Фільм, який впроваджують для обов’язкового перегляду у школах: у Празі відбулася прем’єра стрічки «Да Вінчі»
У Празі у кінотеатрі Kino 35 відбулась прем’єра документальної стрічки «Да Вінчі» про видатного українського добровольця, удостоєного ще за життя звання Героя України, Дмитра Коцюбайла.
Його сміливість та відповідальність за інших дозволили йому у 20-річному віці стати командиром 1-ї штурмової роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Да Вінчі — це позивний, пов’язаний із бажанням Дмитра стати художником.
Режисер фільму Володимир Сидько записав спогади про Дмитра його родичів та побратимів, а також колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, з яким той товаришував.
Презентація фільму відбулася за підтримки добре відомої громадської організації «Празький Майдан», посольства України в Чеській Республіці, Французького інституту в Празі та "Кiноварти". До Праги, напередодні презентувавши стрічку у Будапешті, Братиславі та Відні, картину привезли її продюсер Назар Борушок та президент Асоціації українських банків Андрій Дубас, який відповідав за її фінансування.
За кілька годин до прем’єри ми зустрілися з Назаром Борушком та Андрієм Дубасом.
— По-перше, вітаю вас у Празі. На жаль, я ще не подивилась стрічку «Да Вінчі», але читала відгуки та рецензії, і за ними можна зробити висновок, що картина є унікальною. На вашу думку, у чому полягає її унікальність?
Назар Борушок: Унікальність полягає в тому, про кого саме цей фільм. Цей фільм про молодого хлопця, який у 17-річному віці пішов на війну, і людина виросла і сформувала себе на війні як особистість і віддала себе повністю цій війні — боротьбі за Україну, за Батьківщину свою. Ця людина виросла на війні, пожинала всі мудрості життя на війні і, на жаль, ця людина загинула на війні. Це історія про зовсім молодого хлопця, який міг обрати будь-який шлях, але обрав саме такий шлях — захисту своєї Батьківщини, і це історія одного унікального хлопця, який віддав своє життя за Україну, і в цьому є унікальність цієї стрічки.
Андрій Дубас: А я зі свого боку додам, що Дмитро з дитинства дуже цікавився мистецтвом, і він навіть вступав на художника і вчився на художника. І так, може здаватися, що художник — це доволі делікатна, творча, тендітна професія, а тут воїн, лицар, і такий, який вів за собою набагато старших за себе чоловіків. В цьому, напевно, унікальність картини і дослідження цього. Цей фільм — це дослідження, що сталося, що було тригером у житті, коли відбувся такий злам, такий переломний момент. А друге: в Україні до повномасштабного вторгнення — війна ж тривала з 2014 року, після вторгнення росіян у Крим — в Україні було дві категорії захисників, і Дмитро входив до категорії, які добровільно пішли на війну. Добровольчий український корпус «Правий сектор» — він був у його лавах. Зазвичай добровольці були більш ідейні, якщо так можна сказати. Ми зараз нікого ні з ким не порівнюємо, просто цей період з 2014 до 2022 року був іншим, і серед добровольців Дмитро єдиний, хто отримав звання Героя України за життя у 2021 році.
Назар Борушок: Як каже одна з героїнь нашого фільму, для добровольців це не робота, це служіння.
— Була б ця картина без фінансування? І наскільки складно було його знайти взагалі зараз, під час повномасштабної війни?
Назар Борушок: Без фінансування точно б цієї стрічки не було, а якщо б вона була, то це було б, напевно, питання часу. І, на жаль, в Україні йде війна, і нам треба було дуже оперативно відзняти багатьох військових людей, які перебувають у дуже гарячих точках. Це ж війна — завтра можуть вбити… І ми хотіли зберегти максимально історію від перших осіб, які дуже добре його знали, тому треба було дуже оперативно організувати цю всю фінансову історію.
Андрій Дубас: В серпні, на День Незалежності України 24 серпня, ми домовилися з паном Назаром, він зробив за кілька тижнів, можливо, за місяць до цього моменту публічний допис. Назар є продюсером і професійним актором театру і кіно, який, в тому числі, організував у період повномасштабного вторгнення власний театр у Києві, і зробив публічний допис про те, що він хоче зняти фільм про Да Вінчі, і він був знайомий з Да Вінчі. Я побачив, що такі речі, а тим паче, що це треба робити швидко. Ми зустрілися, я поставив питання, чи є якісь вже відгуки або пропозиції, — на той момент не було. Ми вдарили по руках і домовилися, що Асоціація спробує знайти фінансування серед своїх учасників, серед банків, фінансових компаній, на такий проєкт. Я не мав на той момент ні права, ні можливості, а також ще не отримав добро, скажімо так, від своїх учасників, але десь я внутрішньо інтуїтивно відчував, що такий проєкт має бути підтриманим, і він був дійсно підтриманим. Двадцять фінансових організацій, серед яких банки і небанківські фінансові установи, різними сумами підтримали цей проєкт.
— Чи були, Назаре, у вас як у продюсера та у режисера картини Володимира Сидька побоювання з приводу того, що саме повинно бути у картині, хто повинен бути і чи вистачить у вас сил правильно розповісти цю історію глядачеві?
Назар Борушок: Ми і зараз дуже багато спілкуємося з Володимиром, і ми не тільки колеги по роботі, але і друзі. Були такі побоювання, тому що це велика відповідальність — взяти на себе стрічку про Дмитра, тому що хотілося це передати максимально якісно, і була відповідальність і перед мамою, і перед коханою Аліною, і перед побратимами. Тобто були якісь переживання з цього приводу. Але вже десь на середині етапу зйомок нашого фільму ми вже зрозуміли, що історія у нас складається в такі пазли. Але найосновніше переживання було — це домовленості між тими чи іншими героями, які знімалися у нашому фільмі, в тому числі з паном Валерієм Залужним, бо самі розумієте: головнокомандувач під час війни — в нього зовсім інші справи, інша робота, не до зйомок. Але вони з Дмитром були дуже хорошими не тільки побратимами, але і друзями, і через тривалий час, я би сказав, все ж таки Валерій Федорович погодився на зйомку. І ми з Андрієм Богдановичем їздили на зйомки у різні гарячі місця України, в тому числі Куп’янськ-Вузловий — знімати командира Капусту, який став його заступником.
Андрій Дубас: І сьогодні він очолює батальйон.
Назар Борушок: Тоді почався активний обстріл — це лінія фронту, і ми чуємо по рації, що він каже: «Вибачте, мені не до зйомок, в мене тут 200-і, 300-і», — і такі ситуації дуже відтягували знімальний процес, і ми дуже переживали, щоб десь не витягнути з фільму якусь частинку, яка обірве цілісну історію. І, на превелике щастя, нам це все вдалося, але це все було через великі стреси, через довгий час, і такі побоювання, що щось може не вийти. Але, дякувати Богу, — все, мені здається, вийшло.
— Наскільки я зрозуміла, фінансування ви знайшли швидко. А наскільки швидко ви зробили картину? Я розумію, що складнощі були із зйомками героїв.
Назар Борушок: З фінансуванням проблем не було взагалі.
— І скільки часу тривала робота над картиною?
Назар Борушок: Рік.
Андрій Дубас: Почали ми, як я сказав, в серпні фактично цей проєкт, десь трошки менше. Ми прем’єрний показ, якщо я не помиляюся, зробили наприкінці квітня — на початку травня, хоча планували раніше, але через такі моменти, як окремі персонажі, які були відзняті, ми з розумінням до цього ставилися.
— Картину вже переглянули, як ви сказали, в Україні, також її подивилися в Угорщині, у Великій Британії, Сполучених Штатах. Який фідбек ви планували отримати від глядачів в Україні та від глядачів за кордоном? І чи відрізняється цей зворотній зв’язок?
Назар Борушок: Я би не сказав, що різниться. Для мене особисто як для продюсера найцінніший такий коментар — це навіть такий безслівний коментар, коли закінчується фільм, і люди сидять. Титри пройшли — люди сидять, сидять, усвідомлюють, сльози на очах, і починають просто аплодувати, і це дуже довго, стоячи. Для мене це найцінніший коментар, як і в Україні це відбувалось, так і за кордоном. Я був на всіх показах присутній, що у Сполучених Штатах, що у Великій Британії, і ясно, що для тих, хто далеко, для тих, хто не в Україні — це для них, мабуть, більше болить, бо, можливо, вони хочуть повернутися, але через дуже багато факторів, і не тільки через війну, вони це зробити не можуть, — і вони дивилися цей фільм як про свого сина.
— Наскільки важливо, аби за кордоном цю стрічку подивилися саме іноземці?
Назар Борушок: Дуже важливо, щоб ця стрічка розходилася інформаційно по світу. Хотілося б в ідеалі, щоб вона могла залучити багато допомоги — військової, гуманітарної, фінансової допомоги у країну, бо зараз ми маємо справу, на жаль, з дуже масштабним ворогом, і хотілося б, щоб включалися і інші країни, інші держави, як вони це роблять, але б хотілося, щоб це було якомога більше.
Андрій Дубас: Ви запитали про очікування, я тут, напевно, два слова скажу з приводу нашої мети. Мета нашого такого семиденного вояжу — до речі, я одразу хочу сказати, у нас покази кожного дня в іншому місті, і почали ми з Будапешта, далі Братислава, Відень, Прага, а далі буде Краків, Варшава і Вільнюс, і назад ми повертаємося в Україну, в нас невелика команда, ми власним транспортом приїхали. Мета, яку ми зараз переслідуємо, — це зібрати кошти на мобільний лазневий комплекс, який в народі називають «автобаня». Звернулися до нас із запитом з батальйону «Вовки Да Вінчі», якщо я не помиляюся, Аліна безпосередньо, і ми намагаємося зібрати ресурс для цієї потреби. І тут, знаєте, є такий своєрідний певний момент: ідея створення фільму, напевно, в першу чергу — я тут зараз, може, зайду трошки на територію режисера і продюсера, — але, як я розумію, була в тому, щоб зберегти історію, зберегти пам’ять, увічнити цю пам’ять, поширити цей героїзм. А дивіться, як все перевернулося: ми все зробили, дякувати Богу, відзняли, презентували і фільм є, а зараз фільм продовжує працювати на потреби батальйону, на потреби різного роду, як і медичні, так і гуманітарні, так і військові, тобто різні потреби. І автівки ми вже передали — багато різних позашляховиків, і багато іншого, і безпосередньо ресурс фінансовий. Тобто ми ставили собі за мету ніби одне, а воно взяло і розширилося.
Назар Борушок: Дуже цікаво те, що зараз у деяких містах Великої Британії в українських школах запроваджують для дітей обов’язковий перегляд цього фільму, і вже йдуть запити зі Сполучених Штатів так само.
Андрій Дубас: Вчора з Відня була така сама історія.
Назар Борушок: Мені здається, що це дуже круто.
— А чого очікуєте від показу в Празі?
Назар Борушок: Багато людей. Розумієте, перш за все хочеться, щоб цей фільм побачило якомога більше людей, щоб вони щось зрозуміли для себе, взяли, а вже все інше — це вже йде питання допомоги, — але перш за все щоб це побачило якомога більше людей.
Андрій Дубас: Прага прихистила багатьох українців. Користуючись нагодою: моя дружина з трьома дітьми перші три місяці повномасштабного вторгнення також була біженкою у Празі, і коли я через місяць приїхав її провідати, то я побачив Прагу масово у синьо-жовтих кольорах: на всіх стовпах, на всіх LED-екранах — всюди були синьо-жовті прапори.
— Наскільки під час повномасштабної війни складно робити кіно в Україні?
Назар Борушок: Під час війни складно робити будь-яку справу в Україні. Я скажу так, що особливо нічого не змінюється, окрім того, що є ризик якогось прильоту, навіть в Києві та навіть у Львові, навіть в далеких західних містах, таких, як Івано-Франківськ — в цьому є складність. Складність є в тому, на яку тему ти знімаєш фільм, бо якщо це військова тематика — ми вже переконалися, що зібрати разом всіх героїв і військову техніку, у тому числі, яку б варто було знімати в фільмах — вона має працювати там, а не бути в Києві, щоб позувати на камеру.
Андрій Дубас: Ми не знімали військову техніку.
Назар Борушок: Не знімали. В мене готується один проєкт, про який я потім розкажу. Тут все залежить від теми. Війна в країні, тому важко займатися будь-якими речами.
— А чи говорять, що зараз не на часі робити кіно під час війни, краще б купили дронів, техніки на ці гроші?
Назар Борушок: Так, говорять. Тут така справа: ті, хто говорять «не на часі» — а що на часі? Як це може бути не на часі фільм про Героя України? Але я хочу сказати, що у фільм вкладено півтора мільйона гривень, а зібрав він там три, і вони будуть йти на різні потреби. Там в нас багато показів було — це вже більше можна придбати тих самих дронів, ніж за ту початкову суму, а так є і фільм, і, у тому числі, і більша кількість дронів. Я вже побував на заводі дронів, я показував фільм у Лондоні, і мене людина запросила. Я був з перекладачем на такому великому заводі, на якому комплектуючі для дронів, і мені сказали, що хотіли б передавати їх Україні — це вже великий плюс.
Як і бажала команда творців фільму «Да Вінчі», і у Празі на прем’єрі була повна зала відвідувачів, які після закінчення перегляду картини не поспішали розходитися та аплодували стоячи.
Також було проведено аукціон, усі кошти від якого будуть направлені на закупівлю необхідних речей для українських військових. А ще команда творців приділила увагу глядачам та відповіла на їхні запитання.
Сильна, потужна та чуйна картина, яку обов’язково слід подивитися, навіть якщо ви вже не навчаєтесь у школі!
