Любов Раковиця, журналістка і медіаменеджерка видання «Новини Донбасу»: чи є «втома від війни»?
Із медіаменеджеркою українського видання «Новини Донбасу» Любов’ю Раковицею ми зустрілися поза межами нашої студії. Основною цільовою аудиторію цього видання є українці в окупації. Любов Раковиця не лише опікується виданням, але і є організатором щорічної конференції Donbas Media Forum, яка збирає журналістів і медіаменджерів України та світу і дає можливість обговорити актуальні проблеми професії і налагодити комунікацію. Про культуру «покарання» в Україні, російську мову, фізичне та ментальне повернення українців, які перебуваюьб на окупованих територіях, ми поговорили у Празі.
— На вашу думку, чи стомився світ від війни в Україні?
Зараз представниками інтересів України є і всі ті, хто зараз є в Україні, і хто виїхав за кордони України, тому що ми маємо не давати забувати про українські питання, що це є дуже важливим
— Складне питання. Я дуже сподіваюся, що ні. Я зараз їжджу Європою та світом, і я бачу, що ті люди, які підтримують Україну, — вони її підтримують. Усі розуміють, що зараз іде війна не лише за Україну, а за демократію, за спільні цінності, за життя людей. І ми зараз бачимо, що це дійсно один із безпрецедентних випадків, коли демократичний світ дійсно підтримує Україну. Ми бачимо, що війна триває, але з іншого боку, можливо, хтось думав, що вона швидко закінчиться, та ілюзій не було. Я не думаю що якщо б вона швидко закінчилася, то це б була перемога України. Ми знаємо і розуміємо, що наш ворог дуже сильний, він має багато ресурсів, він має багато досвіду в інформаційних війнах і не лише. Ми зараз дійсно як Давид, який боровся з Голіафом, але ми знаємо, що нас підтримує не лише європейський світ. І з його допомогою ми можемо працювати і продовжувати нашу боротьбу. Тому треба об’єднуватися і далі працювати. І, звісно треба дуже багато робити роботи, тому що зараз представниками інтересів України є і всі ті, хто зараз є в Україні, і хто виїхав за кордони України, тому що ми маємо не давати забувати про українські питання, що це є дуже важливим.
— Що потрібно робити українцям, які зараз перебувають за кордоном, аби підсилювати цю підтримку України?
Якою б мовою ти не говорив, де б ти не жив, як би ти не виглядав, кого б ти не підтримував, ми маємо об’єднуватись!
— Одне те, що ці люди є, і те, якими вони є, тому що дуже часто, коли хтось не знає нічого про Україну, а знає лише одного представника цієї країни, то він про цей народ робить висновок лише по одній людині — з того, як поводиться ця людина, і що вона робить, і так далі. Тому важливо думати про це, думати, що ти робиш, як ти робиш і для чого ти робиш. Будь-яка людина має розуміти, що зараз дуже велика увага прикута і все, що робиться в Україні, і поза Україною українцями розглядається під мікроскопом, і будь-які суперечливі заяви та поведінка можуть бути роздмухані російською пропагандою, і так далі, і представлено, наче і вся Україна така — це важливо, звичайно. Розмовляти і переконувати, і адвокатувати українські питання, що дійсно Україна є європейська держава, у нас європейський шлях, ми підтримуємо європейські та демократичні цінності, і це дуже важливо всім тим, хто перебуває поза Україною, про це постійно нагадувати, бути ком’юніті українським — навіть якщо ти виїхав за кордон, навіть якщо ти не живеш зараз в Україні, ти маєш бути і ти можеш бути продовженням українського ком’юніті, і це теж дуже важливо. Якою б мовою ти не говорив, де б ти не жив, як би ти не виглядав, кого б ти не підтримував, ми маємо об’єднуватись!
— Стосовно російської пропаганди — її дуже багато. Як звичайному українцю відрізнити фейкові новини від справжніх? На що у першу чергу слід звертати увагу?
Головне — це те, що треба сумніватися в усьому і не вірити. Ми знаємо, що проти емоцій факти майже не діють, і якщо вас зачепило емоційно, то з цим важко боротися фактологічно. Треба мати холодну голову
— Росіяни стали дуже розумні, вони десь і через українські медіа заходять, через європейські медіа, коментарі у соціальних мережах, так звані «стейкхолдери» та лідери суспільної думки, топблогери — через них заходять. Головне, що якщо ви бачите, що щось відбувається і десь якась є інформація, то треба шукати першоджерело, треба шукати ще хоча б одне інше підтвердження того, що це є. Дійсно, ми бачимо, що новини живуть дуже мало, і фейки, і такі кричущі новини з кричущими, жовтими заголовками мають більше охоплення, ніж антифейки. Головне — так, це можна читати, це можна дивитися, але головне — це те, що треба сумніватися в усьому і не вірити. Якщо вам здається, що це дуже важливе джерело, таке, яке користується довірою, то все одно краще одразу не вірити цьому, краще пошукайте, хто ще таке казав, пошукайте першоджерело, тому що дійсно на цьому і грає російська пропаганда. І ми знаємо, що проти емоцій факти майже не діють, і якщо вас зачепило емоційно, то з цим важко боротися фактологічно. Треба мати холодну голову. Я знаю, що це зараз складно і всі ми живемо в війні. Ми не можемо, умовно кажучи, вимкнути телевізор і війна закінчилася — це не серіал, і ми є частиною цієї війни. Де б ми не були, ми залучені до цієї війни. Я розумію, що це втома постійна, два роки тому ми почали наш спринт, ми думали, що ми пробіжимо наші сто метрів і закінчиться дистанція. Зараз ми вже біжимо марафон і нам треба дійсно свої сили розподіляти, нам треба розуміти, що ніхто не знає, коли це закінчиться, як це закінчиться, і просто з холодною головою намагатися жити, намагатися вижити і робити все найкраще на своєму місці для нашої перемоги.
— Перед якими труднощами постане Україна після української перемоги та коли українці почнуть повертатися додому з-за кордону?
Повернути безпеку — це важливо, і знову ж таки розуміти, що ми є українська нація, в нас є українська ідентичність, і маємо будувати, і об’єднуватися навколо цього
— І українці будуть повертатися з-за кордону, і військові будуть повертатися у мирне життя, і буде процес відновлення, відбудови. Звичайно, є великий ризик, що ми можемо зіткнутися з корупцією, є великий ризик, що завжди після потрясінь, після війни до влади приходять радикальні елементи, і з таким: можливо: нам також доведеться зіткнутися. Звичайно, дуже важливий елемент — це адаптація людей, які або приїхали з-за кордону, або повернулися з війни, або втратили рідних чи стали людиною з інвалідністю, і дуже важливою є програма адаптації цих людей. Ніхто з нас не був народжений для того, аби воювати, або загинути, або зазнавати поранення під час війни, або розділення з родиною — це також велика проблема. З іншого боку, ми бачимо, що зараз є велике напруження в українському суспільстві, що коли будуть люди повертатися, є така ймовірність, що люди будуть наражатися на хейт через те, що вони не були в Україні в той момент. Ще дуже велика проблема — що буде з деокупованими територіями, тому що, на жаль в Україні є культура покарання, і зараз всі думають, як кого покарати. Ухилянти, з одного боку, колабораціоністи, поїхав-залишився, не тією мовою спілкуєшся. А ось культура повернення гідності людям — із цим у нас поки не дуже. Я розумію, чому: тому що ми зараз в стресі дуже великому і в нас емоції, — але саме той перехідний період для того, щоб максимально безболісно пройшла адаптація всіх, повернення гідності, дуже важливий. Не лише покарання, але і гідність. Дуже важливо забезпечити людям безпеку, тому що, якщо немає безпеки, ми не можемо ні про що інше казати. Це стосується і людей, які в окупації, які виїхали з розтрощених міст та сіл, це і психологічна безпека, тому що жити весь час під сиренами — це не дуже здорово з точки зору людини, я вже мовчу про дітей. Повернути безпеку — це важливо, і знову ж таки розуміти, що ми є українська нація, в нас є українська ідентичність, і маємо будувати, і об’єднуватися навколо цього.
— Ви торкнули питання мови, а чи воно доречно під час війни?
якщо ми хочемо повертати людей, і не лише фізично їх повертати, але й ментальну реінтеграцію робити в український порядок денний, то крім того, що нам варто думати про їхню гідність, ми не маємо їх принижувати, ми не маємо їх змушувати, ми не маємо розділяти людей, у тому числі за мовою
— Знаєте, на жаль, питання мови в Україні — це роз’єднувальне питання, це не об’єднувальне питання. Часто одним з елементів стигматизації та ось цього покарання є якраз мова. В нас російська мова — це мова окупанта, це мова, якою спілкуються наші вороги. Але з іншого боку — це мова, якою спілкуються наші захисники. З іншого боку — це не дуже популярна думка, але російська мова не приватизована Росією і вона не була придумана в Росії. Велика частина українців в тих регіонах, які зараз активно уражені війною, спілкувалася російською мовою. І якщо Україна не буде братися за це питання, то прийдуть інші, хто буде братися за це питання. Прийдуть росіяни, які будуть свої наративи зрозумілою мовою проштовхувати. З іншого боку, я знаю, що це так працює: якщо ми говоримо про антипропаганду, то розмовляти і робити антипропаганду треба тією мовою, якою люди сприймають пропаганду. Жодна людина не зізнається перш за все собі, що вона під пропагандою. Тому якщо ми хочемо якось комунікувати з людьми, якщо ми хочемо повертати людей, і не лише фізично їх повертати, але й ментальну реінтеграцію робити в український порядок денний, то крім того, що нам варто думати про їхню гідність, ми не маємо їх принижувати, ми не маємо їх змушувати, ми не маємо розділяти людей, у тому числі за мовою. У нас також в нашому медіа є російська версія і українська версія, тому що ми розуміємо: наша основна аудиторія — це люди в окупації, і наше завдання — крок за кроком забирати людей від впливу російських ЗМІ, російської пропаганди. Я думаю, що ми як медійники маємо об’єднуватися. І коли мене питають, я нашими конкурентами не вважаю інші регіональні медіа Донецької та Луганської області, я думаю, що наші основні конкуренти — це російські медіа, це так звані російські воєнкори, це так звані медіа, які підтримуються злочинними терористичними організаціями ЛНР, ДНР і так далі, — вони наші основні конкуренти. Ми маємо об’єднуватися, щоб розмовляти з ними, щоб забирати тих людей з цього порядку денного.
