«Вали в свою Москву!»: як змінилося ставлення чехів до українців за 30 років

Ірина Ванчицька вже 30 років живе в Чехії, а саме в Остраві. Щойно почалася повномасштабна війна, вона, не думаючи ні про що, почала допомагати українцям, котрі не мали навіть елементарних речей для існування. Про те, наскільки змінилося ставлення чехів до українців, яка допомога надавалася і надається українцям, і про українок, які прикрасили Чехію, з пані Іриною розмовляла кореспондентка Чеського радіо Віталія Токарчук.

— Із чого почалася ваша допомога українцям від початку повномасштабної війни в Україні, яким чином прийшло розуміння, що ваша допомога повинна бути саме такою, якою вона стала?

— Крім того, що я навчаю дітей грі на фортепіано у музичній школі, я ще роблю переклади. Звичайно, коли все почалося, відразу прийшло розуміння, що потрібно щось робити. Я почала мотатися туди-сюди, якісь речі збирати, а потім я зрозуміла, що за тиждень енергетичного виснаження нічого я не зробила. Я не гуманітарна якась організація, я просто перекладачка, яка має зв’язки з місцевим населенням, а також із українцями, котрі до мене зверталися за перекладами, вони мають мої координати, так само і чехи. Тож я була таким зв’язком між обома сторонами. Мене запросили також спочатку на радіо, я давала якесь інтерв’ю, люди почули моє прізвище, почали мені дзвонити з Брна, пропонувати житло, потім почали мені пропонувати житло з іншого міста. Вони знали, що я знаю тих, кому я можу це житло запропонувати, і вони зверталися до мене з різними пропозиціями. Багато людей мені казати, що готові допомогти матеріально чи допомогти з діттми. Я була просто зв’язком. Були такі звичайні речі, в мене є група на фейсбуці, яка була створена ще перед війною, і туди люди зверталися за допомогою. Наприклад, приїхав український музикант, хлопчик, котрий тікав з Харкова і не мав з собою скрипку. Мій дуже добрий друг, я не можу назвати його ім’я, відправив мені свою скрипку поштою для того хлопчика.

— Якщо порівняти запити від українців, котрі лунали на початку повномасштабної війни, і які зараз — наскільки вони відрізняються і чого саме зараз потребують українці?

— Спочатку вирішувалися питання існування, просто щоб люди могли мати де жити, якійсь дах. Ми збирали постіль, збирали посуд, кому ліжка, кому що. Це все робилося, тому що хоч якось хотіли їм допомогти, щоб вони тут могли хоч якось жити. Зараз, звичайно, всі якось більш-менш влаштувалися, і тепер настало питання з тими змінами, які настали від 1 липня. Постало питання, як вони надалі зможуть тут існувати чи хтось зможе якось себе сам прогодувати, себе і свою дитину, наприклад. Наприклад, у нас є дівчина, яка викладає йогу у нашій школі, з Києва. Також ми їй допомогли: поки наша група така більш українська, то зараз, наприклад, у школі канікули і в неї немає зарплати, тому ми просто тримаємося далі разом, збираємося десь у парку і робимо ці лекції, і ми їй платимо за це для того, щоб їй допомогти і самим продовжувати навчання. Намагаємося якісь робочі місця організувати, житло, тому що деякі люди не хочуть пускати українців навіть до будинку. Одна знайома пропонувала квартиру, але коли я їй сказала, що це для сім’ї з України, вона сказала, що у них в будинку просто не хочуть. Але є люди, які дуже співчувають.

— Ви дуже давно вже мешкаєте у Чехії, можете порівняти ставлення чехів до українців ще за часів, коли ви приїхали до Чехії — це десь тридцять років тому — і ставлення чехів до українців саме зараз?

— Раніше нас сприймали як один народ із росіянами. Тобто мені самій особисто колись було сказано: «Вали в свою Москву». Аж я розплакалася, бо таке почула. Вони нас не розділяли, все це було «руско», хоча я їм пояснювала, що це вже давно дві окремі держави. Потім, звичайно, наші хлопці їздять сюди на будівництво працювати, вони нам не робили також якусь добру рекламу, тому що їх цікавило лише заробити грошей, а що там скажуть про наших людей, то нікого не цікавило. Не дуже про нас були враження позитивними. І хоча багато наших музикантів, артистів балету, в опері у нас хормейстер в Остраві є українець, котрий працює на високому рівні, — але все одно основна маса людей того не бачить, вона бачить лише тих будівельників. Але зараз я думаю, що ми їх здивували, що ми не побоялися, що ми почали боротися.

— За свою свободу і за свою країну.

— Так. Тепер я вважаю, що вони розуміють, що ми не одне і те саме.

— Хотіла вас запитати ще стосовно вашої допомоги перекладами. У чому ця допомога полягає і як часто до вас українці звертаються з проханням стосовно перекладів?

— Допомагаю з усіма документами від свідоцтва про народження, про несудимість включно, коли необхідно до поліції у справах іноземців щось з’ясувати чи перекласти. Так, я беру участь, але завжди, коли людина та прийде і я поясню, куди треба йти, що зробити, як зробити, як зробити довіреність, як можна оформити все простіше. Необов’язково робити так довго, щоб їхати до консульства чи їхати до України, що це можна зробити іншим шляхом. Просто дзвонять, просто пишуть, тому що група в нас є, вони мене знаходять просто вночі.

— Відкрийте таємницю, як можна до вас звернутися, саме тим українцям, котрі зараз почули цей етер та нашу розмову і, можливо, у яких виникає гостре питання з приводу допомоги?

— Звичайно, можна звертатися, але серед судових перекладачів нас в Остраві четверо, і нас можна знайти в інтернеті, там всі дані, і можна звернутися з перекладом. Часто буває, що звертаються з перекладами, і найгіршими є медична документація, то я напряму направляю до наших хірургів, наших хлопців, які тут працюють лікарями, в нас дуже велика кількість лікарів, котрих я знаю, і я їх прошу, і вони часто домовляються з тим конкретним спеціалістом та перекладають один одному.

— А чи побільшало у вас друзів серед українців?

— Головне, що я хотіла сказати, що мені цих людей тут не вистачало цих 30 років. Стало жити набагато веселіше, і наші дівчата, я живу в Остраві, — наші дівчата прикрасили наше місто. Вони зробили великий крок до прикрашання дівчат чеських, вони ходять і роблять їм волосся, вії, наводять красу, і чешки дуже задоволені, багато дівчат почали звертатися до наших українок. Вони їх цінують!