 сторінок, дуже часто мені про це говорять, що ця героїня дуже часто бісить людей. Тобто що таке? Як вона усміхається сонечку? Як? Вона що, не знає, що в країні відбувається? Але це так дивно — тобто люди вважають, що ми не маємо права зараз навіть усміхнутися, навіть сонечку, яке ми ще бачимо, яким ми ще можемо насолодитися, — ми прокинулися вранці і ми не можемо усміхнутися? Це такі страшні речі. Люди не дозволяють це собі, і це дуже страшно, бо ми маємо розуміти, що це тривалий процес, і ми не знаємо, коли буде перемога. Хай вона буде якомога скоріше, але ми точно цього не знаємо. І ми маємо жити вже зараз, вже сьогодні, не чекати, і не заперечувати те, що ми маємо усміхатися. Ми маємо показувати приклад нашим дітям, врешті-решт.

— Ти вже не раз торкнулася теми Відня, в тебе вже відбулася презентація книжки «Чисті двері» саме там, поділись враженнями.

— У Відні ми прямо зробили такий невеличкий — а чого невеличкий? — концерт прямо повноцінний, бо зі мною ще була скрипалька з Одеси Настя Кузьміна.

— Які відгуки? Ти можеш порівняти, які враження від твоєї книжки у тих людей, котрі залишаються і досі в Україні, і в тих, хто виїхав за кордон? Вони різняться?

— Вони різні, так, вони різні. Це дуже цікаво. І саме мені здається, що люди, які поїхали, — їх і бісить вона 30 перших сторінок. Не всіх, звичайно, — але я зараз просто чую у Відні, я це чула вже дуже багато разів. Я думаю, що це все ж таке внутрішнє почуття провини, яке не дає спокою, хоча я вважаю, що його не має бути взагалі. Треба десь розшукати всередині себе і зрозуміти, що, може, воно навіть базується не на теперішніх подіях, воно може бути там таке історичне, фундаментальне, генетичне, чорт зна яке… Але точно треба позбавлятися, бо це почуття провини, що я якийсь там не такий, я там не доробив, — то воно там дуже швиденько відображається на інших людях. Тобто ми бачимо, що інші роблять не так, ми хочемо їх хейтити, ми хочемо з ними скандалити, — але це там щось всередині, те, що не дає спокою. Але не дуже по-різному, все одно: якщо вже подобається, то вже подобається. Особливо мені подобаються відгуки таких вже досвідчених моїх читачів, якось вони дуже-дуже приємно відгукуються і кажуть, що дійсно книжка дає якусь надію, силу, натхнення, тепло.

— Де наші слухачі зможуть придбати твою нову книжку «Чисті двері»?

— Мені сказали, що вже «Нова пошта» працює. Не знаю, я ще не пробувала, я прямо привезла з Києва. Можна на презентаціях купити, а потім можна замовляти в українських інтернет-магазинах, і мені сказали, що вони доставляють.